— Ти, Христина, звісно вибач, я розумію, що у вас п’ята річниця весілля, — голос за дверима був солодкий, як отруєний мед, — але ж ти чоловіка останнім часом із хати не пускаєш.
В нас, звісно, менше — всього три роки, але ж теж би хотілося якось відмітити. Тож давайте вже всі разом!
Христина стояла з ножем у руці над «Наполеоном». П’ять шарів ніжного тіста, п’ять років спільного життя, п’ять років, коли вона вірила, що все буде добре. Свічки вже горіли на столі. Пісня Елтона Джона тихо грала з колонки — їхня пісня з першого побачення.
Вона відкрила двері.
Ірина стояла на порозі в червоній сукні — саме тій, про яку Христина випадково бачила повідомлення півтора року тому:
«Носи цю, коли мене не буде поруч. Ти в ній — вогонь». Букет білих троянд — сто одна штука — був той самий, що стояв на їхньому весіллі.
— Ти… — тільки й змогла видихнути Христина.
— Ірочка я, — жінка ступила всередину, не чекаючи запрошення. — Максим дома? Я йому дзвонила сто разів, але він, мабуть, боїться тобі сказати. Сьогодні ж наша дата. Три роки, як ми вперше… ну, ти зрозумієш.
Вона пройшла в зал, поставила троянди у весільну вазу, яку Христина дістала з антресолей спеціально до сьогодні.
— Ой, а це ваш торт? Мило. Але ми ж у «Le Palais» ідемо. Я столик на даху замовила. З видом на Дніпро. Він тобі казав, що любить той вид? Ми там були на його день народження минулого року… коли ти в лікарні лежала.
Христина відчула, як підлога хитається.
— Ти… ти була з ним, коли я в лікарні?
— Ну звісно, — Ірина обернулася, посмішка стала ширшою. — Хтось же мав його підтримати. Ти ж тоді три дні не відповідала на дзвінки. А я… я завжди відповідаю.
Вона дістала з сумочки маленьку коробочку оксамитову.
— До речі, ось. Подарунок йому купила. Ти ж не проти, якщо я сама віддам? Кільце. З гравіюванням. «М+I 3 роки». Бачиш, я навіть тебе не ображаю — ти ж у нас офіційна, а я… ну, справжня.
Христина зробила крок назад. Ложка випав із рук і дзеленчав об плитку.
— Вийди.
— Христю, не треба драми, — Ірина підійшла ближче. — Я не претендую на твоє місце. Ти — дружина. Ти готуєш йому борщ, перші його зуби, весільні фото на стіні. А я… я даю йому те, чого ти вже давно не даєш. Пристрасть. Свободу. Він мені вчора казав: «Іра, з тобою я дихаю».
В цей момент у квартиру увійшов Максим. З ключами в руках, блідий, як стіна.
— Іра… Я ж просив… не сьогодні…
Ірина обернулася до нього, очі блищали.
— Максимчику, ну як це «не сьогодні»? Три роки! Я сукню вдягла! Ти ж обіцяв, що скажеш їй! Ти ж казав, що любиш мене! Що залишиться зі мною!
Вона кинулася до нього, обняла. Він стояв, не рухаючись.
Христина подивилася на нього. Прямо в очі.
— Скажи їй правду, Максиме. Скажи, що ти обрав мене. Що це помилка. Скажи зараз — і я, може, пробачу.
Максим відкрив рот. Закрив. Знову відкрив.
— Христю… я… я не можу… Я люблю її.
Світ зупинився.
Христина відчула, як щось усередині ламається — чітко, голосно, назавжди.
— Ти… любиш її?
— Я… я не знаю, як так вийшло… Це почалося випадково… три роки тому… коли ти поїхала до мами на місяць після тієї сварки…
Ірина повернулася до Христини з тріумфом у очах.
— Бачиш? Він обрав мене. Я ж казала — вони завжди обирають ту, з ким дихають.
Христина повільно зняла обручку. Поклала її на стіл — прямо в крем торта.
— Забирайтесь. Обоє. Зараз же.
Максим зробив крок до неї.
— Христю… я… я можу пояснити…
— Ти вже пояснив, — її голос був крижаний. — Три роки ти пояснював. Кожного разу, коли «затримувався на роботі». Кожного разу, коли «їхав у відрядження».
Кожного разу, коли ти приходив до мене — ти був з нею за шість годин до того. Іди.
Ірина взяла його за руку.
— Ходімо, любий. Не треба тут сліз. Вона сильна, впорається.
Вони вийшли. Двері зачинилися.
Христина стояла посеред кімнати. Свічки горіли. Торт розпливався від обручки. Пісня Елтона Джона закінчилася — і почалася знову, бо стояла на повторі.
Вона підійшла до столу. Взяла розрізала торт на шматки — маленькі, крихітні. Потім взяла тарілку й викинула все у смітник.
