– Мамо, не плач! Мамо, не плач!
Весь час мені повторював син, коли чоловік пішов до іншої. А я плакала. Багато і без зупинки. Я плакала і не розуміла, чому це сталось.
Ми з сином лишились практично на вулиці. Квартира в якій ми жили була орендованою, а сама я її оплатити ніяк не могла. Я чіплялась за будь яку роботу і працювала скрізь де було потрібно, але нам цього не вистачало.
А він? А він знайшов молодицю з власним житлом і так і сказав – я хочу нормального життя, а не бути жебраком. Вона його влаштувала на фірму свого тата, на якусь гарну посаду і після нашого розлучення, вони одружились.
Нам він нічим не допомагав, а вона ще й допомогла йому оформити все так, щоб аліменти були мізерними.
Так ми виживали майже рік. А потім я зустріла свою однокласницю, вона вже кілька років працює в Німеччині, доглядає стареньких. Спитала чи не могла б і я лишити на деякий час сина у мами і хоч заробити собі трохи грошей.
Для мене ця думка була неможливою. Я весь час згадувала слова мого маленького Богданчика – мамо, не плач.
Як я залишу дитину і поїду в іншу країну? Як не бачити його і не проживати разом всі щасливі моменти?
Я поговорила з мамою. Вона сказала, що поки Богданчик маленький, він з часом і не згадає, що мене не було поруч, а вона зробить все, щоб він був оповитий любов’ю бабусі. Що в селі йому буде добре і вони впораються, адже все своє на городі є.
Майже п’ять років я працювала доглядаючи літніх людей. Роботу цю легкою не назву, багато було всякого. Але я мала безкоштовне житло і харчування, тож всі зароблені гроші могла відкладати. Я мала мету і змогла переконати себе, що роблю це заради сина і, звичайно, себе.
Я їздила додому, це найприємніші спогади за той час.
І ось я нарешті повернулася. Я змогла купити квартиру в новобудові, і головне – я відкрила кав’ярню. Я не хотіла більше їздити на заробітки, але вже і звикла добре заробляти. Спочатку була одна кав’ярня, з часом друга, а зараз у нашому місті я їх маю вже п’ять.
Ми з сином щасливі. Ми разом, і він моя радість і опора. Я безмежно вдячна своїй мамі, яка мене підтримала і не лишила у важкі часи, їй я звісно теж зараз допомагаю.
Але ось нещодавно до нас у двері подзвонили. На порозі стояв мій колишній чоловік. Чесно, я була приголомшена.. Він щось щебетав, що вже три роки, як розлучений, що я кохання його життя, що дуже за нами сумує, що я маю пробачити і все почати з початку, що ми маємо сина. Що він живе в гуртожитку і не має постійної роботи і йому дуже важко. Що знайомі підказали де мене знайти і він прилетів на крилах кохання.
Я його послухала і….. закрила двері.
Спокійна і задоволена я повернулась до кімнати і ми продовжили робити листівку для бабусі.
Чи бажала я помсти чоловікові? Спочатку так, а потім не мала часу на ці думки. А зараз зрозуміла, що найкраща посмта це бути щасливою.
І я могла тоді опустити руки, але мене міцно тримали на землі слова ” мамо, не плач.”
