Іра важко зітхнула. Новий рік доведеться зустрічати в гуртожитку. Останній екзамен призначили на 30 грудня. Вона просто не встигне доїхати додому. І, як на лихо, здавати доведеться у самого неприємного викладача курсу. Одногрупники жартома називають його Дундук.
Студенти не любили Володимира Миколайовича. Був він для них надто дорослий, надто принциповий, надто незрозумілий їхнім молодим енергійним натурам. Професор нікуди не поспішав. Кожного відповідального вислуховував з незмінним спокоєм. Білет можна було визубрити, а, якщо пощастить, то й списати, питання вчіпливого викладача передбачити було неможливо.
Потрібно було знати предмет. І коли у Володимира Миколайовича виникали сумніви в знаннях учня, він відправляв його на перездачу. Просити його про поблажливість було безглуздо, тому що він незмінно повторював: «Навіть на «двійку» треба щось знати, друзі мої, навіть на «двійку»…»
Настрою ніякого. Іра витріщалася в конспект, але думки її були далеко. Грюкнули двері, і у кімнату влетіла її сусідка по Женька.
— Ірко! Чого сидиш? Давай до інституту швидше! Я зараз у професора запитала, чи можна екзамен здати з іншою групою на два дні раніше. І, уявляєш, він дозволив! Може, і тобі пощастить!
Іра бігла що є сили, але все одно запізнилася.
— Щойно пішов. — Молодий викладач зі співчуттям глянув на засмучену дівчину. — Ще можеш спробувати наздогнати.
Ірка вискочила на вулицю. Подивилася по сторонах. Точно, уздовж інститутського паркану, сутулячись, повільно рухався Володимир Миколайович.
— Доброго дня! Перепрошую, будь ласка! — Захекана дівчина наздогнала його вже біля автобусної зупинки.
— Доброго! — викладач неспішно обернувся й уважно оглянув Ірку з голови до ніг. — На сьогодні мій робочий день закінчено. Завтра я на кафедрі з дев’ятої.
— Знаю. — Налякавшись власної нахабності, кивнула Ірка. — Але це дуже важливо.
Професор підняв брови.
— Ото як? То чим я можу бути вам корисним?
— Володимире Миколайовичу, ви дозволили Женьці, Євгенії Каширіній, здати екзамен з іншою групою. Раніше. Я хотіла просити вас про те саме.
Викладач ще раз змірив поглядом студентку, немов розмірковуючи, чи варто взагалі продовжувати цю марну розмову.
— У Каширіної міжнародний студентський табір на носі. Якщо ви не забули, ваша подруга – найкраща студентка, і право на поїздку цю отримала заслужено. А у вас що?
Іра похилила голову. Звичайно, вона ж навіть не відмінниця, а до успіхів Жені їй як до Місяця пішки. Треба було одразу про це подумати.
— Ну, то що у вас?
— У мене мама. Просто мама. Перепрошую, Володимире Миколайовичу, я зрозуміла.
Вона розвернулася, щоб йти. Але Володимир Миколайович несподівано розсердився:
— Я вас не відпускав! Ви підійшли до мене з питанням, через яке я, між іншим, пропустив свій автобус, а тепер збираєтеся піти, навіть не вислухавши відповіді.
Іра винувато повернулася, не знаючи, що тепер говорити.
— То що в вас із мамою? Хворіє?
— Ні. — Вона похитала головою. — Просто вона сама. Розумієте, з того часу, як я поїхала, мама зовсім самотня. Ми завжди зустрічали з нею Новий рік разом. Я встигала. А цього року я не встигаю приїхати. Перепрошую, я сама вже зрозуміла, що це не поважна причина.
— Не поважна… — Задумливо повторив за нею викладач. — А знаєте, Ірино, приходьте з Каширіною. Я прийму у вас екзамен. Але, якщо в мене виникнуть сумніви в ваших знаннях, не ображайтеся…
— Женько, схоже, я попала! — Ірка взялася за голову. — Тепер у мене на два дні менше, а вчити ще…
— Допомогти тобі? — Женька дістала свої конспекти.
— Ага. Женю, буду зубрити! Я вже квиток додому купила.
