Історія про те, як Орися подарувавши квартиру онуці просилася жити до дітей: – У мене маленька квартира, я працюю допізна. Де ти будеш спати?” – “На дивані, доню. Я не заважатиму. Буду готувати, прибирати.” Юля зітхнула: “Ні, мамо. Я не готова

Орися сиділа за старовинним дерев’яним столом у своїй маленькій квартирі на околиці міста. Стіни були обклеєні шпалерами з квітковим візерунком, які вона сама вибирала ще в дев’яності роки, коли життя здавалося таким передбачуваним.

За вікном шелестіло осіннє листя, а в кімнаті панувала тиша, порушувана лише тиканням старого годинника.

Орися, жінка шістдесяти п’яти років, з сивими пасмами в темному волоссі та глибокими зморшками навколо очей, тримала в руках фотоальбом.

На фотографіях були її діти: син Петро, високий і стрункий, з усмішкою, що нагадувала покійного чоловіка, і донька Юлія з рудим волоссям і впертим поглядом.

“Чому все так заплуталося?” – прошепотіла Орися сама до себе, перегортаючи сторінки.

Вона згадувала, як виховувала їх одна після смерті чоловіка. Петро був старшим, завжди допомагав по дому, а Юля – бунтарка, яка мріяла про велике місто і незалежність.

Тепер Петро мав родину: дружину Марію і доньку Аню, милу дівчинку десяти років, яка обожнювала бабусю.

Юля ж жила сама в маленькій квартирі в центрі, працювала менеджеркою в офісі і рідко дзвонила.

Останнім часом Орися почувалася самотньою. Квартира, яку вона успадкувала від батьків, була її єдиним скарбом.

Двохкімнатна, з балконом, де вона вирощувала квіти. Але самопочуття підводило.”Треба думати про майбутнє,” – казала вона собі.

І ось, у голові визріла ідея: віддати квартиру Ані, онуці. Чому не Петрові? Бо він мав свій будинок на дачі, а Аня – це майбутнє роду.

А сама Орися переїде до Юлі. “Вона ж одна, їй компанія не завадить,” – міркувала Орися.

Але рішення не було простим. Тижнями вона вагалася, радячись з подругами.

“Орисю, ти що, з глузду з’їхала? – кричала сусідка Галина по телефону. – Твоя Юля така незалежна, вона тебе не пустить!

Краще до Петра, він син, зобов’язаний.” Орися відмахувалася: “Петро має Марію, а вона мене не любить. Каже, що я втручаюся в їхнє життя. А Юля… ми ж жінки, зрозуміємо одна одну.”

Нарешті, одного ранку Орися зателефонувала нотаріусу. “Добрий день, пане Іване. Я хочу оформити дарчу на квартиру для онуки Анни Петрівни,” – сказала вона твердим голосом.

Нотаріус здивувався: “Ви впевнені? Це незворотньо.” – “Так, впевнена. Аня – моя радість, хай має.”

Коли Петро дізнався, він приїхав негайно. Стояв у дверях, високий, у костюмі, з букетом квітів. “Мамо, що ти наробила? – вигукнув він, кидаючи квіти на стіл. – Чому не мені? Я ж син!”

Орися сіла на стілець, дивлячись у підлогу. “Петрику, ти маєш усе: будинок, машину. А Аня… вона маленька, хай росте в моїй квартирі. А я переїду до Юлі. Вона ж одна, їй потрібна мати.”

Петро розлютився: “До Юлі? Вона тебе вижене! Вона завжди казала, що не хоче жити з родичами. Подумай ще раз!” – “Ні, синку. Рішення прийняте. Допоможи мені зібрати речі.”

Петро пішов, грюкнувши дверима. ” Небелиця якась!” – пробурмотів він, сідаючи в машину.

Дорогою додому подзвонив Юлі: “Сестро, мама таке придумала. Віддала квартиру Ані, а сама до тебе переїжджає.”

Юля, сидячи в офісі за комп’ютером, закотила очі. “Що? До мене? Нізащо! Я не готова до такого. Скажи їй, хай до тебе йде.” – “Вона не хоче. Каже, Марія мене не любить.” Юля засміялася: “А мене вона любить? Я маю своє життя!”

Орися тим часом пакувала валізи. “Блузки, сукні, фото… Все, що потрібно,” – бурмотіла вона.

Згадувала дитинство Юлі: як та малювала картинки, як вони разом пекли пиріжки. “Юлечко моя, ти ж не відмовиш мамі,” – думала Орися.

Наступного дня вона подзвонила доньці: “Юлю, привіт. Я вирішила переїхати до тебе. Квартиру віддала Ані.”

Мовчання на іншому кінці. “Мамо, ти серйозно? – нарешті озвалася Юля холодним тоном. – У мене маленька квартира, я працюю допізна. Де ти будеш спати?”

– “На дивані, доню. Я не заважатиму. Буду готувати, прибирати.” Юля зітхнула: “Ні, мамо. Я не готова. Живи в Петра. Він син, хай бере відповідальність.”

“Але ж я думала… Ми ж рідні!” – “Рідні, але кожен має своє життя. Вибач,” – і Юля поклала трубку.

Орися сиділа, дивлячись на телефон. “Що ж я наробила?” – прошепотіла вона. Але гордість не дозволила відступити. “Піду до Петра. Він не відмовить.”

З валізою в руках Орися сіла в таксі. “До села, де дача Петра,” – сказала водію. Дорога була довгою, осінній дощ барабанив по вікнах.

Згадувала, як Петро будував той будинок: “Мамо, це для нас усіх,” – казав він.

Приїхавши, постукала в двері. Відкрила Марія, дружина Петра, з Анею на руках. “Орисю Іванівно? Що ви тут? – здивувалася Марія. – Петро на роботі.”

