— Ігорю, я все вирішила! — проголосила теща, вибиваючи пил із кухонного рушника. — Навіщо нам те дороге — Одеса чи закордони? У мене в Ізмаїлі живе троюрідна сестра моєї куми — тітка Люся. У неї величезний будинок, сад, виноград «Лідія» прямо над головою і Дунай за три кроки. Вона пустить нас майже задарма! Ти ж хочеш, щоб твої діти дихали річковим повітрям і їли справжню дунайку, а не цей пластик із супермаркету?
Все почалося в задушливій київській квартирі, де Ігор, звичайний менеджер середньої ланки, мріяв про відпустку. Його бюджет після зими нагадував діряве решето, а бажання зануритися хоча б у якусь водойму було непереборним. Саме в цей момент стратегічної слабкості на кухню запливла його теща, Тамара Петрівна — жінка енергії атомного реактора і делікатності бульдозера.
Ігор на мить заплющив очі. Слово «задарма» прозвучало як пісня сирен. Він уявив себе з вудкою на березі річки, тишу і спокій. Якби він тоді знав, що «задарма» в лексиконі Тамари Петрівни означає «ціною твоєї нервової системи», він би негайно записався на надурочні роботи в офісі.
Через два дні їхня стара «Шкода», завантажена під самий дах (бо теща взяла з собою навіть мішок картоплі, «бо в Ізмаїлі вона певно дорога»), тримала курс на південь Одещини. В машині було шестеро: Ігор за кермом, дружина Катя на пасажирському, Тамара Петрівна ззаду, затиснута між трьома онуками, які всю дорогу з’ясовували, чия черга дивитися в ліве вікно.
Коли вони нарешті в’їхали в Ізмаїл і дісталися потрібної адреси, Ігор відчув перші симптоми панічної атаки. «Величезний будинок» виявився старою саманною спорудою, де кожна стіна трималася на вірі в краще майбутнє та товстому шарі вапна. Тітка Люся, жінка з золотим зубом і голосом, що нагадував скрегіт металу по склу, радо їх зустріла.
— Заходьте, рідненькі! Місця всім вистачить! Я вам виділила найкращу кімнату — «гостьову»!
Гостьова кімната мала площу приблизно вісім квадратних метрів. У ній стояло одне величезне дореволюційне ліжко з панцирною сіткою, яке при кожному русі видавало звук пораненого звіра, і три розкладачки.
— Тамаро Петрівно, — пошепки запитав Ігор, намагаючись не зачепити головою низьку стелю, — як ми тут розмістимося вшістьох?
— Ігорю, не будь таким песимістом! — бадьоро відповіла теща, вже розкладаючи свої халати на єдиний стілець. — У тісноті, та не в образі. Діти на розкладачках, Катя з тобою на ліжку, а я… я примощуся збоку. Ми ж родина! Головне — природа!
Тієї ночі Ігор дізнався, що панцирна сітка ліжка має властивість прогинатися до самої підлоги. Коли вони з Катею лягли, вони опинилися в центрі глибокої лійки, а Тамара Петрівна, яка лягла «з краєчку», протягом ночі постійно скочувалася на них, супроводжуючи це коментарями: «Ой, Ігорю, посунься, ти займаєш весь кисень у цій кімнаті!».
Ранок в Ізмаїлі почався о п’ятій годині. Не тому, що Ігор хотів на риболовлю, а тому, що півень тітки Люсі мав особисту неприязнь до киян.
— Підйом, ледарі! — Тамара Петрівна вже була в бойовій готовності. Вона стояла посеред кімнати в купальнику зразка 1984 року, пляжному халаті і в солом’яному капелюсі розміром з невелику супутникову тарілку. — Швидше на ринок! Треба купити дунайку, поки її не розібрали місцеві перекупники!
На ринку Ігор відчув себе учасником гладіаторських боїв. Тамара Петрівна пробивала шлях до рибних рядів, використовуючи свій лікоть як таран.
— Жіночко, скільки цей оселедець? — кричала вона продавцю. — Скільки?! Та за такі гроші він має мені ще й пісні співати! Ігорю, подивися на нього, він намагається нас пограбувати! Торгуйся! Ти ж чоловік!
Ігор, якому було соромно перед усім Ізмаїлом, намагався сховатися за прилавком з кропом. Після години торгів, коли продавець уже був готовий віддати рибу безкоштовно, аби вони пішли, Тамара Петрівна з переможним виглядом винесла два хвости.
