— Та вона нас дурить просто! Нема в неї ніякого заповіту!
— Ігоре, ти хіба не розумієш, що це неправильно? Будинок їй по праву належить, по совісті, якщо хочеш! Ти чув, що вона про нашого батька говорила? Я, наприклад, їй вірю — батько й справді людиною був жорстокою. Ігоре, треба будинок їй віддати. Навіщо він нам? Пам’ять дядька тільки ображаємо. Давай просто на неї свої частки перепишемо? Та чому ні-то? Ааааа, тобі гроші потрібні…
Ігор із розмаху пнув трухляву сходинку ґанку. Дерево відгукнулося глухим, болісним стоном, і в сухому повітрі повисла хмара дрібної пилюки.
— Ну і на біса нам це здалося, Олеже? Глянь на нього, він же дихає на ладан. Знести, землю розмежувати й виставити на продаж. Тут соток двадцять, не менше. Паркан підправимо — і полетить зі свистом.
Олег, притулившись плечем до одвірка почорнілих від дощів дверей, не поспішаючи витирав руки ганчіркою. Він щойно закінчив колупатися з іржавим засувом. На відміну від старшого брата, вічно сіпотливого, в дорогих, але вже добряче запорошених туфлях, Олег почувався тут на своєму місці. Стара фланелева сорочка, вицвілі джинси — він наче зливався із цим пейзажем, де кропива вже вища коліна, а старі яблуні зігнулися під вагою невидимих літ.
— Не квапся ти, — неголосно озвався Олег. — Місце тут сильне. Тиша така, що у вухах дзвенить. Пам’ятаєш, як нас малих сюди дядько Міша привозив? На риболовлю о п’ятій ранку, роса по пояс, крижана вода…
— Риболовля, роса… — передражнив Ігор, витираючи піт з лоба. — Слухай, романтику, у мене кредит на двадцять тисяч доларів за обладнання висить. І поставки стали. Мені цей будинок — як кістка в горлі. Його причепурити — статок піде, а віддачі нуль. Продаємо. На двох якраз нормально вийде. Тобі на твою іпотеку, мені — у справу.
— Батько хотів, щоб будинок лишився в родині, — Олег нарешті впорався із замком, і двері з тяжким скрипом відчинилися всередину, обдавши братів запахом застояного холоду, сухих трав і старих паперів. — Він перед смертю тільки про це й говорив. «Не кидайте гніздо», мовляв.
— Гніздо? Це сарай, Олеже! Глянь на стелю — там протікання всюди. Шпалери клаптями висять.
— Дах перекриємо, — уперто відповів молодший, переступаючи поріг. — Руки є, матеріал знайдемо. Я хочу, щоб мої дівчатка влітку тут були, а не в душному місті. Яблуні он ще живі, підрізати тільки треба.
Вони зайшли до світлиці. Світло, пробиваючись крізь каламутне, засиджене мухами скло, падало на довгий стіл, накритий пожовклою клейонкою. У кутку сирітливо тулилася піч, облізла, як старий пес. На полиці за склом серванта застигли порцелянові рибки — безглуздий привіт із радянського минулого.
— Коротше, я завтра ріелтора викличу, — Ігор пройшовся кімнатою, і підлога під ним заскрипіла так, наче будинок протестував. — Нехай оцінку дасть. А ти поки свої фантазії притримай. Родина — це коли рахунки оплачені, а не коли ти в руїнах яблука гризеш.
— Я не дам продати свою частку, — Олег обернувся, дивлячись братові просто у вічі. — За законом ти без мене нічого не зробиш.
— Ой, почалося… Юрист знайшовся. Ти ж розумієш, що…
Ігор не договорив. За спиною, на відкритому ґанку, почулися легкі, але впевнені кроки. Брати синхронно обернулися. На порозі стояла жінка. Невисока, у строгому сірому плащі, який здавався абсолютно недоречним у цій сільській глушині. Її обличчя, колись, мабуть, дуже гарне, зараз прорізали глибокі зморшки біля рота, а в очах застигла холодна, колюча рішучість.
— Здрастуй, Ігоре. Здрастуй, Олеже. Виросли-то як…
Брати перезирнулися.
