Василь сидів на кухні свого трикімнатного будинку в передмісті Львова, дивився на годинник і чекав, поки закипить чайник.
Йому було п’ятдесят два, міцний чоловік із сивиною на скронях, інженер на заводі, звиклий до порядку й планів. Валентина, його дружина, сорок вісім років, бібліотекарка з м’якою усмішкою, саме прасувала сорочку в сусідній кімнаті.
Діти їхні давно виросли: старший син Андрій уже одружений у Канаді, донька Оксана вчиться в Польщі. Будинок був тихий, спокійний, майже порожній.
Телефон задзвонив увечері в п’ятницю. Василь побачив на екрані «Юля» і зітхнув.
«Алло, Юлю, привіт. Як справи?»
Голос сестри тремтів: «Василю… я маю дитину..»
Василь завмер. «Вітаю! Чудово! А де… батько?»
Тиша. Потім тихе: «Немає батька. Я сама вирішила»
Валентина почула розмову, зайшла на кухню й сіла поруч. Василь увімкнув гучний зв’язок.
«Юлю, ти ж знаєш, що в тебе немає роботи вже рік, квартири немає… Ти де жити будеш із дитиною?» – запитав він спокійно, але в голосі вже відчувалася тривога.
«Я думала… може, ти мене тимчасово приймеш? Поки не стану на ноги…»
Валентина подивилася на чоловіка великими очима. Василь потер скроню.
«Юлю, ти ж доросла жінка, тридцять п’ять років. Ми з Валентиною вже на пенсію збираємося. Як ми будемо з немовлям?»
«Брате, ти ж єдиний родич… Будь ласка… Я не маю куди йти…»
Василь зітхнув важко. «Добре. Приїжджай. Поговоримо.»
Через тиждень Юля з’явилася на порозі з маленьким перев’язаним вузликом. Хлопчик називався Матвійко, важив три з половиною кілограми, спав неспокійно й часто плакав. Юля виглядала втомленою, але щасливою.
«Василю, Валентино, дякую вам величезне! Я швидко влаштуюся, знайду роботу, зніму квартиру… Це тимчасово, обіцяю!»
Валентина обійняла її обережно. «Звісно, Юлю. Заходь. Ми тобі кімнату Оксани віддали, там ліжечко вже поставили.»
Перші дні були відносно спокійні. Юля годувала, гуляла з візочком у дворі, а Василь з Валентиною допомагали, як могли. Але вже на другому тижні стало зрозуміло: Юля не поспішає «ставати на ноги».
Василь прийшов з роботи, сів вечеряти.
«Юлю, ти сьогодні десь ходила роботу шукати?»
«Ні… Матвійко весь день плакав, коліки… Я не могла нікуди піти.»
Валентина додала м’яко: «Може, завтра спробуєш? Є ж вакансії в супермаркетах, на касу…»
«Я не хочу на касу. Я ж економіст за освітою. Хочу нормальну роботу.»
Василь кивнув. «Розумію. Але поки що треба хоч якусь.»
Через місяць ситуація не змінилася. Юля сиділа в декреті (хоч і без офіційної роботи), отримувала мізерну допомогу від держави, але більшу частину дня спала або сиділа в телефоні.
Вночі Матвійко плакав – і бігли вже не Юля, а Валентина.
О пів на четверту ранку Валентина зайшла до Василя в спальню, тримаючи дитину на руках.
«Василю, прокинься. Знову плаче. Юля спить, не чує.»
Василь потер очі. «Валю, ми ж домовлялися – це її дитина, її відповідальність.»
«Я знаю… Але серце не витримує, коли малюк кричить.»
Василь узяв Матвійка, похитав. «Тсс, хлопче, тсс… Дідусь тут.»
Так і пішло. Матвійко почав називати Валентину «ба», а Василя «дя». Юля ж казала: «Він вас більше любить, ви його краще заспокоюєте.»
Одного вечора Василь не витримав. Сів із сестрою на серйозну розмову.
«Юлю, слухай. Уже три місяці пройшло. Ти жодного разу резюме не надіслала. Жодної співбесіди. Ми з Валентиною не спимо ночами, годуємо, міняємо памперси, гуляємо. А ти?»
Юля образилася: «Я ж мама-одиначка! У мене депресія! Ви що, не розумієте?»
Валентина втрутилася: «Ми розуміємо, Юлю. Але ми не молоді. Мені сорок вісім, Василю п’ятдесят два. Ми планували спокійну старість, подорожі, дачу… А тепер знову пелюшки, безсонні ночі…»
Юля заплакала: «Ви хочете мене вигнати? З немовлям на вулицю?»
Василь зітхнув: «Ніхто не виганяє. Але треба план. Конкретний. До кінця року ти знаходиш роботу і житло. Ми допоможемо з першим-внеском за оренду, з речами. Але ти маєш рухатися.»
