Олеся стояла біля вікна їхньої затишної квартири в центрі Києва, дивлячись, як осіннє листя кружляє в повітрі. Було вже листопад, і холод проникав крізь щілини, нагадуючи про наближення зими.
Віталій, її чоловік, сидів за столом і переглядав рахунки на комп’ютері. Вони були одружені вже п’ять років, і життя йшло своїм плином: робота, дім, мрії про дитину.
Але останнім часом усе затьмарювала одна людина — Ірина Петрівна, мати Віталія.
Ірина Петрівна була жінкою з характером. У свої 58 років вона вже встигла вийти заміж чотири рази.
Перший шлюб — з батьком Віталія — закінчився розлученням, коли хлопчику було десять.
Другий — з якимось бізнесменом — тривав два роки, третій — з художником — рік, а тепер ось четвертий, з якимось пенсіонером на ім’я Борис, якого вона зустріла в санаторії. Кожне весілля було грандіозним: ресторани, гості, сукні від кутюр’є.
І кожного разу вона просила грошей у сина.
— Віталію, синку, ти ж розумієш, це моє щастя, — казала вона по телефону тиждень тому. — Борис — чоловік мрії! Але нам треба грошей на ресторан. Хоча б 50 тисяч. Ви ж не бідні, Олеся ж добре заробляє в тій своїй фірмі.
Віталій тоді подивився на Олесю, яка сиділа поруч і чула всю розмову.
— Мамо, ми не можемо. У нас свої витрати: іпотека, машина поламалася. І взагалі, це твоє четверте весілля. Ми вже допомагали на попередні.
— Як ти можеш так говорити? — обурилася Ірина Петрівна. — Я тебе виростила одна! Без батька! А тепер ти мені в щасті відмовляєш? Олеся, мабуть, тебе налаштувала. Вона завжди була скупою.
Олеся стиснула губи, але не втрутилася. Вона знала, що свекруха її не любить. З першого дня, коли Віталій привів її додому, Ірина Петрівна дивилася скоса:
“Звідки така? З села? А освіта? А сім’я?” Олеся була з маленького містечка, але працювала менеджеркою в IT-компанії, заробляла не гірше за Віталія. Але для Ірини Петрівни вона завжди була “та, що вкрала сина”.
— Мамо, це наше спільне рішення, — твердо сказав Віталій. — Ми приїдемо на весілля, подарунок привеземо. Але грошей не дамо.
— Добре, добре, — зітхнула Ірина Петрівна, але в голосі чулася образа. — Тільки не забудьте прийти. Без вас свято не свято.
Вони поклали трубку, і Олеся обняла чоловіка.
— Ти молодець, що не піддався. Вона ж знає, що ми не мільйонери.
— Так, але вона образиться. Готуйся до драми.
І драма не забарилася. Весілля призначили на 15 листопада, в шикарному ресторані на Подолі. Ірина Петрівна дзвонила щодня:
“Прийдете? А що подаруєте? Не щось дешеве, гості ж побачать!” Віталій терпляче відповідав: “Подарунок буде гарний, мамо. Не хвилюйся”.
Вони вирішили подарувати набір кришталевих келихів — елегантний, дорогий, з гравіюванням “На щастя”. Олеся вибрала його в магазині, витратили 5 тисяч гривень.
“Достатньо, — сказала вона. — Ми ж не зобов’язані спонсорувати її забаганки”.
День весілля настав. Олеся одягла елегантну червону сукню, Віталій — костюм. Вони взяли таксі, бо знали, що буде алкоголь.
Ресторан сяяв вогнями, гості — переважно друзі Ірини Петрівни, її сестри, кілька родичів Бориса. Сам наречений, Борис, виглядав скромно: сивий, у простому костюмі, явно не звиклий до такого розмаху.
Коли вони увійшли, Ірина Петрівна, у білій сукні з блискітками, кинулася до них.
— Синулька! Олесю! Нарешті! Я вже думала, не прийдете.
— Мамо, вітаємо! — Віталій обняв її, вручаючи коробку з подарунком. — Це від нас з Олесею.
Ірина Петрівна взяла коробку, але очі її блиснули холодно.
— Дякую, синку. Поставте на стіл подарунків. Там усі кладуть.
Вони пройшли в зал. Музика грала, гості сміялися. Олеся помітила, як свекруха шепотіла щось подругам, киваючи в їхній бік.
“Напевно, скаржиться, що ми грошей не дали”, — подумала вона.
Церемонія пройшла швидко: реєстратор, обмін кільцями, поцілунок. Потім банкет. Ірина Петрівна сиділа на чолі столу, сяяла, як зірка.
— Дорогі гості! — проголосила вона, піднімаючи келих. — Дякую, що розділили зі мною цей день! Борис — мій принц! А тепер — подарунки!