Потім був пляж. Дунай вражав своєю могутністю, але Тамара Петрівна вражала більше. Вона розстелила величезне покривало прямо на центральній стежці, бо «тут кращий огляд».
— Ігорю! Не пускай дітей у воду, там течія! Катю, мажся сметаною, ти вже червона як рак! Ігорю, чому ти лежиш без капелюха? У тебе ж мозок закипить, хоча там і кипіти нічому!
Кожні п’ять хвилин теща видавала нову інструкцію щодо виживання в умовах сонячного випромінювання. Коли Ігор спробував просто поплавати, вона бігла по берегу з рушником, вигукуючи: «Вернися, ти синієш! Я бачу здалеку твої судоми!».
Вечір обіцяв бути романтичним — вечеря під виноградом. Але «свіжа дунайка» виявилася рибою дуже специфічною. Тітка Люся приготувала її за місцевим рецептом, від якого в Ігоря через годину почалася така печія, що він почувався вогнедишним драконом.
— Це від незвички, — авторитетно заявила Тамара Петрівна, доїдаючи третій шматок. — Твій шлунок звик до консервантів, а тут — чистий білок! Пий домашнє вино, воно все продезінфікує.
Вино «Лідія» тітки Люсі мало підступну властивість: воно пилося, як компот, але било по ногах як молот Тора. Після другого келиха Ігор відчув, що Ізмаїл — найкраще місто у світі, а теща — майже свята жінка. Але свято закінчилося, коли прийшов час лягати спати в ту саму кімнату-капсулу.
О другій годині ночі Ігор прокинувся від дивного відчуття. Хтось сидів у нього в ногах. Це була Тамара Петрівна. У темряві її силует у капелюсі (вона забула його зняти після вина) виглядав як привид старого маяка.
— Ігорю, ти спиш? — прошепотіла вона.
— Вже ні, Тамаро Петрівно. Що сталося?
— Я тут подумала… Ми завтра маємо поїхати до фортеці. Але не просто так, а пішки. Треба, щоб діти знали історію. І ти маєш нести сумку з їжею, бо там ціни в кафе — як у космосі. І не сперечайся зі мною, я вже все спланувала!
На четвертий день Ігор зрозумів: або він зараз їде додому, або він назавжди залишиться в Ізмаїлі в якості пацієнта психіатричної лікарні. Останньою краплею стала ситуація, коли теща вирішила навчити місцевих рибалок правильно ловити рибу, і ті ледь не викинули Ігоря в Дунай замість наживки.
— Катю, збирайся, — тихо сказав Ігор дружині.
— Але мамі так подобається… — почала Катя.
— Або ми їдемо зараз, або я починаю говорити з півнем тітки Люсі. І він мені відповідає.
Вони збиралися таємно, як шпигуни. Коли Тамара Петрівна пішла до сусідки обмінювати рецепт борщу на насіння помідорів «Сливка», Ігор закидав валізи в багажник. Онуків завантажили під виглядом гри «хто швидше замовкне в машині».
Коли вони вже виїжджали з міста, Тамара Петрівна побачила їх з вікна сусідського будинку. Вона вибігла на дорогу, розмахуючи в’язкою дунайки.
— Куди?! А фортеця?! А як же виноград?! Ви невдячні! Я хотіла як краще!
Ігор натиснув на газ. Вперше за тиждень він відчував себе вільним.
Через тиждень у Києві Тамара Петрівна зайшла до них на вечерю. Вона виглядала ображеною, але переможною.
— Ну що, відпочили? Бачите, які всі засмаглі! А в Ізмаїлі зараз якраз персики пішли… Ігорю, я тут подумала — на наступний рік поїдемо в Білгород-Дністровський. Там у моєї двоюрідної племінниці є чудова прибудова біля лиману…
Ігор мовчки дістав свій телефон і почав бронювати готель у Карпатах на самому верху гори, куди не веде жодна автомобільна дорога і куди не підніметься жодна теща у світі.
Бо в Україні є багато прекрасних міст — і Ізмаїл, і Одеса, і Вилкове. Але головне правило курортного сезону каже: якщо твоя теща пропонує «безкоштовний рай», готуйся до того, що за вхід до нього ти заплатиш своєю душею.
