Іноді вона все ж вибиралася на побачення, останній раз познайомилася з хлопцем в інтернеті. Оцінивши його фото на сторінці в соцмережі, ми буквально змусили її вийти і зустрітися з ним особисто. І Наташа вперше в житті пошкодувала, що не поговорила з ним по телефону

Моя сестра Наташа розлучилася майже відразу після народження дитини. Через кілька років вона стала на ноги, влаштувалася на гарну роботу, подорожувала, ходила на фітнес, син відвідував садочок і різні гуртки.

Єдине, чого вона могла б побажати, – це чоловік для неї гідний, який би став батьком для її дитини.

Вона була молода, красива і цікава, на неї звертали увагу чоловіки, але Наташка міркувала, що хто завгодно, лише б був, їй не потрібен, тому вкрай вибірково ставилася до залицяльників.

Іноді вона все ж вибиралася на побачення, останній раз познайомилася з хлопцем в інтернеті. Оцінивши його фото на сторінці в соцмережі, ми буквально змусили її вийти і зустрітися з ним особисто.

Вона завжди відразу попереджала про те, що у неї син, і цей хлопець запропонував зустрітися з дитиною.

Дитині вона сказала, що вони підуть в його улюблене кафе, і, можливо, до них прийде друг з маминої роботи. Це ні до чого не зобов’язувало ні її, ні дитину, ні хлопця: хіба мало з ким вона могла випадково зіштовхнутися на вулиці.

Але ця, задумана як невимушена, зустріч складалася не найліпшим чином з самого початку: хлопець дуже сильно відрізнявся від своїх фотографій в соцмережах.

І Наташа вперше в житті пошкодувала, що не поговорила з ним по телефону: у нього був дуже якийсь жіночий голос, що їй вкрай не подобалося. Тільки поглянувши на нього, вона відразу зрозуміла, що їх побачення приречене.

Але Наташа, добре вихована і товариська дівчина, намагалася з ним якось побудувати діалог. Не йти ж відразу. Він, мабуть, був хорошим тридцятирічним хлопчиком, але один хлопчик у неї вже був – її син.

Несподівано занудьгувавши, її чотирирічний син, який ще не дуже добре може висловити свою думку, повертається до мами і голосно питає: «А він коли піде?». Мама, почервонівши, говорить, що так негарно говорити.

«Мам, а цей до нас додому не піде?», – киваючи на залицяльника, Не вгамовувався малий. Наташа вмирала від сорому і сміху одночасно.

І сміх, і гріх, як то кажуть. Устами немовляти…

Після цього Наташа довго обговорювала з сином, що таке тяємниця, і як ставити такі питання на вушко мамі.