«Ігорчику, синку, я ж не заважатиму, мені багато місця не треба — не віддавай мене до чужих людей!» — Ольга Іванівна ридала, чіпляючись за дорогий піджак сина, якого все життя вважала своєю головною інвестицією. Вона все життя зневажала сусідських «роботяг», але саме в їхніх очах в останню мить побачила те милосердя, на яке не спромігся її власний «золотий» спадкоємець.
Ця історія починається не з бідності, а з шелесту дорогого шовку та блиску золота, що засліплював очі сильніше, ніж совість. Я добре пам’ятаю Ольгу Іванівну. Вона не просто ходила нашою вулицею — вона несла себе, наче дорогоцінну вазу, яку випадково занесло в район типових багатоповерхівок. Висока, завжди з бездоганною зачіскою — волосина до волосини, зацементована лаком, — вона працювала на керівних посадах і звикла, що світ обертається навколо її кабінетного крісла.
У її вухах погойдувалися важкі золоті сережки, а пальці, унизані каблучками з коштовним камінням, здавалося, ніколи не торкалися нічого бруднішого за паперові купюри. Чоловік її обожнював, балував, а їхнє єдине чадо — синочок Ігорчик — буквально купався в променях батьківської сліпої любові. У нього з пелюшок було все найкраще. Навіть у ті часи, коли країна стояла в чергах за синіми курми, в Ігорчика були закордонні комбінезони, німецькі машинки та шоколад, що пахнув справжнім какао, а не замінниками.
Ольга Іванівна жила у просторій трикімнатній квартирі, де кожен куточок вилискував від чистоти. І щоразу, коли вона заходила до своєї сусідки — тітки Марії, — її губи презирливо стискалися.
— Ох, Маріє, ну як так можна жити? — зітхала вона, обережно присідаючи на край стільця, наче боячись заразитися бідністю.
Тітка Марія була багатодітною матір’ю. Три сини, донька. Чоловіка рано не стало, тож тягнула вона цей віз сама. Хлопчаки її приходили з вулиці замурзані, з обдертими колінами, з чорними від землі ладонями. То вони кораблики в калюжах пускали, то в козаки-розбійники грали. І ледь переступивши поріг, бігли цілувати матір. Ольга Іванівна аж здригалася від огиди.
— Хоча б руки помили! — обурювалася вона. — Невиховані вони в тебе, дикі якісь. Глянь на мого Ігорчика. Він зовсім інший! Завжди чистенький, охайний, ручки помиє, серветочкою витреться. Золота дитина!
На що Марія, добродушно усміхаючись і витираючи засмальцьованим фартухом обличчя, відповідала:
— Та це ж діти, Олю! Їм усе цікаво, вони світ пізнають. А одяг… одяг я виперу. Головне, що серця в них добрі.
Але Ольга лише скептично піднімала ідеальну брову. Вона виходила у двір, де іноді зустрічала ще одну сусідку — Людочку. Людмилі з чоловіком було вже за сорок, а дітей Бог не дав. Ольга Іванівна обожнювала читати їй моралі, які завжди починалися однаково:
— Пустоцвіт ти, Людмило, от що я тобі скажу. Гляди, мужик твій втече, йому спадкоємець потрібен. І взагалі… от будеш ти стара, хто тобі склянку води подасть? Хто догляне? Так і згинеш на самоті. А от мій Ігорчик — моя надія. Він і зараз підійде, спитає: «Матусю, що тобі принести? Чайку чи цукерку?». Я знаю, що ніколи не залишуся одна. Золотий хлопчик росте, справжня опора!
Людмила, людина беззлобна, лише кивала:
— Так, Оленько, пощастило тобі. Син у тебе — як з картинки.
