Бабуся Ганна відходила в засвіти так само методично й суворо, як і жила: заздалегідь випрасувала собі хустку, склала список гостей на поминальний обід і закликала до ліжка двох онучок — Вікторію та Оксану.
— Ох, ти Боже мій, ось це подаруночок на старість, — прохрипіла баба Ганна, дивлячись на Вікторію, яка навіть біля ліжка хворої перевіряла курс валют у телефоні. — Слухайте мою волю, бо вдруге не повторю.
Коли нотаріус відкрив конверт, у хаті стало тихо, як у вулику перед грозою.
— Тобі, Вікторіє, як старшій і «діловій», — зачитав юрист, — я залишаю цей будинок у центрі села, усі заощадження на книжці та золоті дукати, що зашиті в матраці. Живи, крутися, пануй.
Вікторія аж підстрибнула, очі спалахнули хижим вогником.
— Ну, нарешті! Справедливість існує! Хоч на старість баба зрозуміла, хто в сім’ї головний інвестор!
— А тобі, Оксано, — продовжував нотаріус, — бабуся залишила ікону святого Миколая, що в кутку висить, і кота Мурчика.
У хаті вибухнув регіт. Вікторія ледь не задихнулася від сміху, тицяючи пальцем у сестру.
— Ікону і кота?! Оксано, та це ж джекпот! Кіт старий, облізлий, у нього пісок із хвоста сиплеться швидше, ніж він мурчить! А ікона? Тій дошці сто років, вона ж чорна, там і обличчя не розібрати! Ну що, будеш зі старим котом молитви читати, поки я буду в цій хаті ремонт європейський робити?
Оксана лише мовчки притиснула до себе переляканого рудого кота, який пахнув пилом.
— Дякую, бабусю, — тихо мовила вона. — Мурчик — це душа цього дому. А ікона… вона нас берегтиме.
— Берегтиме вона! — пирхнула Вікторія. — Гроші бережуть, Оксано! Золото береже! А твій кіт тільки блохами тебе нагородить. Забирай свій антикваріат і вимітайся, я тут з завтрашнього дня кав’ярню відкриваю і паркан триметровий ставлю!
Минуло п’ять років. Вікторія розгорнула бурхливу діяльність. Гроші бабусі вона вклала в бізнес, хату перетворила на холодний скляний офіс. Вона вигнала всіх сусідів, посварилася з усіма родичами через кожен сантиметр межі.
— Не смійте ступати на мою плитку! — кричала вона кумі через паркан. — Ваші кури мені ландшафт псують! Ви всі мені заздрите, бо я багата, а ви — голота!
Чоловіки біля неї не затримувалися. Хтось тікав через її жадібність, когось вона сама виставляла за двері, підозрюючи в зазіханні на її «дукати».
Зрештою, Вікторія залишилася в величезній, блискучій, але порожнвїій хаті. Вона сиділа вечорами, перераховуючи купюри, а навколо була лише тиша. Навіть цвіркуни боялися заходити на її територію.
— Я успішна! Я самодостатня! — кричала вона в пустоту кімнат, але відлуння повертало їй лише її власний, злий голос. Гроші не гріли, а золоті дукати виявилися просто холодним металом.
Оксана ж оселилася в маленькій орендованій кімнатці на околиці міста. Ікону повісила над ліжком, а Мурчик спав у неї в ногах.
Одного вечора, коли кіт захворів, вона понесла його до ветеринарної клініки. Там, у черзі, вона познайомилася з чоловіком — спокійним, із добрими очима, який приніс поранене цуценя.
— Ваш кіт виглядає як справжній філософ, — усміхнувся він.
Це був Андрій. Виявилося, що він — реставратор. Коли він вперше прийшов до Оксани в гості й побачив ікону, він мало не впав на коліна.
— Оксано, ти хоч знаєш, що це? Це ж рідкісний образ, але цінність його не в грошах. Подивись, під шаром кіптяви — очі, які дивляться прямо в душу.
