Ключ із неприємним скрипом повернувся у замку й Ірина завмерла на порозі. Щось було не так. Вона відчула це шкірою, ще не встигла зрозуміти розумом. У передпокої пахло чужим — незнайомим парфумом, дитячим шампунем і чимось ще солодкуватим, приторним. Вона скинула туфлі, пройшла далі й зупинилася наче вкопана.
На її улюбленому дивані, тому самому, який вона вибирала три місяці й на який збирала півроку, розвалилася зовсім незнайома жінка. Поруч із нею возилися двоє дітей — хлопчик років семи та дівчинка менша. Вони бавилися її декоративними подушками, кидаючи одне в одного. На столику для журналів стояли брудні тарілки з залишками їжі та дитячі соки в картонних пакетах.
— Вибачте, — видихнула Ірина, — а ви хто?
Жінка повільно підвела голову. Їй було років тридцять п’ять, повнувата, зі втомленим обличчям і недбало зібраним волоссям. Вона окинула Ірину оцінюючим поглядом і ліниво відповіла:
— А, ви, мабуть, Іра? Я Лєна, сестра Дими. Він не сказав? Ми тут трохи поживемо.
Ірина відчула, ніби щось усередині обірвалося.
— Діма не сказав, — повільно промовила вона. — А де він зараз?
— На роботі, мабуть, — знизала плечима Лєна і знову втопила погляд у телефон.
Ірина пройшла на кухню, дістаючи мобільний. Руки тремтіли так, що вона ледь змогла набрати номер чоловіка. Гудки тяглися нескінченно довго.
— Ало, Іро, що трапилося? — голос Діми був розсіяним, він явно був зайнятий.
— У нас вдома твоя сестра з дітьми, — вона намагалася говорити спокійно, та голос зрадницьки тремтів. — Ти збирався мені про це повідомити?
Пауза. Занадто довга пауза.
— А, так… Слухай, у них проблеми з житлом виникли. Чоловік Лєнки запив знову, вона від нього з’їхала. Їй діватися нікуди. Я подумав, у нас же місця багато, двокімнатна…
— Ти подумав, — перебила вона. — Ти подумав і вирішив за мене. За нас. Не питаючи.
— Іро, та вона ж моя сестра! Куди їй іти? На вулицю, що? З малими дітьми?
— А мене ти запитати не міг? Хоч би попередити?
— Та годі тобі, не влаштовуй сцен! Це тимчасово, поки не знайдуть щось. Ти ж не бездушна.
Він кинув слухавку. Ірина стояла посеред кухні, стискаючи телефон так, що кісточки пальців побіліли. Вона глянула на раковину, повну брудного посуду. На столі лежали крихти, на плиті стояла каструля з залишками макаронів. Хтось уже тут господарював. Хтось уже почувався як вдома.
Вона вийшла у вітальню. Лєна все так же лежала на дивані.
— Лєно, скажіть, ви надовго?
— Ой, та не знаю, — жінка навіть не підвела голови від телефону. — Як вийде. Може, тиждень, може, місяць. Поки з житлом не розберемося.
— Місяць? — Ірина відчула, як починає закипати. — А де ви збираєтеся спати?
— Ну, Дімка сказав, що можемо у залі на дивані. А дітки — на розкладалці. У вас же є розкладалка?
— Ні.
— Ну нічого, купимо. Або Дімка купить.
На мої гроші, подумала Ірина. На наші спільні гроші, які ми відкладаємо на ремонт. На ті гроші, заради яких я працюю на двох роботах.
Ввечері Діма прийшов пізно. Він був навмисно веселим, голосно вітався з сестрою, тискав небожів. Робив вигляд, що все гаразд. Ірина мовчки накривала на стіл. Вона готувала вечерю, як зазвичай, але сьогодні порцій було більше. Чотири замість двох.
За столом Лєна безкінечно розповідала про свої проблеми, про негідника-чоловіка, про те, як їй важко, як ніхто не допомагає. Діма кивав, піддакував, усіляко висловлював співчуття. Ірина мовчала. Вона їла механічно, не відчуваючи смаку. Після вечері Діма зник у ванній, а Лєна сіла на диван з дітьми дивитися мультики. Гора брудного посуду залишилася на столі.
Ірина мовчки почала мити. Її руки рухалися автоматично — тарілка за тарілкою, виделка за виделкою. Усередині клекотіло, але вона стримувала себе. Коли вона закінчила, було вже пізно. Діти нарешті заспокоїлися, Лєна влаштувала їх спати у залі на матраці, який притягли зі спальні. Їхньому з Дімою матраці.
Ірина зайшла у спальню. Діма вже лежав, уткнувшись у телефон.
— Нам треба поговорити, — сказала вона тихо.
— Давай завтра, я втомився.
— Ні. Зараз.
Він нехотя відклав телефон і подивився на неї.
— Дім, я не проти допомогти твоїй сестрі. Але ти мав запитати мене. Це теж моя квартира.
