— Ігорю, це була остання крапля! Все, ми розлучаємося! Можеш навіть не благати й нічого не обіцяти, як ти зазвичай робиш, — не допоможе! — поставила я крапку на нашому шлюбі.
Ігор, звісно, не повірив. Він був впевнений, що все піде за сценарієм: він купить чергову каблучку чи сережки — і я все пробачу. Так було не раз. Але цього разу я вирішила нарешті розірвати це замкнене коло. У мене пальці — аж до мізинців — були всипані перснями, а життя так і не було. Ігор непоганий чоловік, але любить випити. Від цього всі наші проблеми.
А починалося все романтично. Мій перший чоловік Едік, ще у 90-ті роки поїхав на заробітки й не повернувся. Тоді взагалі важко було жити. Едік не вирізнявся поступливим характером. Він сам влазив куди не потрібно. Як то кажуть, очі орлині, а крила комарині. Якщо щось було не по ньому, починалася сварка з танцями по колу. Тому я впевнена, що Едіка немає на цьому світі. Жодних вістей від нього я не отримувала. Залишилася з двома доньками: Лізі — п’ять років, Раї — два.
Минуло приблизно п’ять років після його загадкового зникнення. Я думала, що життя закінчилося. Едіка я дуже любила, попри його характер. Ми з ним були нерозлийвода, одне ціле. Вирішила для себе: життя закінчилося, роститиму дівчаток сама. На собі поставила хрест. Однак…
Мені тоді було дуже нелегко. Я працювала на заводі, і якось зарплату отримала товаром. Їх треба було його продати, щоб купити хоч якісь продукти. На вихідних я тільки цим і займалася. Узимку, коли я переминалася з ноги на ногу від холоду, продаючи товар на ринку, до мене підійшов чоловік.
— Мерзнете, дівчино? — обережно запитав незнайомець.
— Як ви здогадалися? — я ще намагалася жартувати, але ледь говорила. Та від незнайомого чоловіка повіяло теплом.
— Згоден, нісенітницю сказав. Може, в кафе зігріємося? Я допоможу ваші непродані праски донести.
— Що ж, ходімо. Інакше я зараз просто змерзну, — ледве промовила я.
Та в жодне кафе ми так і не пішли. Я потягла незнайомця до свого дому, попросила зачекати біля під’їзду й постерегти сумку з прасками. А мені потрібно було забрати дітей із садочка. Я побігла щодуху, хоч ноги від холоду й стали наче кам’яні. Зате на душі теплішало й було затишно. Повертаючись із садка, я здалеку побачила Ігоря, так представився чоловік. Він переминався з ноги на ногу. Подумалося: «Запрошу на чай, а там — будь-що буде!»
Ігор допоміг мені дотягти сумку аж на шостий поверх. Ліфт не працював. І поки я з дітьми піднімалася на третій, Ігор уже спускався.
— Зачекайте, мій рятівнику. Ви йдете? Не відпущу вас, доки не напою гарячим чаєм! — схопила я холодною рукою за рукав його куртки.
— Ну, не знаю. Чи не заважатиму? — кинув погляд на дівчаток Ігор.
— Та що ви! Беріть дівчаток за руки, а я побіжу попереду, чайник поставлю, — без жодних вагань відповіла я. Мені не хотілося втратити цього чоловіка. Він ніби став рідним.
За чаєм Ігор запропонував мені працювати у нього помічницею. Зарплату пообіцяв більшу, ніж я отримувала прасками за рік. Звісно, я тільки кивнула на знак згоди. А в душі так хотілося йому ще й руки цілувати за таку пропозицію…
Ігор був удруге одружений, але якраз проходив процес розлучення. Від першої дружини мав сина.
І закрутилося… Невдовзі ми з Ігорем одружилися. Він удочерив моїх дівчаток. Жили ми, наче в казці. Поміняли квартиру на більшу з доплатою, обставили її дорогими меблями. Потім звели дачу. Щороку неодмінно відпочивали на морі. Не життя, а справжня малина…
Минуло сім років безхмарного щастя. Мабуть, Ігор, досягнувши всіх благ і вершини блаженства, став частенько заглядати в чарку. Спершу я на це взагалі не зважала. Розуміла: чоловік багато працює, втомлюється, треба ж якось розслабитися. Але коли він почав перебирати зайвого вже й на роботі, я насторожилася. Умовляння не допомагали. Скажу чесно, я — відчайдушна авантюристка.