Гості по черзі підходили, вручали конверти, коробки. Хтось дарував побутову техніку, хтось — гроші. Коли черга дійшла до столу подарунків, Ірина Петрівна почала розпаковувати.
Спочатку конверти: “Ой, 10 тисяч від тітки Галі! Дякую!” Потім — мікрохвильовка від подруги. А потім вона взяла їхню коробку.
— А це від мого сина Віталія та його дружини Олесі, — сказала вона голосно, з посмішкою, але в очах блиснула злість.
Вона розірвала папір, відкрила коробку. Келихи заблищали в світлі люстри.
— Ой, келихи… — протягнула вона. — Ну, дякую… Але знаєте, дорогі, я чекала чогось більшого. Від рідного сина. Ми ж просили допомоги на весілля, а ви… ну, ви вирішили заощадити.
Зал завмер. Олеся відчула, як обличчя горить. Віталій стиснув її руку під столом.
— Мамо, це гарний подарунок, — тихо сказав він. — Ми витратили…
— Гарний? — перебила Ірина Петрівна, піднімаючись. — Гарний для когось, хто не любить матір! Ви не дали ні копійки на моє свято! А тепер цей… цей мотлох!
Вона схопила коробку з келихами і, не вагаючись, пішла до сміттєвого бака біля кухні — великого, металевого, що стояв у кутку залу. Перед очима всіх гостей — а їх було з п’ятдесят — вона викинула коробку в бак. Келихи задзеленчали, розбиваючись.
— Ось де місце таким подарункам! — вигукнула вона. — Від скупих дітей!
Зал ахнув. Хтось засміявся нервово, хтось шепотів. Борис сидів, опустивши очі, ніби це його не стосувалося.
Олеся встала, тремтячи.
— Ірино Петрівно! Як ви могли? Це ж перед усіма!
— А що? — повернулася свекруха, очі її горіли. — Ви мене принизили, відмовивши в грошах! Я вас годувала, Віталію, а ти тепер з цією… з Олесею економиш на матері!
Віталій теж встав.
— Мамо, це божевілля! Ми прийшли привітати, а ти…
— Ідіть геть! — закричала вона. — Якщо ви не цінуєте мене, то й не потрібні тут!
Гості мовчали, але дехто кивав, ніби згоден. Олеся відчула сльози на очах.
— Віталію, ходімо, — прошепотіла вона.
Вони вийшли з ресторану, не оглядаючись. На вулиці Олеся заплакала.
— Як вона могла? Перед усіма! Це ж помста!
— Вибач, кохана, — обняв її Віталій. — Я не думав, що вона так далеко зайде.
Вони поїхали додому. Вдома Олеся сіла на диван, все ще в сукні.
— Вона завжди мене ненавиділа. З першого дня.
— Не тебе, а те, що я незалежний, — відповів Віталій. — Вона звикла, що я їй все даю.
Наступного дня подзвонила сестра Ірини Петрівни, тітка Люда.
— Віталію, що сталося? Мама в істериці. Каже, ви її образили.
— Тітко, вона викинула наш подарунок у сміття! Перед гостями!
— Ой, ну вона емоційна. Ви ж знаєте. А ви справді не дали грошей?
— Не дали. І не шкодуємо.
— Ну, помиріться. Вона ж мати.
Але миритися не хотілося. Минув тиждень. Ірина Петрівна не дзвонила. Віталій теж. Олеся намагалася забути, але в голові крутилися сцени: дзенькіт келихів, шепіт гостей.
Одного вечора подзвонила подруга Ірини Петрівни, пані Валя.
— Олесю, привіт. Я була на весіллі. Хотіла сказати: те, що Іра зробила — жах. Я її знаю 30 років, але це занадто.
— Дякую, пані Валю.
— Вона просто заздрить. Ти молода, красива, а вона… ну, четвертий шлюб. Борис уже скаржиться, що вона його контролює.
Олеся посміхнулася вперше за тиждень.
— Може, це її останнє весілля.
Але історія не закінчилася. Через місяць Ірина Петрівна подзвонила сама.
— Віталію? Синку?
— Так, мамо.
— Я… я переборщила. Вибач. Це нерви. Весілля, все таке.
— Мамо, ти нас принизили перед усіма.
— Знаю. Але ви ж не дали грошей! Я позичила в подруг, тепер віддаю.
— Це твої проблеми. Ми не банк.
Тиша.
— Олесю, пробач, — додала вона. — Я була не права.
Олеся взяла трубку.
— Ірино Петрівно, ми приймемо вибачення. Але більше такого не буде.
— Не буде. Обіцяю.
Вони помирилися. Але Олеся знала: свекруха не зміниться. І коли через рік Ірина Петрівна розлучилася з Борисом і оголосила про п’ятий шлюб, вони просто не пішли. І грошей не дали.
А подарунки? Тепер вони надсилали квіти. Поштою. Без особистої зустрічі.
Олеся Срібна