Минали роки. Час — це такий суддя, якому не даси хабаря. У сусідки Марії виросли її «розбійники». Закінчили ПТУ, пішли на робітничі професії. Донька вивчилася на кухаря. Вони тулилися в тій самій трикімнатній квартирі, куди незабаром старший син привів дружину, народилася дитина. Ольга Іванівна заходила до них і в душі жахалася: «Скільки народу! Пелюшки, розпашонки, один у одного на головах сидять! Грошей вічно немає, а вони ще й сміються чомусь…»
Толі справа в неї! Дім — повна чаша. Порядок, тиша, антикваріат. Ігорчик в інституті, майбутній керівник. Так і сталося. Щастю матері не було меж, коли сина призначили на високу посаду. Засмучувало лише те, що чоловік не дожив, не побачив тріумфу сина. Заходячи до Марії, Ольга Іванівна знову підтискала губи:
— Ех, Машо. Ну що в тебе за діти? Прості роботяги! І ти ще ними пишаєшся? Хоча б вивчила їх на когось пристойного. От мій Ігор — велика людина, директор!
— Та на що ж мені було їх учити, Олю? Я ж сама… — спокійно відповідала Марія. — А хлопці в мене золоті. Професії нормальні. Миколка — водій від Бога, в машинах розбирається з заплющеними очима. Грицько — зварювальник, яких пошукати. А Василько — токар, його всюди кличуть. Вони руки мають правильні, Олю.
— Роботяги, — кривилася Ольга. — Ну як так можна? Грошей не вистачає, вариш ту гречку відрами, їсте її три дні. Або цей борщ на кістках… А ми от ікру їмо, рибку дорогу. А ви хліб у смалець макаєте, фу!
— У мене бабуся так робила, — всміхалася Марія. — Смажене сало на сковорідці — це ж смакота!
Ольга Іванівна лише махала рукою і йшла геть. Невдовзі в неї з’явилися онуки — Катруся та Костик. Бабуся душі в них не чула, завалювала дорогими іграшками, хоча онуків бачила нечасто — батьки були постійно зайняті «великими справами».
А потім прийшла старість. Та сама, про яку Ольга попереджала Людочку. Одного дня у тітки Марії відмовили ноги. Ольга Іванівна бачила з вікна, як її подругу, жінку вже огрядну, майже несли на руках в машину на руках двоє синів. Вони жартували, загортали в плед. Ольга зітхнула, випила серцевих крапель. Поглянула на дорогу — під’їхав чорний позашляховик. Вийшов Ігор Сергійович з важкими пакетами делікатесів. Мати заквапилася відчиняти.
Тітку Марію лікували довго. Вона дуже схудла, і тепер будь-хто з синів міг легко нести її на руках самотужки. Якось Ігор Сергійович зіткнувся на вулиці з сином Марії, Грицем. Той щойно заніс матір додому і з торбою зібрався в магазин.
— Слухай, Грицю, — процідив Ігор, поправляючи дорогий годинник. — Не набридло тобі? Я б на твоєму місці з глузду з’їхав. Возитися зі старою, яка не ходить. Її ж мити треба, підтирати… Ви її в туалет теж на руках носите? Не заздрю я тобі.
Гриць зупинився. Його обличчя потемніло.
— Ти нащо це зараз сказав, а? Це — моя мама! Вона нас чотирьох сама тягнула! А коли ми маленькі були, вона за нами не прибирала? Ночі не спала, працювала на трьох роботах, щоб нам зайве яблуко купити! Твоя мати тебе так само ростила.
Ігор лише реготав:
— Ну, ти мене з собою не порівнюй. Ми завжди добре жили. І не треба порівнювати немовля, за яким приємно доглядати, і стару бабцю, від якої тхне ліками.
Гриць схопив його за лацкани дорогого піджака. Підбіг Микола, відтягнув брата.
— Облиш його, Грицю! Мамі знову зле, ходімо додому.
Минуло ще пів року. Тітка Марія, на диво всім лікарям, встала на ноги. Потихеньку, тримаючись за синів, вона виходила у двір, сідала на лавку. Діти окутували її турботою, як найтеплішою ковдрою.
А в Ольги Іванівни все було інакше. Вона вже тиждень не вставала з ліжка — тиск, серце, зрадлива старість підкралася непомітно. Весняним днем до неї зайшов син. Ольга зраділа, простягнула тремтячі руки:
— Ігорчику, синку… як добре, що прийшов.
