— Ти йдеш від мене до цієї селючки? — моя дружина не розуміла.
— Не називай так, будь ласка, Галю. Все вирішено, Інно. Пробач, — я поспішно збирав свої речі.
— Сподіваюся, ти скоро опам’ятаєшся. Інакше бути не може. Тебе ж засміють колеги, сусіди. На кого позарив? На простуху неумиту. Що сказати дітям? Що їх інтелігентний тато втік до колгоспниці? — Інна нервово теребила в руках носову хустинку.
— Дітям? Діти, слава Богу, виросли. Свєтці скоро заміж захочеться, а Валерка пішов своєю слизькою доріжкою. Ми з тобою їм не указ. Що ж до сусідів, колег, незнайомих перехожих… Мені байдуже на їхню думку. У мене своє життя. Я то ні до чиєї спальні не зазираю, свічки не тримаю, — мені хотілося якнайм’якше переконати Інну у своїй правоті.
Не виходило. Коли подружня пара розпадається, нестерпно боляче обом.
Інна відсторонено дивилася у вікно, сидячи на кухні. Мені ані крихти не було її шкода. Ані крихти. У душі — вакуум, і все.
…Інна — моя третя дружина. Коли я вперше її побачив, серце затремтіло, душа відкрилася назустріч невіданому щастю. Красива, доглянута, впевнена в собі жінка. Я теж був не гірший за Алена Делона. Знав, що шалено подобаюся дівчатам. У мене був широкий вибір претенденток. Замолоду я закохувався і одразу ж одружувався. Правда, розчарувавшись у рутинному побуті, дружинах, поспіхом тікав. Діти народилися тільки в шлюбі з Інною.
Мені здавалося, що Інна — моя остання обитель, мій якір. На жаль… Що диня, що дружина — не відразу видна. З роками кохання зі смачної та соковитої перетворилася на зморшкуватий сухофрукт. На людях ми грали ідеальну подружню пару, зразкову і благополучну сім’ю. Сусіди захоплювалися (а, може, зневажали?) красивою, тихою сімейкою. Проходячи повз бабусь біля парадного, чули активне пошіптування нам услід. Ми гордо пропливали повз, ніби йшли червоною доріжкою.
Заходячи до своєї квартири й замикаючи двері на замок, усе в стосунках змінювалося.
По-перше, Інна зовсім не була господинею. Холодильник завжди порожній, гора брудних речей, пил клубився по всіх кутах. Зате, Інна з яскравим манікюром, з акуратною зачіскою, зі свіжим макіяжем. Інна була впевнена, що весь світ зобов’язаний обертатися навколо неї, а не навпаки. Моя дружина лише дозволяла себе любити. Інна вважала себе зіркою неймовірної величини. Двері її душі були замкнені і для мене, і для дітей.
З нами жила моя мама. Вона довго мовчала, бачила весь цей безлад. Потім почала діяти, але по-мудрому. Мама делікатно привчала до ладу онуків: Світлану і Валеру. Діти навчилися готувати їжу, прибирати в квартирі, доглядати за собою. Інна, вважаючи себе дамою вищого світу (звідки б?), називала наших дітей повними іменами — Світлана і Валерій. Ніколи не пестила сина й дочку. І діти якось відсторонилися від Інни, більше тислися до ласкавої й справедливої бабусі.
Інна не дозволяла мені спілкуватися з сусідами, вступати з ними в «порожні та нікчемні» розмови. Сама вона теж, окрім сухого «здрастуйте», нічого їм не казала.
…У перші роки нашого сімейного життя всього цього я абсолютно не помічав. Просто любив, жив, радів кожному дню, проведеному з родиною. Світлана була круглою відмінницею в школі, Валера — двієчником. Цей факт мене неабияк дивував. Діти ростуть в одній сім’ї, отримують однакове виховання, а результати діаметрально протилежні. Нам ніяк не вдавалося «підтягнути» Валеру до рівня хоч би «хорошиста». Син принципово не хотів вчитися. І до десятого класу Валера зненавидів сестру Світлану за її старанність. Іноді доводилося рознімати брата й сестру.
…Це були дев’яності роки минулого століття.
Валера після закінчення школи зв’язався з якимось угрупованням і пішов безвісти з дому. Ми його не бачили і про нього не чули три роки. Подавали у розшук, усе даремно. Вважали безвісти зниклим. Оплакали, відгорювали. Що ж, від горя не зарікаються. Моя мама, дивлячись убік Інни, примовляла:
— Відтого молодець з коня звалився, що мати криво посадила.
Інна зло фиркала і надовго зачинялася у ванній. Звідти чулося гірке схлипування.
