Ірина сиділа за кухонним столом у їхній маленькій квартирі в Мюнхені й нервово крутила в руках телефон. На екрані виднів груповий чат «Різдво-2025: Польща!»
. Повідомлень уже було 187, і жодне з них не наближало до фінального рішення.
Назар увійшов на кухню з двома кухлями німецького, звісно, з дорогого супермаркету, де все органічне й етичне.
— Ну що, люба, вже дійшли згоди? — запитав він з легкою іронією.
— Дійшли до того, що твоя мама пропонує оселедець під шубою, а моя — йоркширський пудинг до куті, — зітхнула Ірина. — І всі ображаються, коли хтось каже «ні».
Назар розсміявся й сів поруч.
— Давай пригадаємо, як ми взагалі до цього дійшли.
Все почалося в середині листопада, коли Ірина, лежачи в ліжку з ноутбуком, раптом сказала:
— Назарчику, а давай цього року зберемо всіх на Різдво разом? Скільки ми вже не були в повному складі? Вісім років?
Назар повернув голову.
— Всіх — це тобто моїх батьків з Праги, твоїх з Манчестера й нас із Мюнхена?
— Саме так. Знайдемо великий будинок десь посередині. У Польщі, наприклад. Краків чи Закопане. І будемо святкувати по-родинному.
Назар задумався на три секунди.
— Ідея класна. Але ти впевнена, що наші батьки це переживуть?
— Переживуть. Ми ж дорослі люди. Усі пенсіонери, усі з досвідом еміграції. Що може піти не так?
Назар тільки хмикнув.
Через тиждень Ірина знайшла ідеальний варіант: великий дерев’яний будинок на околиці Закопаного, з каміном, сауною, п’ятьма спальнями й величезною кухнею. Ціна кусається, але якщо розділити на шість дорослих — цілком терпимо.
Вона скинула посилання в чат.
Ірина: Ось! Дивись, який красень! Бронюємо?
Мама Ірини (Олена Петрівна, Манчестер): Дуже гарно, донечко! Але чи є там добра пральна машина? У нас тут дощ щодня, білизна не сохне.
Тато Ірини (Володимир Григорович, Манчестер): А гараж є? Я ж машину орендуватиму.
Мама Назара (Світлана Іванівна, Прага): Камін — це добре, але дрова дорогі в Польщі? У нас у Чехії газ дешевший.
Тато Назара (Богдан Миколайович, Прага): Головне, щоб Wi-Fi був швидкий. Я ж матчі дивитимуся.
Назар: Усе є, не хвилюйтеся. Бронюємо на 23 грудня — 3 січня?
Усі поставили сердечка. Здавалося, старт вдалий.
Перша серйозна суперечка спалахнула через гроші.
Ірина скинула розрахунок: загальна сума за будинок + прибирання + депозит = 3200 євро. На шістьох — по 533 євро з людини.
Олена Петрівна: Доню, але ж у Британії фунт зараз не дуже, а ми на пенсії… Може, по 400 від нас вистачить?
Світлана Іванівна: А в Чехії крона слабка, нам 533 євро — це майже 14 тисяч крон! Ми ж не олігархи.
Володимир Григорович: Та що ви починаєте? Ми з Оленою вже 15 років у Англії, заробили собі на старість. Хай чехи трошки додадуть.
Богдан Миколайович: Володю, ти що, забув, як у 90-х ми тобі позичили на «Жигулі»? То був час!
Ірина швидко втрутилася:
Ірина: Стоп-стоп! Пропоную так: ми з Назаром платимо за себе + депозит (бо ми бронюємо). Батьки — по 450 євро з пари.
Решту ми з Назаром закриємо. Домовились?
Усі погодилися, хоч і з скрипом.
Далі — меню.
Ірина створила окремий чат «Різдвяний стіл-2025».
Ірина: Давайте складемо список страв! Пишіть, що хочете.
Олена Петрівна: Йоркширський пудинг обов’язково! Я вже рецепт знайшла ідеальний. І ростбіф. І брюссельську капусту з беконом.
Світлана Іванівна: Оселедець під шубою, олів’є, холодець, голубці. І кутю, звісно.
Володимир Григорович: А я хочу справжнього англійського різдвяного пудингу.
Богдан Миколайович: Добавте чеського коропа! Без коропа Різдво — не Різдво. І кнедлики.
Назар: Люди, ми ж не в ресторані. Кухня одна, плита на чотири конфорки.
Ірина: Пропоную компроміс. Кожна родина готує свої фірмові страви, але по 2-3 на вибір. Решту — спільне.
Олена Петрівна: А хто продукти купуватиме? У Польщі все дороге!
Нарешті дійшли згоди: Ірина з Назаром роблять великий закуп самі (бо вони в Німеччині знають, як економити), а батьки привозять те, чого в Польщі немає: мама Ірини — чай і крекерси, мама Назара — українську ковбасу з Праги, тато Назара — чеське бочкове.
23 грудня.
Літак батьків Ірини з Манчестера приземлився першим. Олена Петрівна вийшла з валізою, повною банок з соусом до ростбіфу, пакетиками з пудингом і трьома светрами «про запас».
— Донечко! — обійняла Ірину. — Який холод! У нас у Манчестері тепліше!
Володимир Григорович тягнув два валізи й рюкзак.
— Де тут парковка? Я вже орендував Skoda Octavia. Треба ж нормально їздити, а не на тих ваших трамваях.
Через дві години прилетіли батьки Назара з Праги.
Світлана Іванівна вийшла з термосумкою.