— Мам, тут така справа, — Ігор не сів поруч, він стояв біля вікна, розглядаючи краєвид. — Ти зовсім розхворілася. А Костик, онук твій, одружуватися надумав знову. Місця молодим треба. Загалом, я тобі в одному гарному місці місце забронював. Там прямо курорт! Догляд, медсестри, харчування дієтичне. А сюди Костик заїде зі своєю Наталкою. Я вже домовився, післязавтра ремонт почнуть. Тож збирайся зараз, я допоможу речі скласти. Ми будемо тебе навідувати.
Ольга Іванівна слухала і слова застрягали в горлі. Який курорт? Чому в її квартиру заїжджає Костик?
— Синку… так нехай Костик зі мною живе? Мені ж багато місця не треба. Синку, не треба мені курортів! Я з вами хочу бути… з вами!
Сльози покотилися по глибоких зморшках. Вона раптом згадала, як він маленьким просив у неї цукерку.
— Мам, ну чого ти як маленька? Молодим потрібна стара баба поруч? У них своє життя. А в нас гості постійно, ти лежиш, за тобою догляд потрібен цілодобовий. Надя працює, їй не до тебе. Мені теж ніколи. Давай збиратися, зараз люди приїдуть, допоможуть винести речі.
Він відвертався, коли вона чіплялася за його руку своїми перстнями, що тепер здавалися холодними кайданами.
— Синку, я ж не заважатиму! Ігорчику! — ридала жінка.
Але Ігор був непохитний. Його серце, виховане в атмосфері дефіцитної розкоші та вседозволеності, не знало співчуття. Її вивели під руки. На ґанку вона побачила Марію. Та з дітьми збиралася на дачу. Вантажили розсаду, мішки з картоплею, весело перегукувалися. І в цю хвилину Ользі Іванівні так відчайдушно захотелося кинутися до них, поїхати з ними на ту дачу, мачати хліб у сало…
Марія помахала їй рукою, щось сказала Грицеві. Той підійшов до Ігоря.
— Мати питає, куди твоя зібралася? Ще й з валізами? — спитав Гриць похмуро.
— У ліс за горіхами! — реготав Ігор Сергійович, закурюючи дорогу сигарету. — У будинок для літніх людей я її визначив. Чого ти хмуришся, диваку? Місце елітне, уход, лікарі. Це у вас грошей немає, от ви зі своєю і возитеся, на руках тягаєте. А я можу оплатити всі послуги!
— Ігорю, почекай, — тихо сказав Гриць. — Так не можна. Це ж… мати твоя. Слухай, може до нас її, а? Удвох з моєю матір’ю в кімнаті будуть. Вони ж подруги все життя. Ти приїжджати будеш. Їм же веселіше вдвох!
І Ольга Іванівна, що стояла поруч, почувши це, раптом почала благати:
— Ігорчику, дозволь! Будь ласка! Ми з Марійкою будемо разом, я не буду заважати!
Син глянув на неї, як на несправний гаджет.
— Ще чого! Вони там у тисняві живуть, один в одного на головах. Я тобі кращі умови забезпечу. Своя кімната буде, телевізор. Кормлять там прекрасно. А в цих що? Кашу гречневу, про яку ти розказувала, будеш жерти? Все, мам, не причитай!
Її повезли. Вона не прожила там і трьох тижнів. Серце, яке все життя пишалося «золотим хлопчиком», просто не витримало правди. За весь цей час Ігорчик жодного разу не приїхав. Йому було ніколи — він робив ремонт у «звільненій» квартирі.
Ольга Іванівна сиділа на самоті, дивлячись у білу стелю казенної палати. І мабуть, вона зрозуміла, що стакан води подає не той, кому ти купував імпортні машинки, а той, кого навчили любити матір більше, ніж власний комфорт. Питання зі склянкою води залишилося закритим. Але зовсім не так, як вона мріяла.
