Вечірнє місто дихало вологим асфальтом і передчуттям дощу. Ігор ішов повільно, навмисно розтягуючи шлях від метро до свого під’їзду. У голові крутилася одна й та сама платівка:
«Зараз мама знову почне…»
Він уявив, як відчиняє двері, як запахне фірмовим борщем і лавандовим освіжувачем, і як мама, Марія Іванівна, поправить окуляри на носі й скаже:
«Ігорю, я бачила доньку тьоті Люди. Така гарна дівчина, і головне — хазяйновита».
— Але треба мовчати, — прошепотів Ігор собі під ніс. — Так, я все розумію. Їй уже за п’ятдесят, чоловіка немає, а тут ще й син — тобто я — такий безглуздий. Залишу її на старість без онуків.
Він зупинився біля під’їзду, дивлячись на жовте світло у вікні третього поверху. Усередині щось стиснулося. Треба. Справді треба одружитися. Але з ким?
Двері під’їзду раптом відчинилися, і на вулицю вилетіла дівчина з величезним рудим котом під пахвою. Кіт пручався, а дівчина намагалася втримати і тварину, і розкриту парасольку.
— Та стій ти, Барсик! — вигукнула вона. — Ми просто йдемо до ветеринара, це не кінець світу!
Кіт зробив останній ривок, вислизнув і кинувся прямо Ігорю під ноги. Ігор з несподіванки перечепився і ледь не впав, але встиг підхопити пухнасту «ракету».
— Ой, тримайте його! Дякую! — дівчина підбігла до нього, захекана й розпатлана.
— Тримаю, — Ігор міцно притиснув кота до куртки. Барсик обурено нявкнув. — Куди ж він так поспішає?
— Він ненавидить уколи, — дівчина нарешті впоралася з парасолькою. — Я Катя, з четвертого поверху. А ви… ви ж син Марії Іванівни, так?
— Так, Ігор. Ми сусіди? Дивно, що я вас раніше не помічав.
— Я тільки місяць як переїхала, винаймаю квартиру, — Катя усміхнулася, і в світлі ліхтаря Ігор помітив, які в неї добрі очі. — До речі, ваша мама — чудова жінка. Вона вчора пригощала мене пиріжками, коли в мене світло вибило.
Ігор здивовано підняв брову. — Пиріжками? Вона нічого не казала.
— Вона сказала, — Катя трохи зніяковіла, — що в неї син — «золота дитина, тільки дуже заклопотаний і зовсім про себе не дбає». Навіть фото ваше показувала. З випускного.
Ігор закрив очі від сорому. — О Боже, те фото, де я в костюмі на три розміри більшому?
— Саме те, — засміялася Катя. — Але ви в житті значно кращий. Слухайте, Ігорю, мені незручно просити, але… Барсик дуже важкий, а переноска зламалася. Не допоможете дійти до клініки за рогом? А потім я б могла пригостити вас кавою на знак вдячності.
Ігор глянув на вікна своєї квартири. Там чекала мама з розмовами про «пора жити серйозно». А тут була Катя — з рудим котом і щирою посмішкою.
— Знаєте, Катю, — раптом рішуче сказав він, — я залюбки допоможу. Тільки давайте спочатку я занесу кота у вашу машину або візьму таксі, бо дощ посилюється. А щодо кави — це чудова ідея.
Минуло дві години. Ігор повертався додому вже не з опущеною головою, а з легким серцем. У кишені лежав папірець із номером телефону, а в думках — план на вихідні.
Він повернув ключ у замку. Мама вже чекала в коридорі, тримаючи в руках рушник.
— Ігорю? Де ти забарився? Я вже тричі вечерю підігрівала. Ти знаєш, який зараз час?
— Мамо, — він зняв куртку й усміхнувся, — ти знаєш Катю з четвертого поверху?
Марія Іванівна завмерла, її очі заблищали. — Катрусю? Ту, що з котом? А що? Ти з нею бачився?
— Допомагав Барсику потрапити до лікаря. І ми пили каву.
Мама мовчала рівно три секунди, а потім сплеснула руками. — Ой, ну нарешті! А я що казала? Я ж казала — доля сама тебе знайде! Сідай їсти, синку, зараз я тобі все про неї розповім, вона ж і малює, і на гітарі грає…
Ігор сів за стіл. Цього разу мамині розмови не здавалися йому важким тягарем. Можливо, він і справді був «безглуздим», що так довго не помічав життя навколо, але тепер усе здавалося правильним.
— Мамо, — перебив він її на півслові, — давай просто поїмо. А завтра я запрошу її на вечерю до нас. Ти ж не проти?
Марія Іванівна ледь не впустила тарілку. — Проти? Та я вже біжу тісто на фірмовий пиріг ставити!
Ігор дивився на щасливу маму і вперше за довгий час відчув, що “треба одружитися” — це не обов’язок, а можливість бути щасливим самому.