– “Я… переїжджаю до вас. Юля не пустила.” Марія насупилася: “Але ви ж казали, що до Юлі йдете. Петро так і сказав.”

У цей момент під’їхав Петро. “Мамо? – вигукнув він, виходячи з машини. – Що сталося?” Орися, стримуючи сльози: “Юля не пустила. Каже, немає місця. Візьміть мене до себе.”

Петро похитав головою: “Мамо, ти ж збиралася до Юлі. Ми не готувалися. Марія при надії вдруге, місця мало. І ти віддала квартиру Ані, а не нам. Чому тепер до нас?”

– “Синку, будь ласка!

Я не думала, що так вийде.” Марія втрутилася: “Орисю, ви самі вирішили. Тепер живіть з наслідками. Ми не можемо.” Аня, дивлячись на бабусю: “Бабусю, чому ти плачеш?” Орися обійняла онуку: “Нічого, сонечко. Бабуся поїде.”

І ось Орися стояла на дорозі, з валізою, під дощем. “Куди тепер?” – подумала вона. Грошей було мало – пенсія невелика.

Подзвонила подрузі Галині: “Галю, пусти мене на ніч.” – “Звичайно, приходь,” – відповіла подруга.

У Галини, в старій квартирі, Орися розповіла все. “Я ж казала! – вигукнула Галина. – Твоя Юля егоїстка, а Петро образився. Тепер що, на вулиці?” Орися заплакала: “Я не обдумала. Думала, діти допоможуть.”

Наступні дні були справжнім випробуванням. Орися намагалася повернути квартиру, але нотаріус сказав: “Дарча оформлена, назад не можна.”

Петро не дзвонив, Юля ігнорувала. Орися оселилася в дешевому хостелі, шукаючи роботу. “Мені шістдесят п’ять, хто візьме?” – скаржилася вона.

Знайшла місце прибиральницею в кафе. “Добрий день, я Орися, готова працювати,” – сказала власнику. “Гаразд, з завтрашнього дня,” – відповів той.

Одного вечора, миючи підлогу, Орися впала. “Допоможіть!” – крикнула вона. В лікарні лікар сказав: “Вам потрібен спокій.”

Лежачи в палаті, Орися думала про минуле. Згадувала, як Петро в дитинстві казав: “Мамо, я завжди буду з тобою.” А Юля: “Я виросту і заберу тебе до себе.”

Коли виписалася, подзвонила Петрові: “Синку, пробач. Допоможи.” – “Мамо, ти сама винна. Але… приїжджай, поговоримо.” У Петра вдома Марія зустріла холодно: “Заходьте.”

Петро сів навпроти: “Мамо, чому ти віддала квартиру Ані? Ми могли б продати, купити тобі щось.” – “Я думала про майбутнє Ані. Вона така мила.” Аня прибігла: “Бабусю! Розкажи казку!” Орися посміхнулася: “Колись була жінка, яка зробила помилку…”

Але Петро не пустив жити: “Ми дамо грошей, але жити – ні. Ти ж до Юлі збиралася.” Орися пішла, серце розбите. З Юлею те саме: “Мамо, я не можу. Шукай інше.”

Орися знайшла кімнату в гуртожитку. “Скільки коштує?” – спитала хазяйку. “Тисяча гривень на місяць.” Там жила з бабусями, ділилася історіями.

“Мої діти теж забули,” – казала одна. Орися працювала, але думки крутилися навколо помилки. “Якби я не віддала квартиру…” – шепотіла ночами.
Минали місяці. На Різдво Орися подзвонила дітям: “Приїдьте, будь ласка.” Петро: “Ми зайняті.” Юля: “Вибач.” Самотня вечеря з хлібом і чаєм. Але одного дня Аня подзвонила: “Бабусю, я сумую. Тато каже, ти помилилася, але я тебе люблю.” Орися заплакала: “І я тебе, сонечко.”

Це дало сили. Орися почала писати листи. Петрові: “Синку, пробач матір. Я не думала, що так ображу тебе.”

Юлі: “Доню, давай зустрінемося.” Юля відповіла: “Гаразд, приходь на каву.” У кафе Юля сказала: “Мамо, я була зла. Але ти сама вирішила.” – “Так, доню. Але я самотня.” Юля зітхнула: “Може, інколи приходь.”

З Петром складніше. “Мамо, у нас тепер друга дитина. Нам важко,” – сказав він. Але Орися наполягала: “Дозвольте побачити онука.”

Нарешті, приїхала. “Вітаю, Маріє,” – сказала. Марія: “Заходьте. Але не надовго.” Аня обійняла: “Бабусю, розкажи про дідуся.”

Поступово відносини теплішали. Орися знайшла підробіток репетиторством: “Я вчила дітей українській,” – казала сусідкам. Заробила на маленьку кімнату. Але шкодувала: “Квартира була моїм домом.”

Одного разу Петро приїхав: “Мамо, Аня хоче жити в твоїй квартирі. Але ми не можемо, бо дарча.” Орися: “Це її. Хай росте.”

Юля подзвонила: “Мамо, я чекаю дитину. Може, допоможеш?” – “З радістю, доню!”

Так Орися знайшла місце: допомагала Юлі з дитиною. “Бабусю, дякую,” – казала Юля. Петро теж пом’якшав: “Мамо, прости нас.” Орися посміхнулася: “Це я винна. Необдумане рішення коштувало дорого.”

Але історія не закінчилася. Орися написала книгу спогадів: “Моє життя – урок.” Видала, і вона стала популярною. “Ви надихаєте,” – казали читачі. Орися, сидячи в новій кімнаті, думала: “Життя продовжується.”

Світлана Малосвітня

You cannot copy content of this page