Ірка поїхала в Італію, а потім у село повернулася гонорово – на таксі: «Сама подалася чужим ноги мити, а я тут гнuю»

Іра була не першою жінкою в селі, хто добровільно запрігся у ярмо прислуги і рвонув до Італії. Виправдання знайшла таке ж, як усі: «Треба дітей на ноги піднімати». Згодом і їх до себе забрала. Єдиною ниточкою, що пов’язувала з домівкою, була материна могилка на кладовищі та старенький вісімдесятилітній батько.

Дід Степан, незважаючи на поважний вік, ще тримався молодцем. Лише рік тому як корову спродав, а от курей та вірного сторожа подвір’я Бурка нікуди дівати не збирався. Шпортався помаленьку коло них. День минав швидко, а от вечір тягнувся, як гума. Пише Вісник

І вночі розради у снах не було: докучали фрoнтові рaни, яким так заздрили сусіди:

– На старості у всіх усе болить, – часто відповідали на його скарги щодо здоров’я, – зате у тебе, Петровичу, пенсія набагато більша за нашу. Ще й дочка євро з Італії шле. Сиди собі на печі та жуй калачі, не журися, за що хліба купити.

Дід лише кректав на те. А потім діставав з кишені барбариски, роздавав їх дітворі, а зі старшими вів таку мову:

– Гроші, то штука добра, – погоджувався, – але кому вони потрібні, коли сам у хаті, як пень? Нема до кого словом обмовитися, мискою супу поділитися. А як серце заниє, то добре, що хвельдшерка за дві хати живе. Прибіжить, пігулку якусь до рота кине – і легшає. А інакше давно б дуба дав.

– То хай забирає Ірка вас в Італію, – підсміювали молодші. – Ще там засватає за якусь синьйору. Станете паном на старості. Будуть біля вас ходити, до туалету за ручку водити.

Дід аж плювався, як чув такі слова. Не міг пробачити єдиній дочці, що покинула його на старості. «Сама подалася чужим ноги мити, а я тут гнию», – часто бурчав.

Читайте також: “Дівчинка-перлинка”: Гайтана показала донечку Ніколь (фото)

Іра хоч і була вже вісім років за кордоном, та про батька не забувала. Часто телефонувала, гроші передавала. Намагалася хоча б раз у два роки навідатися. А під час останньої розмови потішила старого: «Тату, через місяць маю приїхати. І не сама, а з внуком вашим старшим. Побачите, який Андрій вже парубок став». Дід щовечора малював в уяві ту зустріч.

Гості у село приїхали гонорово – на таксі. Це бачили всі. І тільки дід Степан заявився у магазин, чоловіки одразу затребували могорич. Поставив пляшку, сам випив чарчину і заспішив до хати.

– Донька щось італійське готує, а я їм такий смачний холодець з півника зробив – внук тільки прицмакує, – похвалився та й подибав помаленьку. Дорогі гості були два тижні. Іра в кімнатах прибрала. Андрійко вперше косу побачив, але швидко перейняв дідову науку і повикошував зарослі кропиви у садку. Ніби дерева повеселішали, ніби зморшки у дідуся розправилися. І рaни вночі не боліли.

– Наш Петрович аж помолодшав, – помітили односельці.

І донька розуміла, що гuне батько одинаком. Важко йому і фізично, і морально.

– А ти найми йому доглядальницю, як ото ти в Італії робиш, – якось порадила родичка, яка провідувала приїжджих. – Хай тисячу гривень платитимеш, та за такі гроші будь-яка жінка прийде і їсти наварить, і хату підмете, і дідові добре слово скаже. Я навіть маю одну на приміті.

Хоч дід Степан і обурювався, що й ногою не дасть ступити на поріг бабі, яка буде його няньчити, але внук з донькою таки вмовили. Через три дні приїхала з іншого району Маруська. Познайомилася з Іриною, розпитала про обов’язки, плату, з Петровичем побалакала. Домовилися, що навідуватиметься три дні на тиждень. Проста і щира, вона сподобалася всім.

Іра з Андрієм зі спокійним серцем поїхали до Італії. Тішилися, що залишили діда в надійних руках. Маруська й справді перші тижні клопоталася коло господарства. А якогось дня приїхала така зажурена, що й Степан помітив. Допитувався, що сталося, та жінка все відмахувалася. Уже збираючись на автобус, сіла з дідом чай пити і повідала свою біду:

– Син зв’язався з якоюсь дурною компанією. Пограбували магазин у нашому райцентрі. В міліції сказали, що посадять, якщо не найду 10 тисяч гривень, – витирала сльози. – А де мені, безробітній, взяти такі гроші?

Пожурилися обоє з дідом, та й розійшлися кожен по своїх кутках. Увечері Петрович довго не міг заснути, все крутився з боку на бік. Йому ніби муляли скручені у хустинці євро, які пересилала дочка. «Позичу їх Марусьці. Все одно без діла лежать», – надумав та поринув у сон.

Жінка, зачувши, що її сина врятовано, ледве не розцілувала діда. Обіцяла швидко повернути позику, бо безпутній син зрозумів свою помилку, каявся і збирався їхати на заробітки до Польщі. Збувшись клопоту, Маруська розцвіла, і дід біля неї. А через деякий час знову проблеми з’явилися. Жалілася жінка, що пан обдурив її синочка, грошей за роботу не заплатив, вигнав, і тепер той не має за що додому добратися.

– Три тисячі гривень просить переслати, – зітхала.

– Що за непутяща дитина вдалася, – і собі журився дід Степан. – Усі соки витягне з бідної матері.

І знову поліз у свій клуночок. А в Маруськи щомісяця якась біда траплялася. Гроші з дідової хустинки потоком лилися у її кишеню. За рік і закінчилися. Почав пенсіонер думати, коли ж вернуть йому позичене.

– Марусю, ти б хоч по тисячі віддавала, – якось вирішив нагадати.

– Петровичу, та мені вже самій перед вами невдобно. Я трохи назбирала, але ж син ногу злaмав. У лікарні з гіпсом лежить. Все туди пішло. Сама думаю, як кінці з кінцями звести, – плакалася.

Дід і замовк. Поки вистачало пенсії, вирішив не турбувати нещасну доглядальницю. Якось до нього навідалася родичка, яка насватала Маруську. Сиділи-балакали. Дід тішився, не шкодував для Маруськи теплих слів: варить смачно, прибере, ще з райцентру гостинця привезе.

– Ну, Петровичу, то вона знає, задля чого старається. Їй ваша Ірка добрі грошиська платить, – не втрималася родичка.

– Ой, хіба тисяча – то гроші, – махнув рукою. – Вона бідна з боргів вилізти не може. Ще й син завше у якусь халепу вскочить.

– Який ще син? – підвела брови гостя. – У неї ніколи дітей не було. Живе сама. Такі шикарні ремонти поробила, кажуть сусіди. Дублянку купила за вісім тисяч. Всім хвалиться, що файну зарплату має. От я й подумала. А до чого тут якийсь син.

Не встигла закінчити фразу, як побачила, що дід побілів. Схопився за серце. «Біжи за хвельдшеркою», – ледве мовив.

Наталія ВЕЧОРОВА

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram