Інна стояла в магазині й розгублено дивилася на прилавок. Вона знала, що всі ці жінки, які зібралися тут, — усі вони обговорюють і засуджують її, Інну. Її це, звісно, ображало, і дівчині хотілося піти, втекти, сховатися від чужих очей і довгих язиків, але… Вона не могла, бо до нестями хотіла томатного соку.
— Сік томатний? — перепитала продавчиня, велика, з хімічною зачіскою, з яскраво підведеними очима та синіми тінями на повіках. — Нема томатного. Є яблучний, березовий, а томатного нема.
Жінки, що стояли купкою, замовкли й осудливо хитали головами. Було помітно, як їм кортить попліткувати, обговорити, розчавити своїм гнівом безсоромну Інну, але ці доброчесні жінки терпіли. Вони чекали, поки піде вона, щоб повною мірою насолодитися своєю розповіддю, вихлюпнути на неї все, що накопичилося. «Ти подумай, отож яка вона, ходить і нікого не соромиться, тьху, тричі тьху на неї».
Інна розчаровано зітхнула й розвернулася від прилавка.
— Дуже хочеться? — співчутливо спитала продавчиня Катя.
— Так, — відповіла тихо, ледь стримуючи сльози.
— Слухай, я коли другою дівкою ходила, теж хотіла соку томатного. Дивись: береш пасту, розводиш водою, трошки солі — ось тобі й сік томатний.
Інна вагалася.
— Стривай, — Катя швидко збігала в підсобку, винесла склянку з чимось червоним. — На, пий, пий, не бійся…
Дівчина взяла обома руками склянку, зробила ковток, потім почала пити. Випила всю, щасливо зітхнула, прошепотіла подяку.
— Ну от бач. Он у маленьких банках паста, бери…
Дівчина купила баночку томатної пасти, притиснула до себе й, не помічаючи нікого, щаслива, пішла додому.
— Глянь-но, — ледве встигли зачинитися двері за Інною, нетерпляче заговорила одна з жінок, — безсоромна яка, і ще носять її ноги, тьху…
— Як так можна? — підхопила інша. — Ото дівки пішли, нагуляла пузо й ходить носа догори, тьху. Сиділа б і носа не казала, раз таке втнула, а вона — ти подивись на неї… Соку їй подавай.
— Та не кажіть, дівчатка, я б на місці Людмили так би це не залишила…
— Ану тихо. Ти б, тітко Клаво, рота закрила та краще повзунків купила з пелюшками, — обірвала їхню розмову Катя. — Сичиш стоїш, а дівчина, між іншим, твого онука чи онучку носить.
— Я? Та на навіщо мені той нащадок здався… Та щоб я… та як ти таке можеш казати, Катько?.. Ця шльондра до мого хлопця в ліжко залізла, а я маю щось купувати? Та я й близько не підійду…
— Та годі тобі, розкудкудакалася… “Близько не підійде”… А чи підпустять? Віділлються вам сирітські сльози — і тобі, тітко Клавдіє, і хлопцеві твоєму. Як паскудити — то він перший, а як запахло смаженим — то в кущі, тьху, чоловік називається. Підібгав хвоста й під спідницю до дружини та мамки.
— Та що ти, Катю, невже хочеш Генку мого в усьому звинуватити?
— Хочу, тітко Клавдіє, ой як хочу. Чула я, як він тій дівчині маленькій зуби заговорював, що, мовляв, із Людкою розлучається, не любить її й ніколи не любив… Шоколадки бігав купував, щасливий та окрилений бігав, а як напаскудив — то в кущі. Заступитися за дівку нікому. Були б брати чи батько — то швидко б хвоста притисли. А що там бабуся у віці вже? Що вона може? І ти, Ольго, Люду свою виховала тетерою: щось не так — до мамки біжить, збирає свої шмотки в клунки й шкандибає, реве коровою. От Генка й шукає на стороні щастя. Розкудкудакалися тут, ідіть, мені працювати треба.
— А що ти, Катю? Можна подумати, якби така хижачка до твого Мішки пристала, то ти б змовчала? Мабуть, перша б бігла стосунки з’ясовувати.
— Ага, до Мішки… Знайшли хижачку. Не соромно вам?
— А чого нам соромитися? Ми до чужих мужиків у ліжко не стрибаємо.
