— Ірино? Це ти? Боже, яка ж, ти не змінилася! — Олена випустила з рук сумку з продуктами біля каси в магазині, ризикуючи розбити банку варення.
Ірина Сергіївна обернулася й завмерла. Перед нею стояла Олена Вікторівна, та сама Олена, з якою вони разом вчилися в педагогічному інституті, жили в гуртожитку й розповідали одна одній про те, які книги напишуть, як змінять світ. Олена виглядала зовсім інакше — підстрижена, зібрана, із золотим браслетом на зап’ясті й серйозним поглядом людини, яка чогось досягла. Ірина ж була в чорному пальто, яке носила вже п’ятий рік, у немодних окулярах із товстими скельцями.
— Олено… — видихнула вона, обіймаючи подругу, але відчуваючи при цьому гостру хвилю зніяковілості й чогось схожого на сором. — Які новини? Як ти?
Вони сіли в сусідній кав’ярні, де пахло кавою й чимсь солодким. Олена розповідала. Видавництво. Три книги. Подорожі. Париж. Видання власного журналу. Життя, сповнене подій, рішень, ризику. Ірина кивала, усміхалася, слухала, як людина, яка чує іноземну мову, яку колись знала, але забула.
— А ти? — запитала Олена, помішуючи каву. — Пам’ятаю, ти хотіла стати письменницею. У тебе були такі історії в гуртожитку… Що з цим? Ти писала?
Ірина відчула, як стиснулося горло. Вона почала пояснювати: робота в школі, діти, свекруха, старість приходить раптово, потім пенсія, а починати щось у такому віці… Олена слухала, і в її очах не було осудження, лише жалість. Це було гірше за будь-які дорікання.
— Ти так і не почала, — промовила Олена не запитанням, а твердженням.
Коли Ірина повернулася додому, квартира була пустою. Леонід Петрович був на риболовлі, річ, на яку він виділяв собі час, хоч на її мрії цього часу ніколи не знаходилося. Свекруха була в лікарні на обстеженнях. Діти давно жили своїм життям у різних кінцях міста.
Ірина зняла пальто, ввімкнула електричний чайник і пройшла в кімнату, яку колись називали своєю, а тепер вона була складом господарських дрібниць. На столі лежав її старий зошит 1988 року. Не пам’ятала, як він туди потрапив. На сторінках були записані уривки оповідань, незавершені сцени, ідеї. «Жінка їде в поїзді й згадує, як упустила життя.» Одна ідея повторювалася кілька разів у різних варіантах.
Ірина сіла на ліжко. Їй було 56 років. Олена в її віці вже видала кілька книг. А що зробила вона? Виховала дітей, які самі відкладають життя — син живе з матір’ю й каже, що одружиться «потім», донька жертвує собою в шлюбі, як вчила її мати. Спадщина невдач передавалася з покоління в покоління.
Ввечері Леонід Петрович прийшов з риболовлі, втомлений і задоволений. Він не запитав, як у неї минув день. Він розповідав про закуски на березі, про риболовлю, про колег. Ірина слухала, накривала на стіл, подавала борщ, який готувала неохоче. Її увага була десь далеко, в тому, іншому житті, де вона почала б писати у тридцять років.
— Я зустріла Олену, мою подругу з інституту, — сказала Ірина, немов до речі.
— Ту, що писати хотіла? — запитав Леонід, не підіймаючи голови з тарілки.
— Вона видала три книги, — сказала Ірина.
Леонід знизав плечима.
— Ну й що? Гроші заробила? Коли я її востаннє бачив, вона була замухришкою.
Це була остання крапля. Ірина мовчки встала, занесла посуд на кухню, де за фіранкою вікна світили ліхтарі сусіднього будинку. Вона подивилася на свої руки — червоні, втрьохані, з тоненькими зморшками. Це були руки жінки, яка ніколи не тримала в них нічого, крім прибирання, прання, готовки.
Вночі Ірина не спала. Вона лежала поруч із чоловіком, що хропів, і думала про те, що кожного дня вона відкладає життя. Завтра почну писати. Завтра подзвоню Олені. Завтра поговорю з Леонідом. Завтра, завтра, завтра…
Але якого числа настане це завтра?
Наступного ранку Ірина вийшла з дому. Вона зайшла в інтернет-кафе, що знаходилося поруч із бібліотекою. Там був молодий хлопець, який допоміг їй зареєструвати електронну пошту. Потім вона пішла в магазин і купила собі блокнот. Не дорогий, але якісний. Потім вона зайшла в парк, сіла на лавку, дістала з сумки цей блокнот і ручку.
І почала писати.
Не великі твори. Просто те, що було в душі. Спогади про дитинство, описи людей, яких зустрічала, діалоги з життя. Її рука тремтіла, букви скакали по рядках. Вона писала про жінку, яка відклала життя, про чоловіка, який не розуміє, чому його дружина раптом хоче бути не просто матір’ю й дружиною. Про свекруху, яка тримає родину в полоні.
Коли вона повернулася додому, Леонід запитав, де вона була.
— Гуляла, — відповіла Ірина.
Він кивнув і більше не питав.
Дар’я Яківна, свекруха, подзвонила ввечері. Її привезли з лікарні. Щось було не так із серцем, сказала лікарка. Вона лежить вдома, їй потрібен догляд. Ірина поїхала до неї, допомагала їй роздягтися, укладала в ліжко, готувала ліки. Дар’я тримала її за руку:
— Доню, я все чекаю, коли ти прийдеш до мене. Чому ти приходиш усе пізніше?
Ірина могла б розлютитися. Могла б сказати, що вона все життя ходить до неї, що вона відклала все — усе — заради цієї старої жінки. Але вже не злилася. Вона була іншою.
— Я приходитиму, мамо, — сказала вона, цілуючи її в чоло. — Обіцяю.
І вона приходила. Але не кожного дня. Три рази на тиждень. Решту часу вона залишала собі.
Коли Ірина прийшла в інтернет-кафе й відкрила чистий документ на комп’ютері, її руки знову тремтіли. Вона набирала повільно, двома пальцями, бо ніколи не вчилася друкувати. Її текст був про жінку, яка вчила інших, але так і не навчилася жити сама. Вона писала про те, як ми відкладаємо, чекаємо слушного моменту, чекаємо, поки діти виростуть, поки чоловік зрозуміє, поки свекруха піде. І в один момент розуміємо, що слушний момент настав — і це кінець.
Але це не була історія про кінець. Це була історія про початок. Про те, як жінка, коли здавалося, що вже пізно, раптом сказала собі: «Почну просто зараз. Сьогодні. У саму цю мить.»
Леонід не підтримував її. Але й не заважав. Максим дивився на матір із нерозумінням, але приносив їй ноутбук. Ганна плакала, коли дізналася, що мати почала писати, і запитала: «Мамо, а я зможу це дозволити собі?»
«Ти повинна», — сказала Ірина своїй доньці.
За півроку Ірина закінчила перший розділ. Він був недосконалий, сирий, але він був. Вона надіслала його Олені. Та відповіла: «Добре. Дуже добре. Надсилай ще.»
Ірина Сергіївна Волкова, колишня вчителька, вдова мрії, сиділа за столом в інтернет-кафе, де молодий хлопець уже не допомагав їй, бо вона навчилася сама, і писала. Її чоловік рибалив, її свекруха жила, її діти жили своїм життям. А вона, нарешті, жила своїм.
Коли її запитували, чому вона почала так пізно, вона відповідала просто: «Тому що починати ніколи не пізно. Пізно тільки не починати.»
