— Ілля, а як ти тепер без квартири, без машини, без родини? — злякано запитала мене сусідка тітка Рая.
— Проживу, не турбуйтеся, — легко відгукнувся я й побіг до себе. Загалом, я ніколи не сумував, не впадав у відчай. Життя мене, звичайно, пошматувало, але в цьому виключно моя провина.
Я жив з мамою. Вона мене дуже любила. Берегла від усіх негараздів. Тата не було. Мабуть, він не знав про моє існування. До шести років я вірив, що знайшовся у великій капусті. За іншою маминою версією — добрий лелека випадково впустив клуночок зі мною прямо в її турботливі руки.
Також я довго вірив у Діда Мороза. Він завжди виконував усі мої побажання. Одного разу я замовив йому справжній парашут. Хотілося стрибнути з даху хмарочоса. Та Дід Мороз затримався в дорозі й, мабуть, забув про мене.
Мама сказала:
— Ось тобі, сину, від Діда Мороза спортивний костюм. Не ображайся. Мабуть, Дідусь Мороз щось переплутав.
Я розсердився. Як можна переплутати парашут зі спортивним костюмом? Словом, мамі дуже хотілося, щоб я довше залишався в казковому світі.
Коли я привів кохану дівчину познайомитися з мамою, мама усміхнулася й сказала:
— Мила дівчино, ти хочеш няньчитися з чоловіком, як з малою дитиною? Тоді Ілюша для тебе.
Моя дівчина посміялася, й більше ми з нею не бачилися.
Наступна дівчина одразу стала моєю дружиною. Маму я не встиг повідомити. Ми з Настею купили торт, напій і заявилися до мами.
— Вітай нас, мамо. Ми розписалися у РАЦСі, — оголосив я їй.
— Де житимете, молодята? — мама пішла в атаку.
— Тут, якщо ти не заперечуєш. У Насті батьки в селі живуть, — починаю зникати духом.
— Чудово, сину. У тебе гарний смак. У селах гарні дівчата. Тільки, як ти опинився там? — мама глузувала.
— Ти не зрозуміла. Настя в місті працює. Ми познайомилися в кафе, — виправдовувався я перед мамою, наче хлопчик.
Ми деякий час жили у мами. Потім я купив маленьку квартиру. Мама несприймала Настю, і це було взаємно. Ми з жінкою з’їхали від неї. Настя народила мені сина, але не від мене. Про це мені тлумачили всі друзі, але я не хотів вірити потворній брехні Насті, воліючи бути у нерозумінні. Мій син Артем схожий на свого біологічного батька, як дві краплі води. Я знаю цього серцеїда.
Зараз Артему двадцять п’ять років, ріднішої людини в мене немає. З Настею я розлучився, коли Артему було чотири роки. Якийсь час жив у мами. Куплену квартиру я оформив на сина й Настю. Мама, побачивши мене на порозі дому з речами, не забула зауважити:
— Ілюша, гарні дівчата не завжди розумні…
Незабаром мама назавжди покинула мене й цей світ. У цей період вчасно знайшлася жінка Катя. Вона одразу переїхала до мене. З нею було зручно й комфортно. Кохання не спостерігалося ні з чиєї сторони. Зате не було сварок, повний штиль.
А я тим часом зв’язався з нечистим на руку партнером. Хотілося розширити бізнес. Партнер запропонував взяти кредит під мою квартиру, сам жив у тещі. — Ми ж одну справу робимо, — умовляв він мене.
Я, ідіот, погодився, вірячи в чесні очі бізнес-партнера. Бізнес рухнув. Партнер виявився ненадійним, а я — у боргах. Словом, банк забрав мою квартиру й запропонував протягом місяця її звільнити. Так я залишився без житла. Довелося продати й машину, щоб закрити кредит. Я кинувся до Насті, здай, мовляв, куточок, поки зароблю на орендовану кімнату. Настя — ні в яку. «Ти зруйнуєш моє особисте життя». До речі, колишня дружина досі самотня.
Понурився я кілька років. То в друзів, то в добрих людей, то в якихось жінок. Катя мене покинула, як тільки банк забрав мою квартиру. Я анітрохи не страждав за цією жінкою. Чотири роки я їздив на заробітки до Польщі. Втомлювався неймовірно. Борги, що висіли наді мною, потроху віддав. На мій смак, краще своя свічечка, ніж чужа пічечка. Сильно тягнуло на батьківщину, тут і стіни допомагають. Роки не стоять на місці. Мені п’ятдесят з хвостиком.
Нарешті, я знайшов жінку своєї мрії. Потрапив якось з другом у село. Він попросив допомогти паркан поставити. Добре там! Простір! Дихається легко.
— Ну що, Ілюхо, наречену тобі пошлюбати? Сусідка в мене, просто, ягідка! Правда, четверо дітей. Але вони вже зі своїми сім’ями. Онуків привозять на канікули. Згоден? — ніби, між іншим, запропонував друг.
— Та ну їх… Не хочу, — брикався я.
— Пожалкуєш. Жінка — вогонь. Чоловік втік. Працьовита, добра, видітна жінка, — не вгамовувався друг.
Те, що вона видна, я переконався одразу. До воріт підійшла досить пишна рожевощока жінка. Вона скоса поглядала на мене, стріляючи вічками.
— Привіт, сусіде! Робітника найняв? Можна його орендувати? У мене хвіртка перекосилася й теплиця протікає, — грайливо запитала вона.
— Звичайно, можна, Маріє! Цей робітник у тебе й переночує. Не бійся, його дружина не насварить, — зрадів друг власній кмітливості.
Одним словом, гаряча ніч видалася у нас із Марією. Ми з неї одразу знайшли спільну мову. Таких лагідних, поступливих, терплячих я не зустрічав на своєму шляху. Марія випромінювала здоров’я й оптимізм. Попри розкішні форми, вона була легкою, повітряною, як зефір. Я так її й називав — «моя зефірка». Марію неможливо було застати без діла. Вона то в городі; то біля печі; то онукам носи витирає, примовляючи:
— Мої ж ви пташенята сопливі!
Я полюбив цю непосиду всією душею. А Маша всю свою нерозтрачену ніжність віддає без остатку мені по ночах. Я остаточно переїхав у село. У місті мене нічого не тримало, а впустити таку жінку, як Марія, я не міг. Та й взагалі, чоловік без жінки, що гусак без води. Влаштувався трактористом. Працюю на фермі. З Марією встановили теплиці, тепер постачаємо редиску, ранні огірки, помідори.
Діти Марії не одразу, але прийняли мене до своєї згуртованої родини. Мій син Артем іноді приїжджає. Марія дає йому різних домашніх продуктів: курочку, сметану, сир… Артемові дуже подобається метушлива Марія. Ось така в мене пишна любов після п’ятдесяти. Ніколи не впадаю у відчай, не складаю руки, і життя підносить мені неймовірні сюрпризи…