— Ой чи, Ольго? Забула, як Нінка з тобою вчинила, коли ти з її Семеном у лісосмузі ягоди рвала? Що? Правда очі коле? Я ж про кожну можу сказати. Оце про мене сказати нічого, бабоньки. Я з Мішком своїм із самої школи тиняюся, та й то… Якщо розібратися, теж можна дорікнути: як бігала до нього на дальній покіс, там Юльку й того… побачили, — засміялася Катя. — Тож святі ви мої, за кожною грішок є. А дівку в образу не дам. Якщо дізнаюся, хто кривдить, — глядіть у мене…
Вийшли жінки з магазину, ідуть, обурюються. Увесь настрій Катерина зіпсувала. Так хотіли позмагатися в пліткарстві…
А Інна принесла додому ту банку з томатною пастою і, від нетерпіння пританцьовуючи, давай собі сок намішувати.
— Де була, дитинко?
— До магазину ходила, бабусю.
— Ой, Інночко, не ходи зайвий раз, хороша моя. Не дай Боже чого станеться — не прощу собі, що не вберегла тебе…
— Та що зі мною станеться, бабусю?
— Не кажи, дитинко. Баби суворі, вони не пожаліють, хоч ти й така, як вони.
— Не переживай, бабусю, я поганого нічого не зробила, чужого не брала, що вони мені зроблять? Тільки плітки розводити вміють.
— І-і-і, люба моя, немає лютішого звіра за бабу. Не розберуться: навіть якщо чоловік винний був — однаково жінку обговорять. Така вже бабська доля. Самі плачуть, а як яка оступиться — заклюють. Чоловікам нічого, із них як з гуски вода, а от нам, жінкам, завжди все погано.
— Бабусю, але зараз же не старий час!
— А все одно, люба моя: що старе, що нове — завжди жінка винна…
— Бабусю, але він же не просто так. Він же добивався мене, залицявся. Він мене з батьками познайомити хотів… Сказав, що з Людмилою все, покінчено. Навіть додому звав, я не пішла, бабусю… Сказала, що тільки господинею увійду. Він погодився… Чому він так зі мною? За що, бабусю? Я ж не гуляща якась, ти ж знаєш. А вони… образливі речі говорять, дивляться насмішкувато… А він… він же, як дізнався, що дитина буде, радів, на руках носив, колечко подарував… А потім… Людмила повернулася, звеліла мені їхати, каже, що не винесе, щоб дитина у нього на стороні була. У нього я є, хіба не так?
— Так, дитинко, усе так. О-хо-хо, люба моя, скільки ж тобі ще плакати — не переплакати…
У строк у Інни з’явився хлопчик. Гарненький такий, Андрійком назвала. Андрій Геннадійович — по батькові дала, а прізвище своє. Гарне в Інни та Андрійка прізвище — Соколови вони.
— Ось виросте синочок — і нікому в образу мене не дасть, — шепотіла Інна.
А ввечері прийшли дівчата сільські, щойно Інну з Андрійком виписали й додому привезли. Принесли різних речей на малюка, звеліли не переживати, підтримали дуже…
За місяць Гена на підпитку заявився, мовляв, сина побачити хочу. Інна спочатку впустити хотіла, та як почав Гена верзти, мовляв, подивлюся й вирішу, чи точно мій, — так Інна його й виштовхала в три шиї. Звеліла забиратися й носа ніколи не показувати, і навіть не сміти думати про сина.
Отака Інна. Не дивись, що сирітка, заступитися нікому. Це за себе вона не заступиться, а за сина — всіх переможе…
Поговорили, поговорили баби та й затихли. Почали чоловіки на Інну з цікавістю поглядати. А що? Живе жінка сама, молода, мовляв, без мужика зовсім сумно. І почали хороводи водити: то питають, дров не привезти чи, то паркан може полагодити. Плату брати не хочуть, натякають, що не проти по-іншому розрахунок отримати.
Жене їх Інна, а вони все одно лізуть, наче медом намазано. Прибігла отак одна й давай Інні висловлювати, що зробить щось. Інна їй у відповідь: мовляв, щось зробиш погане — твій же мужик за твій же рахунок і виправить.