Андрій допоміг Оксані відновити ікону, а разом із нею — і віру в те, що вона варта любові. Вони одружилися. У них двоє дітей, а стара ікона тепер висіла в їхньому власному будинку, який завжди був повний гостей, сміху та запаху пирогів.
Мурчик, відчувши сімейне щастя, прожив ще багато років, ніби чекав, поки виростуть діти.
Одного разу сестри зустрілися на цвинтарі біля могили бабусі. Вікторія приїхала на дорогому авто, в шубі, але з очима, повними попелу. Оксана прийшла пішки, тримаючи за руки дітей та чоловіка.
— Ну що, Вікторіє, як твої мільйони? — тихо запитала Оксана.
— А що мільйони? Гроші є, — різко відповіла та. — Тільки от… поговорити в хаті немає з ким. Стіни тиснуть. А ти що? Все з тим своїм обідранцем рудим возишся?
— Мурчика уже нема, на руках у моїх дітей, — відповіла Оксана. — А ікона… Знаєш, Віко, бабуся дала нам те, чого ми насправді хотіли. Тобі — золото, бо ти його любила більше за людей. А мені — любов, бо вона знала: той, хто прихистить старого кота і збереже віру, ніколи не буде самотнім.
Вікторія хотіла щось дошкульно відрізати, відкрила рота, але раптом побачила, як чоловік Оксани дбайливо поправив їй пасмо волосся, а діти притиснулися до матері.
Вона подивилася на свою блискучу машину, на свій манікюр за ціною сільського бюджету і раптом зрозуміла: бабуся справді зробила їй «подаруночок». Найстрашніший у світі — дала їй те, про що вона просила.
Вікторія сіла в машину і вперше в житті розплакалася. А Оксана, перехрестившись, пішла додому, де на неї чекав теплий чай і справжнє життя, яке не купиш ні за які дукати.
На Різдво над селом розгулялася справжня віхола. Сніг засипав скляний палац Вікторії так, що він став схожим на величезний льодяний куб. Всередині було тепло, працювали найдорожчі обігрівачі, але Вікторія сиділа в шубі посеред вітальні. Перед нею на столі стояли вишукані делікатеси, до яких вона навіть не торкнулася.
— Ох, ти Боже мій, ось це подаруночок… — прошепотіла вона слова бабусі, дивлячись у темне вікно. — Самотність — це коли в тебе є все, але це «все» не має кому передати навіть склянку води.
Вона раптом схопилася, схопила ключі від машини, але зупинилася. Потім кинулася до шафи, витягла стару хустку бабусі Ганни, яку колись хотіла викинути, і згребла зі столу кошик із фруктами.
До будинку Оксани вона дісталася дивом — машину заносило, а вітер намагався збити її з ніг. Коли вона постукала в двері, на порозі з’явився Андрій.
— Вікторія? У таку погоду? Щось сталося? — здивувався він, притримуючи двері, крізь які виривався аромат запеченої качки з яблуками та куті.
— Сталося! — різко відповіла вона, намагаючись зберегти звичну пиху, хоча голос зрадницьки тремтів. — Я привезла вам нормального вина, а не той компот, який ви зазвичай п’єте! Пропускай давай, я змерзла як собака!
Оксана вийшла з кухні, витираючи руки об фартух. Побачивши сестру в такому стані — розпатлану, з червоним носом і в бабусиній хустці поверх брендового пальта, вона заклякла.
— Віко? Ти… ти прийшла?
Вікторія зайшла в хату і відразу почала «інспекцію», щоб приховати сором.
— Ну що тут у вас? Знову цей патріархальний рай? Стіл малий, стільці скриплять, а диму від свічок стільки, що дихати нічим! — вона кинула кошик на стіл. — Ось, беріть, хоч справжніх ананасів скуштуєте, а не тільки свою картоплю.