— Твоя квартира? — він усміхнувся.
— Іпотеку-то ми разом платимо. Чи ти один платиш?
— Початковий внесок був моїм. Двадцять тисяч доларів. Усе, що я збирала п’ять років. І більшу частину платежів теж я плачу, бо у тебе зарплата менша.
— Ну от, почалося! Я так і знав, що ти пригадаєш! Завжди ти зі своїми грошима носишся, як курка з яйцем!
Вони посварилися. Вперше за три роки шлюбу по-справжньому, до крику. Діма звинувачував її у черствості й егоїзмі. Вона звинувачувала його в тому, що він не поважає її думку. Вони лягли спати по різні боки ліжка, кожен відвернувшись до своєї стіни.
Дні перетворилися на кошмар. Лєна не працювала. Вона цілими днями сиділа вдома, дивилася серіали, гортала телефон. Діти носилися по квартирі, все чіпали, ламали, розкидали іграшки. Ірина приходила з роботи й бачила хаос. Брудний посуд, розкидані речі, дитячі крики. А Лєна на дивані, наче королева.
— Лєно, давайте хоч посуд будемо мити по черзі, — спробувала домовитися Ірина на третій день.
— Ой, у мене діти на руках, мені ніколи, — махнула рукою та.
— Але ви ж вдома цілий день…
— Ти не розумієш, як це одній із двома дітьми! Коли у тебе будуть свої, зрозумієш!
Ірина стиснула зуби й пішла мити чужий посуд. Ввечері вона знову спробувала поговорити з Дімою.
— Твоя сестра взагалі не допомагає по дому. Я не можу одна за всіма прибирати!
— Іро, у неї діти! Їй важко! Ти б виявила розуміння!
— А мені легко? Я працюю, приходжу додому втомлена, а тут безлад!
— Не подобається — не прибирай! Ніхто не змушує!
Вона не прибирала. Один день. Два. На третій день квартира перетворилася на звалище. Ірина не витримала й прибрала. Мовчки, зі сльозами злості на очах.
Минув тиждень. Потім два. Лєна й не думала з’їжджати. Вона обжилася, освоїлася. Вже господарювала на кухні, переставляла речі як їй зручно, давала Ірині поради, як краще готувати. Діма все так же захищав сестру, звинувачуючи дружину в бездушності.
Якось ввечері Ірина прийшла й побачила, що її косметика з туалетного столика зникла. Вона знайшла свої дорогі парфуми, крем і помаду на полиці у ванній, серед дитячих шампунів і мила.
— Лєно, це моє. Навіщо ви взяли?
— А я думала, спільне. Вибач, не знала, що ти така жадібна.
Щось усередині Ірини клацнуло. Вона зайшла у спальню, дістала ноутбук і відкрила сайт з оголошеннями про здачу житла. Гортала, порівнювала ціни, робила розрахунки. Потім відкрила калькулятор і почала рахувати. Скільки вони тепер витрачають на їжу. Скільки на електрику. На воду. На все.
За годину вона склала документ. Акуратний, структурований. Надрукувала два примірники. Коли Діма прийшов, вона простягнула йому аркуші.
— Це що? — він навіть не взяв папери.
— Договір найму житлового приміщення. Ринкова вартість двокімнатної квартири у нашому районі — пятнадцять тисяч на місяць. Плюс половина комунальних платежів. Разом — десять тисяч. Твоя сестра вже живе тут три тижні. Це вісім тисяч за минулий період плюс десять тисяч за наступний місяць. До завтрашнього обіду гроші на карту.
Діма дивився на неї так, ніби побачив уперше.
— Ти що, збожеволіла? Це моя сестра!
— Яка живе в моїй квартирі, їсть мою їжу, користується моїми речами. Або вона платить, або з’їжджає. Завтра.
— Куди їй з’їжджати?!
— Це не мої проблеми. У неї є чоловік, є батьки, є подруги. Нехай шукає варіанти.
— Іро, ти з’їхала з глузду! Я не дозволю тобі вигнати мою сестру!
— Гаразд, — Ірина взяла другий примірник і поклала його на комод. — Тоді з’їжджай із нею. Разом.
Вона бачила, як Діма поблід. Він явно очікував сліз, умовлянь, але не цього льодового спокою.
— Ти мене виганяєш?
— Я даю тобі вибір. Або твоя сестра з’їжджає завтра, або ви з’їжджаєте разом. Завтра ж. У вас є добу.
Вона лягла спати. Діма всю ніч курив на балконі, потім пішов до сестри у зал. Ірина чула їхні приглушені голоси, шипіння, сперечання. Їй було все одно. Вона давно зрозуміла, що програла цей шлюб. Але програвати своє житло, свої гроші, своє життя вона не збиралася.
Вранці Лєна вийшла із залу з червоними очима. Діти сонно терли обличчя.
— Ми виїжджаємо, — буркнула вона, не дивлячись на Ірину.
— Добре, — Ірина сиділа на кухні з чашкою кави.