Наступного вечора у квартирі Ігоря панувала атмосфера, близька до генеральної репетиції оперного театру. Марія Іванівна, здавалося, була всюди одночасно:
на кухні шкварчало м’ясо, у вітальні поправлялися шторки, а в коридорі вже втретє перевірялося, чи рівно лежить килимок.
— Ігорю, ну подивись на себе! — Мама вибігла з кухні, витираючи руки об фартух. — Хіба можна зустріти дівчину в цій розтягнутій футболці? Одягни ту блакитну сорочку, вона підкреслює твої очі.
— Мамо, це просто сусідська вечеря, — зітхнув Ігор, але слухняно пішов перевдягатися. — Ми ж не сватання влаштовуємо.
— Кожна вечеря — це шанс, синку. А Катруся — дівчина тонка, творча. Ти знаєш, що вона ілюструє дитячі книжки? Такий талант!
Рівно о сьомій пролунав дзвінок. Марія Іванівна зняла фартух одним рухом, наче фокусник, і шепнула Ігорю: «Відчиняй!»
На порозі стояла Катя. Вона була в легкій сукні, а в руках тримала невеликий вазоник із фіалками та… Барсика, який цього разу сидів у новенькій стильній переносці.
— Добрий вечір! — усміхнулася вона. — Сподіваюся, ми не запізнилися? Барсик наполіг, що теж хоче понюхати ваш славетний пиріг.
— Проходьте, проходьте, дорогенька! — Марія Іванівна розцвіла в усмішці. — Ой, які квіти! Ігорю, візьми у гості сумку.
Вечеря почалася трохи напружено. Ігор боявся, що мама почне діставати старі фотоальбоми, а Катя почуватиметься ніяково. Але дівчина виявилася напрочуд легкою у спілкуванні.
— Маріє Іванівно, цей пиріг — просто злочин проти дієти, — з захватом сказала Катя, відкушуючи шматочок. — Як ви досягаєте такої пухкості тіста?
— О, це секрет, — закивала мама, сяючи від задоволення. — Але я тобі обов’язково розкажу. Головне — це гарний настрій і ніяких сварок у домі. Правда, Ігорю?
Ігор, який саме намагався непомітно підсунути Барсику шматочок шинки, підняв голову: — Так, мамо. Настрій у нас сьогодні бойовий. Катю, а ви давно малюєте? Мама каже, ви ілюстратор.
— З дитинства. Насправді, Барсик — мій головний критик. Якщо він засинає на ескізі, значить, картинка вийшла затишна. Якщо кусає папір — треба переробляти.
— Ігорю теж треба такий критик, — вставила мама, хитро мружачись. — А то він весь у своїх цифрах та звітах. Йому не вистачає творчої іскри.
— Ну, цифри теж можуть бути гарними, — заступилася Катя, поглянувши на Ігоря. — У них є своя логіка, порядок. Мені, як людині хаосу, це навіть імпонує.
Ігор відчув, як напруга остаточно зникає. Вони говорили про все: про дивні випадки в під’їзді, про улюблені фільми і навіть про те, як Барсик одного разу з’їв мамин кактус.
Марія Іванівна, всупереч побоюванням сина, не ставила незручних запитань про весілля, хоча її очі так і іскрилися планами на майбутнє.
Коли вечір добігав кінця, Катя почала збиратися. — Дякую за неймовірний вечір. Мені давно не було так затишно.
— Заходь частіше, Катрусю. Двері завжди відчинені, — щиро сказала Марія Іванівна.
Ігор пішов проводити сусідку до її поверху. У під’їзді пахло свіжістю після дощу.
— Знаєш, — тихо сказала Катя, зупинившись біля своїх дверей, — у тебе дивовижна мама. Вона так сильно тебе любить, що це відчувається навіть у тому, як вона наливає тобі чай.
— Я знаю, — відповів Ігор. — Раніше мене це трохи… тиснуло. А сьогодні я подивився на це твоїми очима. Дякую тобі за це.
— Можливо, підемо в суботу в парк? — запропонувала Катя, поправляючи переноску. — Без котів і без пирогів. Просто погуляємо?
— Я якраз хотів це запропонувати, — усміхнувся Ігор.
Він повернувся додому і побачив маму, яка задоволено мила посуд, наспівуючи якусь стару мелодію.
— Ну що? — запитала вона, не повертаючись. — Покликав на побачення?
— Покликав, мамо. Покликав.
— От і добре, — вона нарешті повернулася, і Ігор побачив у її очах не звичну вимогливість, а спокійну радість. — А тепер йди спати. Завтра буде гарний день.
Ігор зайшов у свою кімнату. Вперше за довгий час він не думав про те, що йому «треба». Він думав про те, що він «хоче». І це було зовсім інше відчуття.