Разом з обручкою.
Телефон задзвонив. Максим.
Вона взяла трубку.
— Христю… я помилився… я зараз повернуся…
— Не повертайся. Ніколи. Ключі я поміняю завтра. Речі твої зберу в коробку й залишу в під’їзді. Забирай, коли захочеш. Тільки не дзвони. Не пиши. Не приходь. Ти мертвий для мене.
Вона скинула. Вимкнула телефон. Відкрила вікно — морозне повітря вдарило в обличчя.
І закричала. Так голосно, що сусіди повибігали на сходову клітку.
На ранок вона спалила всі його речі на балконі. Фотографії. Листівки. Його улюблений светр.
Через тиждень Ірина написала:
«Христю, він плаче ночами. Каже, що без тебе не може. Може, пробачиш? Я не проти, щоб він іноді приходив до тебе… на ніч».
Христина відповіла одним повідомленням:
«Передай йому: нехай плаче дальше».
І заблокувала обох.
На шосту річницю — ту, що мала б бути шостою — вона поїхала в той самий «Le Palais». Замовила столик на даху. Сама.
Сукня була червона. З відкритою спиною.
Коли офіціант приніс меню, вона сказала:
— Принесіть пляшку найгіркішого, що у вас є. Сьогодні я святкую крах п’яти років свого життя. І народження нового.
Вона підняла келих.
— За тебе, Максиме. Де б ти зараз не був. Сподіваюсь, тобі не весело.
І випила до дна.
Минуло півтора року.
Христина сиділа в тому ж «Le Palais», на тому ж даху, тільки тепер столик був на двох. Напроти неї — Дмитро, колега з нової роботи, з яким вона познайомилася на корпоративі три місяці тому.
Він сміявся з її жартів, й не знав, що саме цього дня, рівно півтора року тому, вона тут святкувала «смерть п’яти років».
— Ти сьогодні якась задумлива, — тихо сказав він, торкаючись її руки.
— Просто згадую, як я тут колись… святкувала розлучення, — вона посміхнулася криво. — Сама. У червоній сукні. І бажала комусь щоб було не весело.
Дмитро підняв брову.
— І як?
— Не знаю. Сподіваюся.
В цей момент її телефон завибрував. Номер був незнайомий, але підпис у месенджері — «Максим».
Вона завмерла.
Повідомлення:
«Христю… Я знаю, що ти мене заблокувала всюди. Це новий номер. Мені треба поговорити. Тільки п’ять хвилин. Будь ласка.»
Дмитро побачив, як змінилося її обличчя.
— Все гаразд?
— Так… Старий знайомий.
Вона відписала:
«Немає про що говорити. Зникни.»
Через секунду відповідь:
«Я внизу. Біля входу. Іра пішла. Взяла все й пішла до іншого. Я залишився ні з ким. Я зрозумів, що втратив усе. Христю, я не можу без тебе.»
Христина прочитала й поклала телефон екраном вниз.
— Він внизу, — тихо сказала вона Дмитру. — Чоловік. Колишній.
Дмитро:.
— Хочеш, щоб я спустився й пояснив йому, куди йти?
Вона засміялася — вперше щиро за вечір.
— Ні. Я сама.
Вона встала, поправила сукню (теж червона, але вже інша) і спустилася ліфтом.
Максим стояв біля входу. Схуднув. Очі червоні. В руках — той самий букет білих троянд, тільки вже трохи прив’ялих.
— Христю… — він зробив крок.
Вона зупинила його долонею.
— Стій. П’ять хвилин. Говори.
— Я помилився. Я все зрозумів. Іра… вона пішла два місяці тому. Зібрала речі й сказала: «Ти ніколи не був моїм, ти завжди був її». І я зрозумів… що вона права. Я щодня згадую тебе. Як ти смієшся. Як печеш «Наполеон». Як спиш на лівому боці. Я не можу без тебе.
Він простягнув троянди.
Христина подивилася на букет. Потім на нього.
— Ти знаєш, що я тоді тобі побажала?
— Знаю…
— Я бажала, щоб тобі було не весело. І тобі не весело, Максиме. Ти заплутався у своєму брехні, у своїй слабкості. А я… я нарешті вдихнула.
Вона взяла букет, підійшла до сміттєвого бака біля входу й викинула квіти туди.
— Прощай.
Вона розвернулася й пішла назад до ліфта.
— Христю! — крикнув він їй услід. — Я все віддам! Я на колінах стану!
Вона зупинилася. Повернулася.
— Вже пізно вставати на коліна. Ти стояв на них три роки — перед нею.
Ліфт зачинився.
На даху Дмитро чекав з двома келихами.
— Ну що?
— Він…, — сказала вона й чокнулася з ним. — А я — живу.
І вперше за довгий час відчула, що дихає.
Юлія Хмара