Ніколи такого село не бачило. Не було в житті такого дива. Ні, були, звичайно, товариські суди, але щоб такі… Інна викликала чоловіків на суд. Усе честь по честі, заяву написала. Бігали баби до неї на уклін, просили не викликати чоловіків.
— Ні вже! Як ім’я моє теліпати — то ви всі гожі, а як відповідати — то в кущі? Усі відповісте. Кожен, хто плітки про мене пускав!
От тобі й сирітка, — хитають головами сільські, — от тобі й нікому заступитися. Як пішла Інна чихвостити всіх базік. І кожного.
— А ну скажи, Петре, чим ми з тобою займалися, а?
Мовчить, червоніє, заїкається Петро, плечима тисне: нічим таким, мовляв, я дрова рубав, ти складала, потім грошей дала, я й пішов…
— Як грошей дала? — обурилася його жінка Наталя, що прибігала стосунки з’ясовувати з Інною. — А куди ж ти їх подів?
І отак кожного. Кожного свого кривдника просмикнула. А якщо хто не був — заочно висловила.
— Не соромно вам? Ще й чоловіками називаєтесь? Гірше за останню пропащу бабу. Що думаєте? Якщо нема кому за мене заступитися, то в багнюці валяти можна? А вам, баби, ось показник, з ким живете. Ти, Уляно, знаєш, як стовпи вкопувати треба? Як краще піч перекласти — знаєш? Ні? А я знаю, бо з дитинства це сама роблю. І якщо наймаю кого — то за гроші. Навіть міцними напоями не розраховуюся. Через ту заразу батько з матір’ю пішли, сиротою мене залишили на стару бабусю. А ви раді старатися, топчете й топчете в болото. Нехай вас той покарає, хто вище за нас. Мені вам більше сказати нічого. Так і знайте: віділлються вам сирітські сльози.
Сказала так Інна й пішла. Не те щоб пліток у селі поменшало — ні, але дівчину чіпати перестали. А одного разу хлопець за нею увиватися став — найвідомішої пліткарки на селі син молодший. Гарний такий хлопчина. З армії прийшов і проходу Інні не дає. На два роки за неї молодший.
— Відчепися, Толику. Ти не знаєш, яка я?
— Знаю. Найкраща.
— У матері своєї спитай, — усміхається. — Як я за язик її довгий до суду її викликала. Невже думаєш, що простить мені це? Дозволить нам із тобою одружитися?
— Мені байдуже. Все одно з тобою одружуся.
— Ні, не одружишся.
— Чому?
— Бо я не хочу. Пити почнеш, дорікати, що дитину нагуляла, казати, що мама твоя права була, коли не давала тобі одружуватися зі мною. Іди, знайди собі рівню.
Повернулася й пішла. Подобався їй хлопець, погляд чесний і відкритий. Не хотіла життя йому псувати, тому й наговорила грубощів різних. А за тиждень прийшов Анатолій. Із матір’ю своєю та тіткою.
— Інно, пробач і зла не тримай. Любить тебе Толик, життя без тебе не уявляє. Хлопчика любитиму, за онука вважатиму. Я на все заради сина готова…
Стримала слово свекруха Іннина. Андрійко — внучок улюблений, жодного разу не скривдили його бабуся з дідусем. А вже про тата Толю й казати нічого. Ще трьох синів привела Інна Толику. Всі красені, як на підбір.
— Захисники мої й опора, — говорила часто жінка. — Он які красені. Якщо дізнаюся, що хтось жінку скривдив — сама покараю.
Чесних хлопців виростили Інна з Анатолієм. А Гена зі своєю Людмилою так і прожив усе життя. Бігав на сторону від неї, вона слідом на велосипеді їздила, чатувала. Мати Генкина на старість літ вирішила раптом гріхи замалювати. Зустріла Андрійка, намагалася сказати йому, що бабуся вона рідна, мовляв, папина мама. Андрійко сказав, що бабуся з дідусем вдома, і папина мама зовсім не так виглядає. Він же розумний хлопчик, знає, які в нього бабуся з дідусем.
Ніхто не посмів більше скривдити Інну. Ніколи. Вона теж усе життя намагалася всім допомагати. Синів із Анатолієм оженили, онуків дочекалися. Живуть у любові та злагоді. А кому треба — тому сльози сирітські й справді відлилися. Хто заслужив на це. Та й хай. Нам про них не цікаво знати.