— Вікторіє, — спокійно сказала Оксана, підходячи ближче. — Сядь. Перестань воювати хоча б сьогодні. Ми якраз за стіл сідаємо.
Вікторія сіла. Прямо навпроти неї, у кутку, сяяла та сама ікона. Очі святого Миколая, очищені рукою реставратора, дивилися на неї так само проникливо, як колись дивилася баба Ганна.
— Дивиться він на мене… — буркнула Вікторія, відводячи погляд. — Ніби я в нього гроші вкрала.
— Він не на гроші твої дивиться, Віко, — тихо мовив Андрій, наливаючи їй узвару. — Він дивиться на те, що за ними залишилося.
Вечеря проходила напружено. Вікторія критикувала сіль на огірках, розмір пампушок і те, що діти занадто голосно сміються. Але коли молодший син Оксани підійшов до неї й протягнув маленького солом’яного ангелика, її «броня» тріснула.
— Це тобі, тітко Віко. Мама казала, що ти дуже зайнята і тобі сумно, — сказав хлопчик.
Вікторія взяла іграшку, і її руки затремтіли.
— Зайнята… так, я дуже зайнята… рахуванням дірок у власному житті! — раптом вибухнула вона, і сльози, які вона стримувала роками, потекли по щоках, розмиваючи дорогий макіяж. — Оксано! Ти думаєш, мені подобається ця порожня хата? Ці дукати кляті? Я сплю на золоті, а мені сняться наші сварки на городі! Я ненавиджу той «лофт», я ненавиджу цей успіх!
Оксана підійшла і просто обійняла сестру. Вікторія спочатку напружилася, як струна, а потім притиснулася до неї й розридалася вголос.
— Пробач мені… Пробач, що я вважала тебе невдахою! Це я… я все прорахувала, крім одного — що гроші не вміють обіймати!
За годину вони вже сиділи спокійно. Вікторія, з розмазаною тушшю, але з легким серцем, доїдала третю пампушку.
— Знаєш що, — сказала вона, витираючи обличчя серветкою. — Я свій «палац» продаю. Відкрию там реабілітаційний центр чи щось таке. А собі куплю будиночок поруч із вами. Тільки чур — город ми разом плануємо! Без твоїх хаотичних бур’янів, але і без моєї фольги на гної.
— А як же твій бізнес? Твої інвестиції? — усміхнулася Оксана.
— Інвестую в племінників! — відрізала Вікторія. — Буду їх вчити, як правильно контракти підписувати, щоб їх ніхто не ошукав. Але спочатку… Оксано, дай мені ще того борщу. Він у тебе справді… з перчиком.
Надворі вила завірюха, але в маленькій хаті було так тепло, що здавалося — сама баба Ганна стоїть десь у тіні, поправляє ікону і вперше за багато років задоволено посміхається.
Весна ввірвалася в село разом із першими променями сонця та Вікторією, яка випливла на город у дизайнерському комбінезоні кольору «хакі» та з планшетом у руках. Тепер вона не просто допомагала Оксані — вона вирішила перетворити весняно-польові роботи на високоефективний бізнес-процес.
— Так, шановні! Збираємося на п’ятихвилинку! — вигукнула вона, зібравши біля паркану Оксану, Андрія та трьох найнятих сусідів-косарів, які прийшли підготувати ділянку.
Косарі — дядько Петро та Степан — завмерли з косами в руках, дивлячись на Вікторію так, ніби вона була інопланетянкою, що щойно приземлилася на їхні кабачки.
— Ох, ти Боже мій, ось це подаруночок підвалив, — пробурмотів дядько Петро, поправляючи кашкета. — Вікторіє, ми тут просто траву косимо, навіщо нам ці папери?
— Це не папери, Петре, це KPI — ключові показники ефективності! — Вікторія рішуче тицьнула пальцем у планшет. — Значить так: за кожну скошену сотку понад норму — бонус у вигляді домашньої від Оксани. Але якщо я побачу «простій» під грушею більше п’яти хвилин — штрафні санкції!
