Історія про сережку із кладовища: Ніна сама мені зателефонувала, вона схвильовано розповіла, що щоночі до неї у сні приходить чоловік і просить віддати прикрасу

Трапилася ця історія особисто зі мною, кілька днів тому.

Ходила я у суботу на кладовище, прибрати могилки рідних, то був поминальний день.

Прибрала, згребла опале листя, обрізала квіти, які відцвіли уже, словом – навела красу і повний порядок.

Присіла, подумки помолилася за своїх рідних, поговорила з бабусею і вже збиралася йти додому, як побачила, що біля пам’ятнику щось блиснуло. То була мила золота сережка з камінчиками.

Я забрала її додому, помила від бруду, сфотографувала і виклала оголошення в групу нашого району, максимально розповсюдила інформацію в мережі, щиро сподіваючись, що власниця її побачить і я зможу повернути втрачену річ.

Я щиро раділа, що роблю добру справу, але радість моя продовжувалася не довго. Тепер я третій день сльози проливаю.

А все від того бруду і негативу, який мені почали писати “добрі” люди в коментарях і в особисті повідомлення навіть.

Все почалось з того, що одна жіночка написала, що з кладовища нічого не можна забирати, що те, що впало вже належить мертвим. Я запитала: а якщо на кладовищі у вас впаде гаманець чи телефон ви теж його підіймати не будете?

Інша писала, що то спеціально було річ залишено, що я тепер усі хвороби і прокляття забрала на себе. Знайшлися навіть ті, які мене обзивали різними словечками… І так я близько це все до серця прийняла, що спати не можу третій день нормально, голова від того болить, а від тих образ і негативу, що у мій бік ллються просто, взагалі сльози на очах.

Люди, що з вами? Я всього лише добру справу хотіла зробити – повернути втрачену річ. Що я зробила не так навіть не знаю.

Чи може дійсно ту сережку не варто було і до рук брати?

Ця історія не давала мені спокою цілий тиждень. Занадто я перейнялася тим негативом, який мені писали.

Почитавши коментарі можна з глузду з’їхати, чого там тільки немає: і на смерть то було пороблено, і чужі проблеми і хвороби тепер на мені всі, і що біда прийде в мій дім тепер. Словом, приємного мало, а точніше зовсім нічого.

Проте, були й ті, хто, як і я вірив у добро, і в Бога, і в те, що нічого поганого я не зробила. Хтось радив до церкви піти, але кожен другий писав “поклади, де взяла”.

Потім я занурилася в роботу, перестала читати коментарі зовсім, а у вихідні просто пішла до церкви, помолилася, щоб Господі уберіг мене від усього негативу. Мене відпустило, так сказати, і я продовжила жити своїм життям.

А сьогодні мені в особисті написала жінка, її звати Ніна, сказала, що то її згуба і в знак підтвердження надіслала мені два фото: перше, на якому вона саме в цих сережках, а друге такої ж, як і в мене.

Я зраділа, що зможу повернути втрачену річ, але не на довго. Як виявилося, моя забобонна мама віднесла сережку назад на кладовище…

Ніна приїхала до мене з іншого кінця міста, ми пили чай і вона розповіла дуже щемливу історію.

Сережки – то подарунок її покійного чоловіка і дуже цінні для неї передусім, як пам’ять. І згубила вона одну з прикрас саме в річницю смерті коханого, каже, що й помітила не одразу, засмутилася дуже. А моє оголошення їй показала колега по роботі.

І от саме сьогодні, в річницю їхнього весілля, сережка знайшлася. Ніна каже, що для неї це великий знак, що так до неї говорить чоловік: підтримує її і допомагає. Ну майже знайшлася…

Я щиро розповіла цій милій жінці всю історію, як я знайшла прикрасу і про те, що мама віднесла її надаз, на кладовище.

Жінка відверто засмутилася, на її очах виступили сльози і вона попросила показати їй те місце, куди мама поклала сережку. В її погляді було скільки болю і надії, що я не могла бути байдужою. До того ж мені було дуже не зручно перед Ніною.

Я вмовляла маму піти з нами на кладовище і показати те місце, де вона залишила прикрасу, але та навідріз відмовлялася. Як і більшість “добрих коментаторів” мама була переконана, що з кладовища нічого забирати не можна.

Тоді ми з Ніною поїхали туди у двох. Дорогою потрапили у велетенський затор, яких в нашому районі ніколи й не було, а потім я пробила колесо.

Складалося враження, що сам Всесвіт нам перешкоджає, але Ніні я про це не могла сказати. Дісталися до місця ми уже після обіду. Небо було сіре, накрапав дощ, що не надто полегшувало наші пошуки.

Хоч мама детально описала нам і місце, і могилку біля якої поклала сережку, знайшли ми її не одразу.

Ніна зраділа, я видихнула і на тому ми попрощались.

Але внутрішнього спокою у мене не було і три дні не минав головний біль, мама мені надокучала своїми повчаннями, що це все через ту сережку.

Я вже думала просити Ніну аби вона мені їх продала і щоб назавжди позбутись їх, так мені погано від того всього було.

Аж тут Ніна сама мені зателефонувала, вона схвильовано розповіла, що щоночі до неї у сні приходить чоловік і просить віддати ті сережки.

Ну що ж, ми їх і віддали – викинули у річку, там де їх точно ніхто не знайде і де вони шкоди нікому не принесуть.

Минув тиждень, я забула про погане самопочуття і про цю історію, а Ніна каже, що до неї нарешті повернувся душевний спокій і вперше за всі роки вона хоче жити, а не проживати життя в тузі за чоловіком.

You cannot copy content of this page