Колишнє кохання — це рана, яка загоюється довго й болісно. І хоча я намагаюся переконати себе, що все було правильно, досі іноді сумніваюся. Хіба я могла подумати, що така яскрава історія кохання закінчиться так несподівано для мене?
Я завжди була обережною у своїх почуттях та ніколи не віддавала серце легко. Але коли зустріла Ігоря, всі мої правила та обережність відійшли на другий план. Це було кохання з першого погляду, і здавалося, що воно було взаємним. Ігор був справжньою мрією: харизматичний, розумний, впевнений у собі. З ним не було страшно, навпаки, його присутність дарувала відчуття захищеності. Щоразу, коли він дивився на мене, я відчувала себе єдиною у світі.
Я жила з сином. Йому було п’ять, але я завжди боялася, що нові стосунки можуть не скластися через нього. Не кожен чоловік сприймає чужу дитину, та ще й таку активну, як Олег. Але Ігор був інший. Він ставився до мого сина з повагою і турботою, що швидко розтопило мої останні сумніви.
— Ігорю, ти просто чудовий! — написала я йому того вечора, коли вони з Олегом познайомилися. Все пройшло навіть краще, ніж я очікувала. — Дякую тобі, кохання моє!
— Завжди, будь ласка… Але за що? — він відповів майже одразу.
— За те, що по-людськи ставишся до Олега. Я майже боялася вас знайомити. Не кожен чоловік здатен прийняти чужу дитину, – відповіла я.
— Сонечко, навіть не бери до голови таку дурницю. Це твій син. Частинка тебе. Він для мене такий же важливий, як і ти, — написав він і ці слова змусили мене усміхнутися з полегшенням.
Моє серце нарешті було готове впустити його повністю. Тому я запропонувала Ігореві переїхати до мене. Ну, скоро ж весілля, чого чекати? Його відповідь була швидкою та радісною.
Ігор швидко переїхав до нас, а наступного ранку все змінилося.
Я збиралася на роботу, а Олег, вередував. Його температура піднялася вночі й він став неспокійним. Мене охопила тривога, адже саме цього дня у мене була важлива презентація. Але ж Ігор був вдома, у нього вихідний. Що може піти не так?
— Ігорю, ти зможеш сьогодні посидіти з Олегом? — запитала я поспіхом, збираючи свої речі. — Якщо що, одразу телефонуй, я швидко повернуся.
— Не хвилюйся, люба, — заспокоїв він мене. — Я виріс у великій сім’ї. За молодшими глядів, коли мама й тато працювали. Ми з Олегом впораємося. Правда, малий? — він звернувся до мого сина. Той весело кивнув у відповідь.
Я намагалася усміхнутися, хоч відчувала дивну напругу. Щось мене не покидало у цей день, але я змусила себе їхати на роботу. Презентація пройшла на ура, але думки про сина не залишали мене. Я вирішила повернутися додому раніше.
Коли я підійшла до будинку, то ще з вулиці почула плач Олега. Мене охопила паніка. Що могло статися?
Забігши у дім, я побачила картину: Ігор міцно тримав Олега за плече, трусив його, як ляльку.
— Ти будеш слухатися? — кричав він на мого сина. — Не ний! Ти чоловік! Сідай і бався зі своїми машинками. Але спочатку випий ще компоту. Ти чув матір? Вона з раннього ранку все це для тебе готувала, а ти вередуєш!
Олег вкусив Ігоря за руку, вирвався та втік до своєї кімнати. Я залишилася наодинці з Ігорем, злий погляд якого повернувся до мене.
— Що відбувається? — ледь вимовила я.
— Він вередує, — сухо відповів Ігор, наче це було щось очевидне. — Я зробив усе, як ти сказала. Він ситий, випив пів каструлі компоту, я температуру йому поміряв, дав ліки. Ми майже годину гуляли. Після цього я його перевдягнув у сухе, бо футболка та штани були вологі. Що я зробив не так?
— Ігорю, — я зробила крок до нього, — твої методи виховання для мене неприйнятні. Те, що ти щойно зробив — це неприпустимо. Ти злякав мого сина! Він тобі не солдат у казармі, він маленька дитина! Хвора дитина! Звісно, він вередує, бо йому погано!
— Я виріс у такій родині, де дисципліна — це все, — почав Ігор виправдовуватися, але я його перебила.
— Весілля не буде. У тебе 10 хвилин, щоби зібрати свої речі й піти. Ми більше ніколи не побачимось.
Він дивився на мене здивовано, але потім зрозумів, що сперечатися марно. Я була непохитною. І хоч моя душа плакала, я знала, що роблю правильно. Ніколи більше ніхто не образить мого сина. Ігор зібрав свої речі й тихо зник з нашого життя, залишивши лише гіркоту мого розбитого серця.
