Дарина стояла на порозі своєї маленької квартири в старому будинку на околиці Києва, тримаючи двері відчиненими. Осінній вітер заносив листя з вулиці, і холодне повітря пронизувало її тонку кофтинку.
Перед нею стояла Ірина Павлівна, свекруха, з валізою в руках і виразом обличчя, що свідчив про втому та якусь таємницю. Вона була одягнена в елегантне пальто, яке пам’ятало кращі часи, і її сиве волосся було акуратно зачесане.
— Ірино Павлівно, то ви? — здивовано сказала Дарина, намагаючись приховати тривогу в голосі. — А Тарас де? Він же поїхав до вас щось допомогти. Він дзвонив мені дві години тому і сказав, що їде до вас у село, бо ви просили полагодити дах чи щось таке.
Ірина Павлівна зітхнула, її очі, зазвичай гострі та пронизливі, тепер виглядали втомленими. Вона ступила крок уперед, ніби запрошуючи себе всередину.
— Даринко, дитинко, впусти мене, бо на вулиці холодно. А Тарас… ну, про нього потім. Давай спочатку чайку поп’ємо, бо я з дороги вся замерзла.
Дарина відступила, пропускаючи свекруху. Квартира була скромною: маленька кухня, суміщена з вітальнею, де на столі ще стояли недопиті чашки від сніданку. Дарина швидко поставила чайник на плиту і жестом запросила Ірину Павлівну сісти.
— Що сталося? — не втрималася Дарина, сідаючи навпроти. — Тарас не відповідає на дзвінки. Я вже хвилююся. Він поїхав о десятій ранку, а зараз вже вечоріє. Може щось трапилось чи щось?
Ірина Павлівна зняла пальто, повісила його на спинку стільця і потерла руки, ніби зігріваючись.
— Не хвилюйся, Даринко. Тарас у мене був, але… все складніше. Я приїхала, бо маю тобі дещо розповісти. Це стосується нашої родини, і Тарас… він зараз у безпеці, але йому потрібна допомога. Не така, як ти думаєш.
Дарина відчула, як серце стискається. Вона з Тарасом були одружені вже п’ять років, і свекруха завжди була для неї загадкою — жінка з села, яка виростила двох дітей сама, але з якоюсь аристократичною поставою, ніби з іншого світу.
— Розповідайте, Ірино Павлівно. Я не можу чекати. Де мій чоловік?
Свекруха взяла чашку чаю, яку Дарина налила, і зробила ковток.
— Почну з початку. Ти знаєш, що в Тараса є молодша сестра, Оля. Вона живе в селі, заміжня за тим… як його… Сергієм. Офіційно все гаразд, але насправді в них проблеми. Сергій не працює вже пів року, п’є, а Оля з двома дітьми на руках ледве зводить кінці з кінцями. Тарас… він допомагає їй. Таємно. Гроші, продукти, іноді приїжджає полагодити щось у хаті.
Дарина завмерла, слухаючи. Вона знала про Олю, але Тарас завжди казав, що сестра «влаштувалася» і що в неї «все добре».
— І що? — прошепотіла вона, відчуваючи, як наростає гнів. — Чому таємно? Я ж казала йому: «Вона заміжня, нехай чоловік її годує!» Я не проти допомогти раз-два, але він щоразу тягне наші гроші туди!
Ірина Павлівна підняла руку, ніби просячи заспокоїтися.
— Даринко, я знаю твою позицію. Але Оля — це моя донька. Тарас — єдиний, хто в нас залишився після Петра. Він не може дивитися, як сестра з дітьми в біді. Сьогодні він поїхав не до мене, а до Олі. Я подзвонила йому вчора, сказала, що дах тече, щоб він мав привід. Бо знав, що ти не пустиш.
— Боже мій! — вигукнула Дарина. — Чому ви не сказали мені правду? Я ж не проти! Але ж ми самі ледве тягнемо! Іпотека, дитину плануємо…
Ірина Павлівна похитала головою.
— Тарас не хотів тебе лякати. Він казав: «Мама, Дарина права, але я не можу кинути Олю». А я… я вирішила прикрити сина. Приїхала, щоб поговорити з тобою. Сама. Бо знаю, що ти добра дівчина, просто втомилася від усього цього.