— Привезла холодець, оселедець, кутю вже зварену — тільки розігріти. І маківник свіжий.
Богдан Миколайович ніс ящик чеського.
— Без цього ніяк, — підморгнув Назару.
У будинку почалося справжнє шоу.
Перший вечір — знайомство з кухнею.
Олена Петрівна відкрила холодильник і скривилася.
— Боже, яка маленька морозилка! Де я холодець ваш поставлю?
Світлана Іванівна: То мій холодець! Я його три години варила!
Володимир Григорович уже розпаковував свій різдвяний пудинг.
— Мамо, тату, свекрухо, свекре… Давайте спочатку розпакуємося, а потім будемо готувати і їсти, — дипломатично сказала Ірина.
Ввечері зібралися біля каміна.
Олена Петрівна налила всім англійського чаю.
— Пийте, зігрієтеся. З молоком, як належить.
Світлана Іванівна скривилася.
— Чай з молоком? То ж не чай, а юшка якась.
Богдан Миколайович: У Чехії ми п’ємо каву. Ось, турка є.
Наступного дня — приготування до Святвечора.
Ірина призначила графік: з 10:00 до 13:00 — українсько-чеська команда, з 13:00 до 17:00 — англійська.
Світлана Іванівна з Богданом взялися за коропа.
— Треба його живим купити, — заявив Богдан Миколайович.
— Живим?! У ванній тримати? — жахнулася Олена Петрівна.
— Традиція така, — пояснила Світлана Іванівна. — Потім у клярі посмажити.
Володимир Григорович: У нас у Англії рибу загортають у газету. І ніяких ванн.
Ірина втрутилася:
— Купимо вже патраного коропа.
Олена Петрівна з Володимиром взялися за йоркширський пудинг.
— Треба жир яловичий розігріти до 220 градусів, — пояснювала Олена Петрівна.
Світлана Іванівна зазирнула в духовку.
— Боже, скільки масла! У нас такого не їдять — холестерин!
Володимир Григорович: А у вас холодець — один студень!
Назару доручили олів’є.
Він нарізав ковбасу, картоплю, моркву — все за німецькими стандартами: кубики по 5 мм.
Світлана Іванівна подивилася.
— Назаріку, то не олів’є, то геометрія якась! У нас все крупно ріжеться, щоб смак відчувати!
Ірина пекла пампушки до борщу.
Олена Петрівна: А чому з часником? У Англії часник тільки в соусах.
Ірина: Бо то українська традиція.
До вечора кухня виглядала як поле бою: каструлі, сковорідки, банки з соусами.
Але стіл на Святвечір вийшов неймовірний.
Дванадцять страв плюс англійські й чеські доповнення.
Кутя — від Світлани Іванівни.
Йоркширський пудинг — від Олени Петрівни.
Смажений короп з кнедликами — від Богдана Миколайовича.
Ростбіф з брюссельською капустою — від Володимира Григоровича.
Олів’є — компромісний варіант Назара (кубики 7 мм).
Холодець, оселедець під шубою, вареники, голубці, борщ з пампушками, узвар.
Усі сіли за стіл.
Богдан Миколайович підняв келих.
— За те, щоб ми всі були здорові й разом!
Олена Петрівна додала:
— І щоб наступного року знову зібралися!
Володимир Григорович:
— Але вже в Англії. У нас сад великий, барбекю…
Світлана Іванівна:
— Або в Чехії. У нас біля дому озеро.
Ірина з Назаром переглянулися й розсміялися.
— Наступного року — у Німеччині. У нас балкон хоч маленький, але вид на Альпи, — сказав Назар.
Усі засміялися.
Після вечері запалили різдвяний пудинг бренді (все-таки англійський варіант переміг). Полум’я було синьо-жовте — хтось таємно підлив чеського.
На Різдво пішли на ґуральську коляду в Закопаному. Усі в светрах — англійських, чеських, німецьких і українських вишиванках (Ірина настояла).
Ввечері грали в «Мафію». Англійські батьки весь час підозрювали чеських у блефі, чеські — англійських у надмірній логіці.
Назар був комісаром і тихо шепотів Ірині: «Тато твій — мафія стопроцентно».
Виявилося, що мафією були обидва тата.
Богдан Миколайович:
— У мафії свої правила.
Коли пробило північ, усі обіймалися й бажали один одному щастя.
Олена Петрівна шепотіла Ірині:
— Доню, я думала, що не витримаю. А тут… так тепло. Як удома.
Світлана Іванівна обійняла Назара:
— Синку, дякую. Я вже й забула, як це — велика родина.
3 січня всі роз’їжджалися.
На прощання Олена Петрівна сказала Світлані Іванівні:
— Приїжджайте до нас у Манчестер наступного літа.
Світлана Іванівна:
— А ви до Праги — на чеське й трдельник.
Богдан Миколайович потис руку Володимиру Григоровичу:
— І на футбол разом сходити треба. Хоч би на кого вболівали.
У літаку додому Ірина притулилася до Назара.
— Втомлена?
— Дуже. Але щаслива.
— Думаєш, наступного року зберемося знову?
Ірина усміхнулася.
— Зберемося. Тільки наступного разу хай меню складають вони. А ми просто приїдемо й будемо їсти.
Назар розсміявся.
— І будемо платити трохи більше. Зате мир у родині.
Так закінчилося їхнє перше спільне європейське Різдво — з сварками про гроші, продукти й традиції, але з великою любов’ю, яка перемогла всі кордони, валюти й рецепти.
Наталія Веселка
