Інколи це кохання їй боліло… Але потім вона знову дивилася в його обличчя й укотре собі повторювала, що щастя бути поруч вартує того бoлю.

Він рано прокидався і завжди поспішав. А вона прокидалася з ним, бо його навіть короткий поцілунок важив для неї цілу вічність. А ще вона любила дивитися, як він мружить очі.

А після вона вмикала його улюблене радіо, і знала, що зараз він слухає ту саму музику, і це її якось зігрівало.

В його очах була якась гірка суміш мудрості, досвіду й життєвого смутку. Було трохи шаленства і п’янка крапля кохання до неї – вона так завди думала.  Він був старшим, і в  тих роках, у які він прожив ще до того, як вона народилася, була для неї якась особлива таємничість.  Колись саме в його очі вона закохалася – втім, тоді вона ще не знала, що вони стануть її полоном, її шалом, її болем та її щастям.

Вона йшла в своє маленьке кафе й розкладала маленькі хризантеми, перевіряла пошту, спілкувалася з працівниками й постачальниками, проглядала книгу відгуків і вигадувала щось, що могло б зробити її заклад ще затишнішим.  А коли приходив обід, вона сама йшла за стійку, робила собі капуччино з густою пінкою, шоколадними розливами й горіховою посипкою, а тоді сідала й дивилася у вікно.

Вона думала про чоловіка, якого так палко любила. Думала про те, чим зможе потішити його сьогодні ввечері. Вона давно знала, що надихати, тішити, підбадьорювати – це те, для чого вона жила, те, що найкраще вміла, й те, що хотіла робити.

У дитинстві вона мріяла бути лікаркою, акторкою, потім – учителькою або інженеркою. Але вона боялася вигляду крові й не любила читати багато складних книжок, не вміла вдавати й не знала математики. І тоді їй спало на думку навчитися робити багато різних дрібниць, які б надихали інших: варити смачну каву, малювати листівки, оздоблювати приміщення й вітати гостей. Кожен з етапів навчання приносив їй невимовну радість – і нову мрію.

Читайте також: Доленосні роки в житті кожного знаку Зодіака. Не пропустіть цей час.

І лише кілька років тому «ніжній чарівниці», як називали її друзі, вдалося відкрити цей маленький, усього на сім столиків заклад – і всі свої дрібні таланти звести докупи під одним дахом. До речі, ще одним її талантом було знаходити талановитих людей – тож із математикою й іншими штуками, до яких у чарівниці не було хисту, тепер допомагали інші. І вона їх дуже цінувала й ніколи не втрачала нагоди їм те показати. Може, якраз тому її працівники були найкращими у світі.

А потім, якогось дощового ранку, сюди зайшов він. Сів за столик біля стіни й замовив міцну каву та бутерброд. У нього були ті неймовірні позатутешні очі.

Потім жодне з них уже не пам’ятало…

Він став її щоденною потребою, її натхненням і радістю. Кохати цього чоловіка було складно, страшенно складно – кохати по-справжньому складно завжди. Віддавати себе, забувати про свої бажання, підлаштовуватися під нього й уміти чекати. Не ставити ультиматумів і не вимагати уваги до себе. Просто чекати й вірити, що він знає краще, що він пам’ятає, що подбає про все необхідне, що його вияви любові не завжди відповідають її уявленням, але що це не має жодного значення. Поважати його й те, що він робить. Розуміти його слабкості й стати його другом. Дослухатися до тихого голосу всередині нього й розтлумачувати погляд його очей.

Інколи це кохання їй боліло, інколи їй здавалося, що шлюб – то полон для її мрій. Але потім вона знову дивилася в його обличчя й укотре собі повторювала, що щастя бути поруч вартує того болю. А ніщо вартісне не дається без докладання зусиль.

За матеріалами “Теплі історії до кави” Надійка Гербіш