— Іпотеку на тебе оформимо, але ти там жити не будеш! — порадували планом батьки, але не врахували одного…
Кухня гуділа від сварки. Навіть лампа під стелею мерехтіла, наче підтакувала сім’ї. На столі — недоїдений суп, поруч — відкритий ноутбук із сайтом банку. Олена стояла біля вікна, склавши руки.
— Ви серйозно? — голос тремтів. — Ви мене для цього покликали? Щоб я взяла на себе іпотеку, а жити в тій квартирі навіть не буду?
Мати, Ольга Іванівна, грюкнула долонею по столу. Чашка дзенькнула.
— Олено, не кричи! Ми ж тобі все життя допомагали, а ти нам допомогти не хочеш? Це для родини!
— Для родини? — Олена різко обернулася. — А я — не родина? Чому це я маю влазити в борг на багато років, а жити там буде Діма?
Батько, Сергій Павлович, який сидів на табуретці й гортав телефон, нарешті підвів очі.
— Олено, не починай. Діма молодший, йому важче. А ти вже на ногах стоїш, сама даси собі раду.
— Сама?! — Дівчина гірко всміхнулась, але в очах блищала образа. — Я в зйомній кімнаті живу, з двома сусідками! А Діма, значить, шикуватиме в новенькій квартирі?
Ольга Іванівна стрималася.
— Діма в інститут вступив, йому треба зосередитись на навчанні. А ти вже доросла, заробляєш. Іпотеку оформимо на тебе, платити будемо ми. Тобі лише треба підписати документи.
Олена не погодилася.
— А якщо я не підпишу? Що тоді?
Сергій Павлович підвівся, відсунув табуретку.
— Тоді, Олено, не ображайся, якщо ми з тобою почнемо говорити інакше. Ми для тебе все робили, а ти тепер нам відмовляєш?
Двері грюкнули. Дівчина вибігла в коридор, схопила куртку й вискочила з квартири. Ольга Іванівна похитала головою.
— От же ж вигадлива. Нічого, отямиться.
Сергій Павлович мовчки повернувся до свого телефона.
Олена зупинилася біля кав’ярні. У горлі стояв ком. Вона дивилася на темні вікна батьківської квартири й намагалася зрозуміти, як усе дійшло до такого. Дівчина виросла саме в цій хрущовці на околиці Києва. Квартира була тісною: дві кімнати, кухня, де ледь вміщався стіл, і ванна з відшарованою від вологи плиткою.
Ольга Іванівна працювала бухгалтеркою, Сергій Павлович — водієм автобуса. Жили скромно, але дружно, поки не з’явився Діма, молодшого брата. Він був пізньою дитиною, і батьки в ньому душі не чаяли. Олена, старша на десять років, няньчилася з братом, хоча іноді сердилася: іграшки, одяг, солодощі тепер купували тільки йому. Їй усе діставалося за залишковим принципом. Але вона мовчала — так було заведено в їхній родині.
Самостійною Олена стала рано. Після школи вступила до коледжу на економіку, потім влаштувалася менеджеркою. Зарплата була невисокою, але на кімнату й їжу вистачало. Вона мріяла про власне житло, відкладала на перший внесок, хоча розуміла: без іпотеки не обійтися.
А Діму батьки балували. У школі вчився середньо, але батьки завжди знаходили виправдання: «Він же хлопчик, йому важко». Коли провалив ЗНО, Ольга Іванівна ледь не плакала, але швидко записала його на платні курси. Діма вступив на заочне навчання — і відразу заявив, що хоче жити окремо. «Йому треба зосередитись», — казала мати.
Пів року тому батьки задумалися про купівлю квартири в новобудові. Ціни були захмарні, а їхній дохід не дозволяв узяти іпотеку. І тоді з’явився план: оформити кредит на дочку. У неї була стабільна робота й бездоганна кредитна історія. Платити обіцяли самі. А жити в новій квартирі мав Діма.
— Олено, ти ж розумієш, це ж для всіх вигідно, — переконувала Ольга Іванівна за вечерею місяць тому. — Ми з батьком вже не молоді, Діма ще не на ногах. А ти сильна, справишся.
Тоді дівчина промовчала. Не хотіла сваритися, але всередині все вирувало. Чому її мрії завжди відкладаються заради інших?
У батьківському домі дівчина бувала рідко. Ольга Іванівна полюбляла скаржитися на здоров’я, Сергій Павлович — на роботу. Діма ж вічно сидів у своїй кімнаті з навушниками, граючи в комп’ютер. Олена почувалася чужою, але все одно приїздила — це ж родина.
Сьогоднішня розмова про квартиру стала останньою краплею. Батьки покликали її на «важливу розмову», а насправді — щоб здійснити свій план. Дівчина раптом усвідомила: їй потрібно щось робити.
За тиждень Олена сиділа в кафе з подругою Катею. На столі — кава й тістечко, але дівчина тільки ворушила ложкою десерт, не торкаючись до нього.
— Катю, я не знаю, що робити, — зізналася вона. — Вони мене загнали в кут. Якщо відмовлю
— буду зрадницею. Якщо погоджуся — прощай, моє життя.