Екзамен у професора, як завжди, затягнувся до вечора. Женя й Іра здавали після всіх. Як-не-як, з чужою групою, і треба було дочекатися, поки закінчиться список. Нарешті настала й їхня черга. Женька швиденько відстрілялася й, махнувши на прощання рукою Ірині, зникла за дверима. Іра ще сиділа над своїм білетом.
Сіла відповідати. Затинаючись від хвилювання, розповіла першу тему, потім другу.
— Непогано. — Викладач побарабанив пальцями по столу. — Давайте тепер кілька додаткових запитань, і можете бути вільні.
За вікном почувся сміх дітей і хтось вигукнув: “З Новим роком!”, не дочекавшись свята. Викладач подивився у вікно й розповів:
— Після 1945 року було дуже важко. Але дорослі, жаліючи нас, дітей, намагалися перетворити кожен Новий рік на справжнє свято. Обов’язково ставили ялинку. На заводі, де працювала тоді моя мама, споряджали машину в ліспромгосп, і потім роздавали деревця тим, у кого були діти.
Він помовчав, а потім продовжив:
— Ми з сестрою чекали цього моменту. Приносили ялинку, ставили в кутку. Поступово по домі починав розповзатися запах хвої, і наші дитячі серця наповнювалися радістю й очікуванням свята. Ми діставали заздалегідь приготовані саморобні прикраси й починали наряджати ялинку. Збережені з довоєнних часів, іграшки берегли і вішали на найвидніше місце. Але й наші незграбні зірки й сніжинки здавалися нам тоді дуже красивими.
Він замовк. Іра сиділа, не дихаючи, боячись перебити професора.
— Але я вирішив піти далі, зробити справжню іскрясту ракету. Великих зусиль мені коштувало достати натрієву селітру й фольгу. — Продовжував Володимир Миколайович. — Я віддав за них свої головні скарби: ножик і колекцію значків. Я вимочував газети в розчині селітри, сушив їх на батареї, набивав порожні гільзи сірниковими голівками. Крутив тугі валики з усього цього. Одним словом, до Нового року я приготувався…
— І от у переддень свята довго умовляв маму піти зі мною в двір. Ми вбралися, вийшли, і я почав чаклувати над своїми винаходами. Перші дві заготовки гарно заіскрилися на зльоті. Сестричка стрибала й плескала в долоні. А ось із третьою, самою великою, я, мабуть, перемудрував. Вона полетіла по незрозумілій траєкторії й гепнулася за дерев’яний сарай. І майже одразу звідти повалив дим. Сарай загасили швидко, бо свідків мого піротехнічного експерименту зібралося достатньо. Особливо не сварили, лише взяли слово, що більше я такими речами займатися не буду. А от мама розсердилася.
Професор потер окуляри і продовжив:
— Весь вечір до Нового року вона зі мною не розмовляла, а я боявся сказати, що просто хотів її порадувати. Звичайно, ми помирилися. А вранці під ялинкою я знайшов свої перші ковзани, про які так мріяв.
Мами давно немає, а я й досі люблю Новий рік. Хоч більше феєрверків не робив ніколи…
Він присунув до себе заліковку, поставив «добре».
— Якщо ще підучите, наступного разу буде «відмінно». І обійдемося без додаткових питань. Їдьте, Ірино, до вашої мами й святкуйте!
Іра, не вірячи своїм очам, дивилася на заліковку. Усе! Вона здала! Здала сесію! І навіть без «трійок».
— Дякую вам!
Відкривши сумочку, щось згадала й, засоромившись, поклала на стіл жменю шоколадних цукерок.
— Що це? — Насупився професор. І тут же посміхнувся. — Мої улюблені.
— Мама їх теж дуже любить. Говорить, цукерки з дитинства. Я їй і купила.
— Ну, біжіть, Іро, пізно вже.
— Щасливого Нового Року, Володимире Миколайовичу!
На першому поверсі чекала Женька.
— Ти чого так довго? Прийняв? Замучив, напевно. Дундук!
— Він не Дундук.
Володимир Миколайович поклав у рот цукерку. Обережно розгладив фантик і підійшов до вікна. Там, як і раніше, падав сніг. Крізь інститутський двір поспішали до воріт дві дівочі постаті.
— Щасливого нового року! — тихо прошепотів він.