Субота видалася сонячною, хоча легкий вітерець нагадував, що осінь вже зовсім поруч. Ігор чекав біля входу в парк, переминаючись з ноги на ногу. У руках він тримав невеликий букет польових квітів — він пам’ятав, що Катя згадувала про свою любов до природи, і вирішив, що пафосні троянди будуть недоречними.
— Привіт! — Катя з’явилася несподівано, майже вибігши з-за рогу. На ній був затишний бежевий светр і джинси, а волосся вона зібрала у високий хвіст. — Вибач, я трохи затрималася, Барсик вирішив, що мій кросівок — це чудова іграшка для полювання.
— Нічого, я теж тільки прийшов, — усміхнувся Ігор і протягнув квіти. — Це тобі.
— Ой, які гарні! Дякую, Ігорю, це дуже мило.
Вони пішли алеєю, де золоте листя вже починало вкривати землю тонким шаром. Розмова текла легко: вони обговорювали все на світі — від улюблених дитячих мультфільмів до теорії чорних дір. Ігор раптом зрозумів, що з Катею йому не потрібно вдавати з себе когось іншого. Він міг бути собою — трохи занудним аналітиком, який любить порядок.
— Знаєш, — сказала Катя, зупинившись біля озера з качками, — я завжди боялася зустрічатися з кимось «через мам». Це зазвичай виглядає як співбесіда на роботу. Але з тобою все інакше.
— Я теж цього боявся, — зізнався Ігор. — Думав, мама почне контролювати кожен мій крок. Але, здається, вона просто… дуже хоче, щоб я був щасливим. Хоч і висловлює це іноді занадто наполегливо.
Раптом спокійну прогулянку перервав гучний вигук: — Ігорю? Маріє Іванівно, дивіться, це ж Ігор!
Ігор здригнувся. Обернувшись, він побачив… власну маму під руку з тьотею Людою — тією самою маминою подругою, чию доньку йому так активно пророкували в наречені. Поруч із ними йшла висока дівчина з ідеальною зачіскою та нудьгуючим виглядом.
— Ой, яблучко від яблуні! — Марія Іванівна підлетіла до них, сяючи, як нова копійка. — Ми тут просто гуляємо, дихаємо повітрям. Людочко, ти ж пам’ятаєш мого сина? А це Катруся, наша сусідка.
Тьотя Люда зміряла Катю оцінюючим поглядом, від якого дівчина мимоволі притиснулася ближче до Ігоря. — Пам’ятаю, звісно. А це моя Анжела. Вона якраз повернулася з курсів підвищення кваліфікації в Києві. Дуже серйозна дівчина.
Анжела ледь помітно кивнула, продовжуючи гортати щось у телефоні. Запала ніякова пауза. Ігор відчув, як усередині закипає знайоме роздратування, але Катя несподівано взяла ситуацію у свої руки.
— Дуже приємно познайомитися, — лагідно сказала вона. — Маріє Іванівно, ви сьогодні виглядаєте просто розкішно! Цей шарф вам так пасує.
Мама зашарілася. — Ой, ну що ти, Катрусю…
— А ми якраз збиралися йти на виставку ілюстрацій в галерею неподалік, — продовжила Катя, хоча про виставку вони не домовлялися. — Ігорю, ми ж не хочемо запізнитися?
— Так, звісно! — підхопив Ігор. — Мамо, тьотю Людо, було приємно побачитись. Гарної вам прогулянки!
Коли вони відійшли на безпечну відстань, Ігор видихнув: — Катю, ти мене врятувала. Це було… епічно. Тьотя Люда вже, напевно, подумки весілля з Анжелою планувала.
Катя засміялася: — Твоя мама була в захваті, що я тебе «викрала». Ти бачив її обличчя? Вона була горда за тебе!
— Ти думаєш?
— Я впевнена. Вона побачила, що ти не просто «слухняний син», а чоловік, у якого є своя компанія і свої інтереси.
Вони дійшли до невеликої кав’ярні на краю парку. — Слухай, — Ігор зупинився і серйозно подивився на неї. — А та виставка… вона справді існує? Чи ти просто так сказала?
Катя хитро посміхнулася: — Вона існує. Тільки вона в моїй папці для малюнків, яка лежить у мене вдома. Але якщо хочеш, ми можемо зайти в іншу галерею… або просто посидіти тут і випити какао.
— Какао звучить ідеально, — відповів Ігор.
Того вечора, повертаючись додому, Ігор зустрів маму на кухні. Вона пила чай і загадково посміхалася.
— Ігорю, Анжела, звісно, гарна дівчина, — почала вона. — Мамо… — Але Катруся мені подобається більше! — перебила вона його. — У неї очі світяться, коли вона на тебе дивиться. А в Анжели тільки екран телефона світився. Так що… я з Людою вже поговорила, ми вирішили, що ви просто «друзі дитинства».
Ігор підійшов до мами й уперше за багато років просто обійняв її за плечі. — Дякую, мамо. Ти в мене найкраща.
Наталія Веселка