— Які такі санкції? — обурився Степан. — Ми тут зроду-віку косили, як душа забажає!
— А тепер будете косити за методологією «Agile»! — відрізала Вікторія. — Оксана — власник продукту, я — скрам-майстер, а ви — команда розробників сіна! Андрію, ти відповідаєш за логістику добрив. Усі питання — через тікет-систему!
Оксана ледь стримувала сміх, дивлячись, як чоловіки збентежено переглядаються.
— Віко, може, просто дамо людям попрацювати? Вони ж професіонали.
— Професіонали мають працювати системно! — Вікторія вдягла сонцезахисні окуляри. — Петре, ваш дедлайн — обід. Якщо не встигнете, будемо проводити ретроспективу помилок!
До середини дня «корпоративна етика» почала тріщати по швах. Сонце припікало, а Вікторія бігала між грядками з секундоміром.
— Петре! Ви порушуєте тайм-менеджмент! Ви вже сім хвилин п’єте воду! — кричала вона.
Дядько Петро повільно відставив кухоль і витер вуса.
— Знаєш що, «скрам-майстер»? Коса — це тобі не клавіатура. Вона ритму хоче, а не твоїх графіків. Якщо ти мені ще раз під руку про «дедлайн» скажеш, я піду до кума косити, там хоч лаються зрозумілою мовою, а не твоїми заморськими термінами!
— Ви не розумієте! — не здавалася Вікторія. — Без оптимізації ми не отримаємо максимальної врожайності на квадратний метр!
— Вікторіє! — Оксана підійшла до сестри й м’яко відібрала планшет. — Подивися на людей. Вони мокрі, втомлені, але вони знають цю землю краще за будь-який додаток. Тут не корпорація. Тут життя. Сідай під грушу, відпочинь.
Вікторія хотіла щось заперечити, але раптом побачила, як Андрій підійшов до косарів, про щось тихо пожартував, дав їм по шматку сала з хлібом, і вони, посміхаючись, взялися до роботи з подвійною силою. Без жодних KPI.
— Чому вони його слухають, а мене — ні? — розчаровано запитала Вікторія, сідаючи на траву.
— Тому що в селі головний бонус — це повага, а не винагорода за графіком, — Оксана сіла поруч. — Бабуся Ганна ніколи не рахувала хвилини, вона рахувала, скільки душі вкладено в кожен рядок.
Вікторія мовчала, спостерігаючи, як сонце грає на лезах кос. Раптом вона помічила в траві маленького котика, дуже схожого на покійного Мурчика. Він грався з її шнурком.
— Дивись… — прошепотіла вона. — Мурчик номер два.
Увечері, коли робота була закінчена, Вікторія винесла косарям не тільки обіцяну наливку, а й конверти з премією, про які нікому не казала.
— Петре, Степане… — вона трохи зніяковіла. — Вибачте за «скрам-майстра». Я просто… я ще вчуся жити без калькулятора в голові.
— Та годі вже, Ганнівно, — посміхнувся Петро, ховаючи конверт. — Жінка ви бойова, нам такі в селі треба. Будете нашим «міністром закордонних справ», коли треба буде з районним начальством сваритися. Отам ваші «санкції» точно згодяться!
Сестри сиділи на ганку, дивлячись на свіжоскошений город.
— Знаєш, Оксано, — мовила Вікторія, погладжуючи кошеня, яке заснуло в неї на колінах. — Я зрозуміла: найкраща інвестиція — це коли ти ввечері відчуваєш приємну втому, а не порожнечу в серці. Ікона твоя… вона справді працює. Тільки вона не тільки тебе береже, а й мене, дурну, до розуму довела.
— Ох, ти Боже мій, ось це подаруночок, — процитувала Оксана бабусю і сестри разом розсміялися, наповнюючи весняний вечір справжнім, не «корпоративним» щастям.
Юлія Хмара