Дарина була менеджеркою в невеликій фірмі, Тарас — інженером, і кожна копійка була на рахунку.
— Добре, — сказала вона рішуче. — Розкажіть деталі. Скільки він уже витратив? І що саме робить?
Ірина Павлівна дістала з валізи теку з паперами.
— Ось. За останній рік — близько ста тисяч. На продукти, на ліки для дітей, на ремонт хати. Сьогодні він поїхав, бо в Олі знов криза — Сергій пропив зарплату сусіда, і діти без світла. Тарас взяв інструменти, гроші, поїхав полагодити проводку. Він зараз у Олі, у селі. Телефон сів, бо там мережа погана.
Дарина схопила телефон.
— Я дзвоню йому!
— Ні! — зупинила її свекруха. — Він просив не турбувати. Сказав: «Мама, якщо Дарина дізнається — все, розлучення». Але я не можу сидіти склавши руки. Поїдьмо туди разом. До Олі. Поговоримо всі разом. Ти побачиш, як вони живуть.
Так почалася їхня подорож. Дарина швидко одяглася, і вони вийшли на вулицю. Вечірній Київ був освітлений ліхтарями, люди поспішали додому. Вони сіли в таксі і поїхали на вокзал — до села їхала маршрутка.
По дорозі Ірина Павлівна розповідала більше.
— Оля була завжди слабшою за Тараса. Він її захищав ще з дитинства. Коли Петро помер, Тарас став головою сім’ї. Оля вийшла заміж за Сергія, бо кохала. Але він… не той, кого ми сподівалися. Я казала їй: «Доню, подумай!» А вона: «Мамо, він зміниться». Не змінився. Тарас не може дивитися, як онуки голодні.
Дарина слухала, намагаючись зрозуміти.
— А чому Оля не розлучиться? Чому не приїде до нас?
— Гордість. І діти. Вона боїться, що Сергій відбере їх. А ми… ми не можемо взяти всіх.
Маршрутка зупинилася біля сільського магазину. Ніч була темною, лише місяць освітлював дорогу. Ірина Павлівна вела
Дарину стежкою до старої хати з дерев’яним парканом. З вікна лилося тьмяне світло.
Дарина постукала. Двері відчинила Оля — худорлява жінка з втомленими очима, з дитиною на руках.
— Мамо? Дарино? — здивувалася вона.
Зсередини вийшов Тарас, тримаючи викрутку.
— Дарино? Мамо? Що ви тут робите?
— Ми хвилювалися! — сказала Ірина Павлівна. — Ти не дзвонив!
Тарас обійняв Дарину.
— Вибач, кохана. Телефон сів. Я… я не хотів тебе засмучувати.
Він вказав на кімнату — двоє дітей спали на ліжку, Сергій сидів у кутку з оковитою.
— Олю, — сказала Дарина м’яко. — Чому ти не сказала мені?
Оля заплакала.
— Я соромилася. Ти завжди казала: «Він чоловік, нехай працює».
Почалася довга розмова. Виявилося, що Сергій втратив роботу через алкоголь, але обіцяв змінитися. Тарас допомагав, бо бачив, як діти страждають.
— Дарино, — сказав Тарас. — Я знаю, що ти права. Але це моя сестра.
Дарина зітхнула.
— Добре. Але більше таємниць немає. Ми допоможемо разом. Але Оля мусить вирішити — або Сергій лікується, або розлучення. І ми візьмемо дітей на літо до нас.
Оля кивнула.
— Я поговорю з ним. Обіцяю.
Вони посиділи за чаєм у хаті. Ірина Павлівна додала:
— Ось так, Даринко. Родина — це не тільки ми з тобою. Це всі.
Вони поїхали назад до Києва вдвох із Тарасом, залишивши Олю з обіцянкою змін. У квартирі за чаєм розповідали деталі.
Історія закінчилася добре — Оля подала на розлучення, діти проводили літо в місті. Родина стала ближчою, а таємниці минулого залишилися позаду.
Тетяна Макаренко
