З того часу, як я остаточно вирішила завершити наші стосунки з Ігорем, минуло вже три місяці. Спочатку здавалося, що я нарешті знайшла шлях до внутрішньої рівноваги. Але виявилося, що це був самообман. Він, наче примара з минулого, продовжував непередбачувано виникати в моєму житті, хапаючись за будь-яку можливість мене турбувати. І не минало жодного дня, щоб я не отримувала від нього якогось повідомлення чи телефонного дзвінка.
— Треба ж бути настільки наполегливим, – примовляла я до себе, дістаючи з сумки мобільний телефон, на екрані якого знову мерехтіло його ім’я.
Коли я нарешті заблокувала його у всіх соціальних мережах, Ігор вдався до старих методів – почав назвонювати моїм друзям та навіть сусідам, вигадуючи найнеймовірніші історії про мене.
Сусідка Галя якось зупинила мене біля входу зі словами:
— Послухай, Іро, твій колишній розповідав, ніби ти кинула власних дітей.
Я мовчки знизала плечима. Що я могла їй відповісти? Я вже напам’ять знала всі його витівки, залишалося лише спостерігати за цим цирком, який він влаштовував.
— Галино Іванівно, а хіба ви не чуєте, як вони щовечора вам над головою бігають? – відповіла я на її питання.
Сусідка миттєво змінила тему:
— То заспокой їх, укладай спати раніше, чи не справляєшся?
Я знизала плечима та зайшла у квартиру, не бажаючи продовжувати цю безглузду розмову. Вона чудово розуміла, що діти навчаються у школі у другу зміну, ввечері виконують домашні завдання, але виключно зі мною. Вони чекають, коли я повернуся з роботи, приготую вечерю та приділю їм увагу. Уроки ми виконуємо швидко, а потім граємо у настільні ігри, дивимося кіно чи читаємо книжки.
Якою б втомленою я не була, але розумію, що діти — мій найбільший скарб. Ми часто засиджуємося допізна, але вони встигають виспатися перед школою, а я зранку йду на роботу. Я вирішила присвятити себе дітям і зробити все можливе, щоб вони не відчували брак батька.
На деякий час Ігор затих. Я вже почала мріяти, що все нарешті завершилося, навіть насолоджувалася цими днями спокою. Але раптом знову — дзвінок за дзвінком. Спочатку у соцмережах, потім прямо на мобільний. Телефон дзвонив цілий день, а коли я не відповідала, він писав повідомлення на кшталт: «Мені погано, я не можу жити без тебе!». Того вечора я вже навіть почала сумніватися, може, й справді щось із ним сталося. Але внутрішній голос підказував, що це лише чергова вистава.
— Іро, ну візьми трубку, будь ласка! Ти ж знаєш, як я страждаю, – все ще звучали у моїх вухах його слова з голосових повідомлень.
Я вимкнула звук і вирішила не відповідати. Але повністю не блокувала колишнього, щоб мати докази його переслідувань. Кожного разу мені здавалося, що він повертався з новою хвилею нав’язливості.
Мені довелося звернутися до психолога, бо більше не було сил терпіти його маніпуляції. Вона сказала: «Ірино, лише повне ігнорування. Не давай йому жодної реакції, це його паливо». Я так і роблю: не відповідаю на дзвінки, на повідомлення теж. Збираю докази, видаляю непотрібне, але зберігаю все, що може знадобитися.
Крім того, я знаю, що він може чекати мене біля під’їзду. Колись так вже було: він стояв під моїми дверима, наче блудний пес, а одного разу навіть кинувся за мною на вулиці. Був випадок, коли він біг за моєю машиною, вчепившись у двері, щоб не дати мені поїхати. Я мала це записати на камеру, щоб продемонструвати, на що він здатний, але не встигла, бо не була готова до такого.
Планую навіть написати його сестрі. Оля, здається, єдина адекватна людина в їхній родині, і, можливо, вона зможе вплинути на брата. Знаю, він розповідає їй найрізноманітніші нісенітниці, але хтозна, може, вона зрозуміє, яка проблема ховається за його постійними «зізнаннями» у коханні.
— Ігорю, якщо ти ще раз з’явишся біля мого будинку або будеш чіплятися до мене, я звернуся до поліції, – ось що я маю йому сказати, та він, мабуть, навіть не усвідомлює серйозності цього попередження. Вже було таке, коли він чекав мене біля під’їзду і силою намагався потягнути до себе додому.
Щоб бути готовою до всього, я навіть винесла диктофон на головний екран телефону. Тепер у мене все під контролем: кожен дзвінок, кожне повідомлення — доказ, який у разі потреби піде прямо до правоохоронців.
На якийсь час я віддалилася від усіх його друзів і знайомих. Після чергового дзвінка видалила навіть останню спільну подругу. Вона все намагалася мене переконати, мовляв, «Може, ти пробачиш його? Він же тебе так любить!». Але мені більше не потрібні люди, які схвалюють таку його поведінку.
І ось якось вночі, коли я саме намагалася заснути, телефон знову засвітився. «Іро, пробач мені… Без тебе я не живу. Ти – моє повітря». А через хвилину знову дзвінок, потім ще один. Останньою краплею стало чергове повідомлення: «Я не можу без тебе жити. Я буду біля твого під’їзду. Якщо ти не прийдеш, це буде кінець».
Жити з ним я не можу, а діти бояться тата через його вчинки. Вони неохоче розмовляють з ним по телефону, хоча мені іноді здається, що він про них забув. До аліментів справа не дійшла, у нього немає офіційного місця роботи. Я сподіваюся, що з часом він залишить мене в спокої, тільки потрібно трішки потерпіти. Чи не терпіти? Що порадите робити?