— Ми знайомі? — Ігор перший отямився, приймаючи звичну позу «господаря ситуації». — Вибачте, жінко, у нас тут приватна територія.
— Жінко? — вона ледь помітно всміхнулася. — Пам’ять у вас коротка. Хоча вам тоді було по п’ять-шість років, чого чекати. Я Марина. Марина Олексіївна. Дружина вашого дядька Михайла.
Олег насупився, намагаючись вивудити щось із дитячих спогадів.
— Дядько Міша був неодружений. Ми завжди так знали. Він один тут жив, поки… поки не захворів.
— Він був один, тому що ваш батько зробив усе, щоб я зникла, — Марина ступила в кімнату, не чекаючи на запрошення. — Але зараз це не важливо. Михайло помер три місяці тому. І цей будинок належить мені.
Ігор пирснув зі сміху, витягаючи з кишені смартфон.
— Слухайте, Марино Олексіївно, чи як вас там… У нас на руках свідоцтво про право на спадщину. Ми — єдині спадкоємці першої черги по лінії батька, якому дядько заповів майно. Так що ваша ефектна поява запізнилася років на двадцять.
— Ваше свідоцтво — це фільчина грамота, — Марина спокійно витягла з маленької сумочки складений учетверо аркуш паперу, пожовклий від часу. — У мене є заповіт, складений Михайлом ще в дев’яносто восьмому році. Завірений нотаріусом у місті. І його не скасовано. Більше того, у нас був шлюб. Таємний, якщо хочете. Але цілком офіційний.
Олег підійшов ближче, взяв аркуш. Його пальці злегка тремтіли.
— Це копія… Але тут печатка…
— Дай сюди! — Ігор вирвав папір. — Секретний заповіт? Що за маячня? Де ви були двадцять років, «тьотю» Марино? Чому не з’явилися раніше?
— Раніше ваш батько був живий, — Марина подивилася на Ігоря так, що тому стало ніяково. — А ваш батько умів бути… переконливим. Він погрожував мені. Сказав, що якщо я сунуся в село, він зробить так, що я втрачу роботу й квартиру в місті. У нього були зв’язки. І я поїхала. Далеко. Але Міша… він любив цей будинок. І він хотів, щоб я повернулася сюди, коли все вщухне.
— Так, — Ігор прибрав телефон і заходив кімнатою. — Слухай, Олеже, це розвод. Звичайне рейдерське захоплення в сільському масштабі. Вона підробила папірець і прийшла нас доїти.
— Ігорю, зачекай, — Олег перечитував текст через плече брата. — Тут написано: «все рухоме й нерухоме майно, включаючи земельну ділянку… Марині Олексіївні Колосовій». Підпис дядька Міші. Схоже на його почерк, згадай ті листівки, що він нам надсилав.
— Почерк можна підробити! — гримнув Ігор. — Коротше, пані, вихід там само, де й вхід. Ми завтра подаємо документи на реєстрацію угоди. Зустрінемося в суді, якщо у вас зайві гроші на адвокатів є.
Марина не ворухнулася.
— Суд — це довго. І брудно. Я пропоную вам інший варіант. Я виплачую вам невелику суму за «неспокій», а ви відмовляєтеся від претензій.
— «Невелику»? — Ігор оскалився. — Тут земля на десятки тисяч тягне. Чуєш, Олеже? Вона нас підкуповує. Значить, боїться. Значить, папірець липовий.
Марина зітхнула, поправила комір плаща.
— Подумайте. У вас є три дні. Потім я подаю позов про оскарження вашого права на спадщину. І повірте, я знайду свідків нашого з Михайлом проживання. Старі в селі ще пам’ятають мене.
Вона розвернулася й вийшла.
Брати мовчали хвилин п’ять. За вікном застрекотіла сорока, а десь у надрах будинку голосно грюкнула віконниця.
— Слухай, — Ігор повернувся до брата. — Треба перевірити горище. І сейф у кабінеті дядька. Батько там щось шукав перед смертю, я пам’ятаю. Нам потрібні докази, що вона — ніхто. Якась зачіпка, листи, фотографії… Бодай щось, що виставить її брехухою.
— Ти серйозно віриш, що вона просто так прийшла? — Олег сів на лаву, підперши голову руками. — Стільки років мовчала… Навіщо їй це зараз?
— Гроші, Олежку! Гроші! Всім потрібні гроші. Вона пронюхала, що тут дорогу скоро нову прокладуть, ціна на землю злетить. Ходімо нагору. Живо.
На горищі зберігалося лахміття: старі газети, поламані лижі, порожні банки. Ігор із запеклістю розкидав коробки, чхаючи від піднятої сірої зависі.
— Глянь сюди! — крикнув він за пів години. — Старий комод. Дядьків.
Олег підійшов, допомагаючи зрушити важке віко. Усередині лежали папки з документами, акуратно перев’язані мотузкою. Старі рахунки за електрику, квитанції… І маленька бляшана коробка з-під чаю.
Ігор відкрив її перший. Усередині лежали фотографії. На одній із них — дядько Міша, молодий, сміхотливий, обіймає ту саму Марину. Вони стоять на тлі цього самого будинку, і яблуні за їхніми спинами ще зовсім тоненькі саджанці.
— Ну, фото нічого не доводить, — буркнув Ігор. — Мало з ким він крутив.
Але Олег уже дістав з дна коробки конверт. Він був не розкритий, на ньому стояла дата — вересень дев’яносто шостого року. Адресовано батькові.
— Читай, — шепнув Ігор.
Олег вийняв аркуш. Почерк батька був розгонистим, грубим.
«Михайле, не будь дурнем. Ти цей будинок не отримаєш, поки на цій дівці одружений. Я все влаштував у сільраді. Документи на землю я переписав на себе, поки ти в лікарні валявся. Марина твоя підписала відмову. Як я її переконав — не твоє діло. Скажи їй спасибі, що жива лишилася. Якщо писнеш — обоє підете по статті за шахрайство, я про це подбаю. Будинок тепер мій, а ти живи там, поки я дозволяю. Але пам’ятай, чия це рука годуюча».
У тиші горища було чути, як важко дихає Ігор. Олег повільно опустив листа на запорошені дошки.
— Він її обдурив, — тихо сказав Олег. — Батько… він просто відібрав у них усе. Підробив підписи, погрожував. Марина не бреше. Вона не шахрайка, Ігорю. Вона жертва.
— Замовкни, — Ігор вихопив листа. — Замовкни зараз же! Це нічого не означає. Минуло двадцять років. Строк позовної давності вийшов. Цей будинок по всіх документах — наш. Батько все зробив чітко.
— Чітко? — Олег підвівся на весь зріст, зачіпаючи головою балку. — Він пограбував власного брата і його дружину! Він перетворив їхнє життя на пекло. Ти хоч розумієш, що ми зараз користуємося краденим?
— Ми користуємося своїм! — Ігор зім’яв листа в кулаці. — Я не віддам цілу купу грошей якійсь бабі з минулого тільки тому, що папаша був жорстким гравцем. Це бізнес, Олеже. Час такий був — виживали як могли.
— Це не бізнес. Це підлість. Я тепер розумію, чому дядько Міша так на батька дивився… З такою тихою ненавистю. Він знав. Але зробити нічого не міг.
Ігор раптом заспокоївся.
— Послухай мене уважно, братику. Ти зараз візьмеш цього конверта й забудеш, що в ньому було. Я спалю цього листа просто зараз. Ніхто, крім нас, правди не дізнається. Марина прийшла з копією, у неї немає оригіналів тих підроблених паперів. Якщо ми не віддамо їй цього козиря, вона програє в суді.
— Ти хочеш знищити доказ? — Олег зробив крок назад. — Ти хочеш продовжити те, що почав батько?
— Я хочу, щоб моя сім’я жила в достатку! — Ігор перейшов на крик. — Щоб твоєму синові не довелося вкалувати на двох роботах! Невже ти не розумієш? Одним папірцем ти хочеш перекреслити наше майбутнє?
— Майбутнє на чужому нещасті не будується, Ігорю. Я не дам тобі його спалити.
Олег кинувся до брата, намагаючись вихопити жмуток паперу. Вони зчепилися, важко дихаючи, качаючись по курній підлозі горища серед старих газет і мотлоху. Ігор був сильніший, зліший. Він штовхнув Олега в груди, той відлетів, боляче вдарившись спиною об віконну раму. Скло жалібно дзенькнуло.