Надія, що син оговтається, звичайно, жевріла. І одного дня Валера несподівано повернувся. Він був схожий на лихо. Худий, змучений, весь у жахливих шрамах. Валера привіз із собою дружину, під стать собі. Таку саму пом’яту, з порожнечею в безликих очах. Ми з побоюваннями прийняли цю парочку. Боялися слово сказати проти згрубілому синові. Валера косо, з підозрою на нас дивився. Часто насторожено озирався, прислухався до тиші, більше мовчав.
…Світлана незабаром покинула батьківський дім. Вийшла заміж, а, вірніше, хотіла вийти, але не покликали. Так і жила з якимось неадекватним персонажем. Дітей у них не було. Світлана до нас приходила вся в помята, знесилена і засмучена, але не скаржилася на співмешканця. Терпіла.
— Світланко, кинь ти його, тирана. Нащо він тобі? Адже, прийде час, на той світ ебе відправить і не помітить. Запам’ятай, дитинко, захочеш мучитися — знайдеться мучитель, — моя похила мама зі сльозами умовляла онуку.
— Бабусю, у нас усе нормально. Тимур любить мене. А синці… Так це я посковзнулася на сходах. Загоїться, — Світлана зовсім не була схожа на ту відмінницю, якою була в шкільні роки.
…А тут ще й я, забувши свої літа, спалахнув коханням. Сам від себе не очікував такого. Як то кажуть, сивина в бороду, біс у ребро. Після зміни на заводі не хотілося повертатися додому. Там скандали з Валерою, відчуженість з дружиною, мамині піджартовування. Мовляв, тричі безпутно одружився, діти — безпритульні, дружина — невміха…
…У нас на заводі в їдальні працювала кухарка Галя. Завжди весела, проста, добродушна. Скільки років обідав у їдальні, не помічав цю рожевощоку, повненьку жінку. А який у Галочки сміх… Весняний струмочок дзюрчить. Усе то вона з прибаутками, з жартами. Прямо, усміхнене сонечко. Став я примічати й вітати Галю. Вона була старша за мене на три роки. Давним-давно овдовіла. Сина виростила одна. Він одружився й поїхав із сім’єю на заробітки.
Галя була повною протилежністю Інни. На голові — недбала «гулька» з волосся; нігті, коротко пострижені, що не знали манікюру; з макіяжу — помада морквяного кольору. Але від Галі виходило світло, тепло, радість. З нею було легко. Вона по-своєму служила світові, любила людей.
Поспілкуєшся з цією жінкою і, наче, води джерельної нап’єшся. У неї в квартирі стійко стояв запах печених пирогів. У холодильнику завжди напоготові борщ, котлети, каша. Галя обожнувала частувати сусідів, подруг. Я не міг не закохатися в таку затишну, «домашню» жінку.
Став за Галею галантно доглядати. Дарував квіти, водив у кіно, в кафе.
Галя прийняла мене не відразу:
— Колю, ти мені теж подобаєшся, але в тебе дружина. Як твої діти до мене поставляться? Не хочу бути розлучницею.
Я спершу метався, як і більшість чоловіків, що не можуть зробити перший рішучий крок. Ти виходиш на крихкий лід.
Іноді я ночував у Галі. Інна здогадувалася про мої позашлюбні походеньки. Добрі люди все донесли й у фарбах розписали: хто така, де живе, коли почалося моє гріхопадіння… Одним словом, наш роман став надбанням громадськості. Інна влаштувала істерику, почала ображати «неумиту селючку», погрожувала наробити дурниць.
Через півроку я зібрав речі й пішов до Галі. Галя неймовірно зраділа, не знала, з якої ноги танцювати. Правда, обмовилася:
— Колю, через місяць покажеш мені паспорт про розлучення з дружиною. Інакше, я не згодна.
І я виконав прохання Галі. Ми потім із нею розписалися. Я ні про що не шкодую. Світлана й Валера приходять до нас у гості. Галя їх ситно та смачно годує. На мою думку, Світлана розійшлася з Тимуром, а Валера став схожий на людину. Поправився, пожважів, готується стати батьком. Видно, синові набридло споглядати виворіт життя. Галя примирила Валеру й Світлану:
— Ви ж рідна кров! Повинні спиратися на свій рід, допомагати одне одному. А не тинятися по світу, як неприкаяні билинки.
Тепер брат і сестра тримаються разом.
Моя мама почила вічним сном.
Інна… Постаріла, колишнього фо́рсу нема й у поміні, зі мною не вітається. При зустрічі відвертається. Ми живемо через будинок один від одного. Але я ніколи не ходжу старими адресами.
Можливо, мене засудять, але це моє життя, мої вчинки. Мені за них відповідати. Не бажаю підлаштовуватися під чужі думки…