— Я подзвонила подрузі, вона нас прихистить.
— Чудово.
Вони збиралися швидко. Діма таскав сумки, нервозно поглядаючи на дружину. Ірина сиділа нерухомо, сьорбаючи охололу каву. Вона не допомагала. Вона просто спостерігала, як із її дому виносять чужі речі, чужі проблеми, чуже життя.
Коли двері захлопнулися, у квартирі повисла тиша. Ірина встала, підійшла до вікна. Унизу Діма завантажував речі в таксі. Лєна щось говорила, розмахувала руками. Діти плакали. Він обернувся, подивився на вікно їхньої спальні. Вона знала, що він її бачить. Знала, що чекає жести — махнути рукою, кивнути, показати, що вона пожаліє. Але Ірина просто стояла. Не махала. Не кивала. Не показувала нічого.
Таксі поїхало. Діма пішов із ними.
Перші три дні він не дзвонив. Потім почав писати повідомлення. Короткі, злі. Звинувачував її у жорстокості, егоїзмі. Говорив, що вона зруйнувала їхню сім’ю. Що його мати тепер не хоче з нею розмовляти. Що всі родичі вважають її безсердечна. Ірина не відповідала. Вона просто заблокувала номер і продовжила жити.
Жити було дивно. Квартира здавалася величезною й порожньою. Але в цій порожнечі було спокійно. Ніхто не розкидав іграшки. Ніхто не залишав брудні тарілки. Ніхто не користувався її речами. Вона приходила з роботи в тишу й порядок. І це було щастям.
Через два тижні Діма прийшов. Подзвонив у двері, як гість. Він був пом’ятий, неголений, у м’ятій сорочці.
— Можна увійти?
Вона впустила його. Він пройшов у вітальню, оглянувся. Все було чисто, прибрано. На дивані лежали її подушки. На столику стояла ваза з квітами. Наче тих трьох тижнів пекла не було.
— Іро, давай поговоримо.
Вони сіли. Діма м’яться, підбирав слова.
— Я розумію, що був не правий. Я мав запитати тебе. Мені шкода.
— Добре.
— Може, я повернуся?
Вона подивилася на нього. Цю людину, з якою прожила три роки. Людину, яка обрала не її. Яка звинувачувала її у бездушності за те, що вона захищала свій дім.
— Ні.
— Іро…
— Ти вибрав. Ти став на бік сестри. Назвав мене егоїсткою за те, що я не хочу жити в безладі й годувати чужих людей. Ти показав мені, хто ти. І я не хочу бути з такою людиною.
— Але ми ж чоловік і дружина!
— Були. Завтра я подам на розлучення.
— Через це? Через сестру?
— Ні. Через тебе. Через те, що ти не почув мене. Не підтримав. Звинуватив у тому, що я захищаю свої кордони.
Він намагався переконати. Обіцяв, що все зміниться. Що більше ніколи не пустить нікого без її дозволу. Що буде іншим. Але Ірина знала — люди не змінюються. Він буде колишнім. Буде допомагати всім навколо за її рахунок. Буде звинувачувати її у жорсткості. Буде чекати, що вона буде зручною, покірною, безкінечно терплячою.
— Вибач, Дімо. Але моя відповідь — ні.
Він пішов. Цього разу назавжди.
Розлучення минуло швидко. Діма не став ділити квартиру, розуміючи, що вона була оформлена на Ірину, і початковий внесок був її грошима. Він просто зник із її життя. Через рік вона дізналася, що він одружився знову. На подрузі сестри, тій самій, що прихистила Лєну. Ірина не відчула нічого. Ні болю, ні ревнощів. Тільки полегшення, що зробила правильний вибір.
Вона жила одна у своїй двокімнатній квартирі. Працювала, бачилася з подругами, ходила до театрів. Вчилася знову бути собою, не підлаштовуючись під чиїсь очікування. Її мати інколи дорікала їй — мовляв, навіщо розлучилася, можна було потерпіти, усі сім’ї через труднощі проходять. Але Ірина знала: терпіти — це коли важко обом. А коли важко тільки тобі, а інший живе на власне задоволення за твій рахунок — це називається не шлюб. Це називається експлуатація.
Одного разу, через півтора роки після розлучення, у кафе до неї підійшов чоловік. Вони розговорилися. Він був спокійним, уважним, з добрими очима. Коли він дізнався, що вона живе одна, запитав:
— А чому розлучилися, якщо не секрет?
Ірина усміхнулася.
— Тому що я зрозуміла: допомагати можна, коли в тебе є ресурси. А жертвувати собою заради чужого комфорту — це не доброта. Це саморуйнування.
Він кивнув, наче зрозумів.
— Мудра жінка.
Вона не знала, куди заведе це знайомство. Але знала точно: більше ніколи не дозволить, щоб у її домі господарювали чужі люди. Щоб її звинувачували у жорсткості за те, що вона захищає свої кордони. Вона навчилася говорити «ні». І це було найважливішим уроком у її житті.