— Ти завжди був слабаком, Олеже! — Ігор вискочив до сходів, стискаючи листа. — Сиди тут і думай про свою честь. А я вирішу проблему.
Він скотився вниз сходами. На кухні він схопив коробку сірників, що лежала біля плити. Руки тремтіли. Він чиркнув раз, другий… Полум’я спалахнуло, лизнувши край паперу.
— Ігорю, стій!
Олег вивалився з горищних сходів, задихаючись.
— Уже пізно, — Ігор кинув палаючого конверта в жерло холодної печі. — Все. Кінці в воду. Тепер нехай доводить, що хоче.
Олег дивився, як чорніють і згортаються краї паперу, як зникають слова, написані рукою їхнього батька. Його нудило.
— Ти розумієш, що ти зробив? — прошепотів він. — Ти не просто папір спалив. Ти остаточно став таким самим, як він.
— Завтра їдемо до ріелтора. А якщо Марина ще раз з’явиться — я викличу поліцію.
Три дні пролетіли швидко. Увечері, коли почало сутеніти, брати розійшлися по різних кімнатах. Ігор нервово курив на ґанку, Олег сидів у темряві світлиці, дивлячись на порожню піч. У хвіртку знову постукали. Ігор здригнувся, виронивши сигарету. На доріжці знову стояла Марина. Вона була одна.
— Я прийшла по відповідь, — сказала вона, коли Ігор спустився до неї. — Хоча, дивлячись на твоє обличчя, я її вже знаю.
— Ідіть, Марино Олексіївно, — голос Ігоря звучав хрипко. — У нас немає нічого. Ніяких заповітів, ніяких доказів вашого «шлюбу». Ваш лист… ми нічого не знайшли. І будинок ми продаємо.
Марина підійшла впритул до паркану.
— Ви знайшли листа, Ігорю. Не могли не знайти…
— Це ваші фантазії. Ідіть, поки я не викликав наряд.
Марина раптом гірко всміхнулася.
— Знаєш, Ігорю… Михайло до останнього дня сподівався, що ви не в батька підете. Він казав: «Хлопчики гарні, це все брат їх псує». Він же заповіт на тебе й Олега написав насправді. Те, що я вам показала — була перевірка.
Ігор завмер.
— Що? Про що ви?
Із дому вийшов Олег. Він стояв на ґанку, слухаючи їхню розмову.
— У Михайла не було іншого заповіту, — провадила Марина. — Він справді залишив будинок вам. Він хотів, щоб ви розпорядилися ним по совісті. А я… я прийшла подивитися, чи є у вас ця совість.
— Так ви… ви нас розвели? — Ігор ступив уперед.
— Я дала вам шанс вчинити правильно, — Марина випросталася. — Якби ви прийшли до мене й сказали: «Ми знайшли правду, будинок твій по праву», я б відмовилася від нього. Не потрібні мені ці стіни, Ігорю. Мені потрібна була справедливість. Я хотіла знати, що племінники мого чоловіка не такі, як їхній батько.
— Але ви ж сказали… — почав Олег, спускаючись до них.
— Я сказала те, що ви хотіли почути. Ви хотіли битви за спадщину — ви її отримали.
Олег підійшов до Марини й тихо спитав:
— І що тепер? Ігор спалив листа. Ми тепер офіційно власники. Ви нічого не доведете.
Марина подивилася на Олега з безмежною журбою.
— Доводити нічого не треба, Олеже. Ви з цим будете жити. Ти — з тим, що промовчав. Він — з тим, що вчинив злочин проти родини. А будинок…
— Будинок не принесе вам щастя.
Марина розвернулася й пішла.
Будинок щастя нікому з братів і справді не приніс. Олег від своєї частки відмовився, а Ігор, зраділий несподіваному «подарунку», відразу ж поклопотався про його продаж. За три доби будинок з невідомих причин згорів, а дорогу вирішили прокладати в іншому місці — якраз на межі ділянки. Ігор і до бабок бігав, і до церкви ходив, і ціну знижував, але грошей за спадщину виручити так і не зміг. І Олег здогадувався, чому.