Юля кивнула, витерла сльози. «Добре… Я постараюся.»
Але нічого не змінилося. Ще два місяці – і Матвійко вже повзав, сміявся, тягнувся до Василя: «Дя! Дя!»
Василь приходив з роботи, брав онука (він уже так думав про нього) на руки: «Ну як мій чоловік сьогодні? Зубки не лізуть?»
Валентина варила каші, купувала іграшки, читала казки.
Юля ж почала ходити на «зустрічі з подругами», залишати дитину з ними.
Одного разу повернулася о другій ночі.
Василь чекав на кухні.
«Юлю, куди ти ходила?»
«З подругами в кафе. Мені ж треба відпочити колись!»
«А Матвійко півночі плакав. Валентина не спала.»
«Ви ж самі казали – допомагайте. То допомагайте.»
Василь підняв голос уперше: «Ми допомагаємо! Ми вже ВИХОВУЄМО твою дитину! Ти ж мати, Юлю! А поводитьсяш, як підліток!»
Юля закричала у відповідь: «А ви що, святі? Ви мені життя зіпсували! Я хотіла самостійно, а ви мене під свій контроль взяли!»
Валентина вийшла з кімнати, бліда.
«Юлю, досить. Ми тебе любимо. Але так далі не можна.»
Наступного дня Юля зібрала речі.
«Я поїду до подруги в Київ. Вона мене прийме. А Матвійка… залиште собі поки що. Я заберу, коли влаштуюся.»
Василь і Валентина переглянулися.
«Ти серйозно? Залишиш дитину?» – запитав Василь тихо.
«Так. Ви ж його більше любите. І вам легше – пенсія близько, стабільність. А я молодша, маю жити.»
Валентина заплакала: «Юлю… це ж твій син…»
«Я знаю. Але я не готова. Ще ні. Заберу пізніше.»
Юля поцілувала Матвійка в чоло, сіла в таксі й поїхала.
Двері зачинилися. У будинку запала тиша, яку відразу порушив плач дитини.
Василь узяв Матвійка на руки.
«Валю… що ми робитимемо?»
Валентина витерла сльози, посміхнулася крізь них.
«Те, що робимо вже пів року. Виховуватимемо. Він же наш тепер.»
Василь кивнув. «Наш.»
Так Василь у п’ятдесят два й Валентина в сорок вісім стали батьками вдруге. Оформили тимчасову опіку, потім постійну. Юля дзвонила інколи, питала про дитину, але приїжджала рідко – «то робота, то хлопець, то переїзд».
Матвійко ріс. Уже в три роки казав: «Дідусь Василь – мій тато, а бабуся Валя – мама.»
Василь сміявся: «Не дідусь, а тато. Зрозумів?»
«Тато!» – кричав хлопчик і біг обіймати.
Валентина купувала шкільну форму, водила на гуртки, читала книжки на ніч.
Одного разу, коли Матвійку було п’ять, Юля приїхала на день народження. Привезла великий подарунок, сіла за стіл.
«Матвійчику, ти знаєш, хто я?»
Хлопчик подивився на неї уважно. «Тітка Юля.»
«А ще?»
«Вона мене привела в світ Але мама – Валентина, а тато – Василь.»
Юля завмерла. Василь поклав їй руку на плече.
«Юлю, ти завжди будеш його біологічною мамою. Але ми з Валентиною – його батьки. Щодня. Щогодини.»
Юля кивнула, очі мокрі. «Я розумію… Я тоді не була готова. А ви… ви йому дали все.»
Валентина обійняла її. «Ти дала йому життя. А ми – дім. І це наша спільна історія.»
Юля залишилася на ніч. Вранці, перед від’їздом, сказала:
«Я не заберу його. Ніколи. Він щасливий тут. А я… буду доброю тіткою. Приїжджатиму частіше.»
Василь посміхнувся: «Приїжджай. Двері завжди відчинені.»
Так і жили. Василь у свої шістдесят ходив на батьківські збори, Валентина пекла пиріжки до школи, Матвійко ріс розумним, добрим хлопчиком.
А одного вечора, коли хлопчик уже спав, Василь і Валентина сиділи на кухні з чаєм.
«Пам’ятаєш, як ми думали, що старість спокійна буде?» – запитав Василь.
Валентина засміялася тихо. «Пам’ятаю. А вийшло – найкращі роки. Знову пелюшки, знову перші слова, перші кроки…»
Василь узяв її за руку. «І я б нічого не міняв. Він – наш син. По-справжньому.»
«Він наш», – підтвердила Валентина.
І за вікном шелестів осінній дощ, а в домі було тепло, тихо й повно любові – тієї, що приходить несподівано, у п’ятдесят два й сорок вісім, і залишається назавжди.
Олеся Срібна