Щоб відволікти чоловіка від цієї звички, я наважилася на ще одну дитину. На той час мені виповнилося 39 років. Усі мої подруги, дізнавшись про мій задум, навіть не здивувалися. «Давай, Танюхо, може, й ми надумуємо в сорок молодими мамами стати», — жартували дівчата. А я завжди повторювала: «Якщо приведете у світ незапланованого малюка, — ніколи не пожалкуєте».
У нас з Ігорем з’явилася двійня. Тепер ми виховували чотирьох доньок! Але Ігор пити не перестав. Терпіла я, терпіла, а потім закортіло мені пожити на природі, завести господарство, худобу. І дітям користь для здоров’я, і в Ігоря часу зайвого не буде.
Продали ми квартиру, дачу. Купили будинок у селищі міського типу. Відкрили шикарне кафе. Ігор захопився полюванням. Купив рушницю, усіляке спорядження. Благо, дичини в лісі вистачало. Все йшло більш-менш добре, доки Ігор знову не почав пити. Він сильно змінився. Перевернув весь посуд у домі, меблі, а потім добрався й до нас.
Я з дітьми не раз тікала до сусідів. Особливо на свята. Точно знала, що у ці дні він буде напідпитку. Наступного ранку все стихало. Ми обережно поверталися додому. Шкода, що діти бачили його таким. Все розбите, поламане. Сісти ніде, поїсти ні з чого, спати ні на чому. Ігор спав просто на підлозі. Я зібрала, що вціліло, й гуськом, із дітьми, пішла до мами. Вона жила неподалік, у тому ж селищі.
Мама охала: «Ой, Таню, що ж мені з твоєю дівчачою оравою робити? Повертайся до чоловіка. Чого тільки в сім’ї не буває. Перемелеться — борошно буде».
За кілька днів з’явився Ігор. Тоді я й поставила крапку у наших стосунках. До речі, Ігор узагалі не пам’ятав, що коїв. Не вірив моїм «казочкам-оповідкам». Але мені було байдуже. Я обрубала всі кінці. Мости спалено. Як жити далі — не уявляла. Але вирішила, що краще бути самій, ніж жити з таким чоловіком.
Кафе довелося продати за безцінь, бо я поспішала з дітьми виїхати з того селища. Ми оселилися в сусідньому селі, у крихітній хатинці. Старші доньки влаштувалися на роботу. Згодом, слава Богу, і заміж повиходили.
Двійнята тоді ще вчилися в п’ятому класі. Усі дівчата любили свого тата Ігоря й спілкувалися з ним. Тому я завжди була в курсі, як він живе. Через доньок колишній чоловік благав мене повернутися. Дочки теж наполягали: мовляв, мамо, годі носа задирати. Тато ж усвідомив свою провину, сто разів перепросив! Про себе подумай, тобі ж не 25 років. Але я стояла на своєму. Хотілося спокою.
Минуло два роки. Мені почало бракувати Ігоря. Важко було самотній. Усі подаровані чоловіком персні довелося здати в ломбард. Викупити не вдалося. Шкода. Я все частіше згадувала минуле життя, розмірковувала. Адже у нас у домі була любов. У принципі, Ігор усіх доньок однаково любив, умів попросити пробачення. Ми були зразковою сім’єю. Чого ще бажати? Старші доньки тільки телефонували, додому не приходили. Розумію: молодість бере своє. Ще трохи — і мої двійнята теж вилетять із гнізда, а я залишуся кукувати в гордій самотності. Дівчата, як гусята: пером обростуть — і розлетяться.
От я й підмовила двійнят розпитати тата детальніше, як він живе. Може, там якась тітонька з’явилася? Доньки все вивідали в Ігоря. Виявилося, він живе й працює в іншому місті. І — жодної краплі міцного напою! Нікого у нього немає, самотній. Залишив донькам точну адресу — «про всяк випадок».
Одним словом, ми разом уже п’ятий рік. Знову зійшлися. Я поїхала до нього й залишилася. Казала ж: я — авантюристка…