Катя з насупленим обличчям дивилася на неї.
— Олено, це ненормально. Ти не зобов’язана тягнути за них іпотеку. А якщо вони перестануть платити? Ти ж потонеш у боргах.
— Вони обіцяють, що платитимуть, — дівчина зітхнула. — Але я їм не вірю. Діма вже просив у мене грошей «на навчання», а потім купив новий телефон.
Катя похитала головою.
— А ти з Дімою говорила? Може, він узагалі не знає, що тебе так підставляють?
Олена замислилася. З братом вона майже не спілкувалась — жив у своєму світі. Але Катя мала рацію: варто спробувати.
Увечері вона зателефонувала братові.
— Дімо, нам треба поговорити. Побачимось завтра?
— Ну окей, — ліниво відповів він. — Тільки недовго, у мене справи.
Зустрілись у парку. Діма прийшов у модній куртці. Сестра почала здалеку:
— Дімо, ти знаєш про іпотеку? Що батьки хочуть купити квартиру?
— Ага, — знизав плечима він. — Круто ж. Власне житло буде.
— А те, що іпотека буде оформлена на мене, ти в курсі?
Діма зам’явся.
— Ну… мама щось таке казала. Але ж вони самі платитимуть, правда?
Дівчина стрималася.
— Діма, ти взагалі розумієш, що це моя відповідальність? Якщо вони не зможуть платити — борг залишиться мені. А жити там будеш ти.
— Чого ти одразу мене звинувачуєш? — насупився Діма. — Я ж не просив, щоб вони так робили. Це їхнє рішення.
— А ти хоч раз сказав, що тобі це не потрібно? Чи тобі зручно, що все вирішують за тебе?
Діма мовчав. Сестра пішла, відчуваючи, що нічого не дізналася.
Щойно вона дісталась додому, пролунав дзвінок. Телефонувала Ольга Іванівна, вся в сльозах.
— Олено, приїжджай негайно! У нас проблема!
Дівчина примчала. На кухні сиділа мама, поруч — Сергій Павлович із темним, заклопотаним обличчям. На столі лежали якісь папери.
— Що сталося? — спитала дочка.
Ольга Іванівна відповіла:
— Діма… він у борги вліз. Мікропозик набрав, уявляєш? Тепер колектори телефонують!
Олена обурилася.
— Скільки він винен?
— Тридцять тисяч гривень. І відсотки капають, — сказав тато.
Олена зрозуміла: тепер усе змінюється. Батьки розраховували на її іпотеку, але тепер їхні гроші підуть на покриття боргів сина. А вона? Вона знову залишилася ні з чим.
Розмова нічим не закінчилася і дівчина повернулася до себе додому.
Вона сиділа у своїй зйомній кімнаті, дивлячись у стелю. Телефон мовчав — вона не відповідала на дзвінки батьків. У голові крутилося: розмова з Дімою, його позиція. Він не просив оформляти іпотеку, але й не відмовився. А тепер його борги стали спільною проблемою.
Вранці Олена наважилась. Вона приїхала до батьків. На кухні пахло млинцями, але ніхто не їв. Ольга Іванівна дивилась у вікно, Сергій Павлович гортав газету. Діма сидів у кімнаті — двері були прочинені.
— Мамо, тату, я вирішила, — почала дівчина. — Іпотеку я не оформлю. Це занадто ризиковано.
Ольга Іванівна озирнулася.
— Олено, як ти можеш? Ми ж усе для сім’ї стараємось!
— Для сім’ї? — голос Олени зірвався. — А де була сім’я, коли я у вісімнадцять поїхала, бо в домі для мене не знайшлося місця? Де ви були, коли я ночами підробляла, щоб оплатити коледж?
Сергій Павлович прокашлявся.
— Олено, не перебільшуй. Ми ж завжди тобі допомагали.
— Допомагали? — дівчина гірко усміхнулась. — Ви допомагали Дімі. А я завжди була «вже доросла», «сама справиться». Досить.
З кімнати вийшов Діма.
— Олено, я не знав, що так вийде, — пробурмотів він. — Ці позики… я думав, зможу віддати.
Сестра подивилася на нього прямо:
— Дімо, ти не дитина. Ти чудово знав, що робиш. І тепер — це твоя відповідальність.
Ольга Іванівна розплакалась.
— Ти нас покидаєш? Ми ж рідні!
— Я вас не покидаю, — тихо відповіла Олена. — Але більше не житиму за чужими планами. Я почну збирати на власну квартиру. І трохи допоможу з Діминими боргами. Але не іпотекою.
Сергій Павлович кивнув. Вперше за вечір він подивився доньці у вічі.
— Гаразд. Може, ти й маєш рацію.
Олена вийшла з дому з легким серцем. Вона знала: родина не зміниться за один день. Але вперше в житті вона відстояла свої бажання. А ввечері, відкривши ноутбук, побачила листа від керівництва: їй пропонували підвищення. Можливо, її мрія про власне житло була ближче, ніж вона думала.
