Цієї осені в селі Зарічне, що розкинулося вздовж тихої річки Серет, усі тільки й говорили про Мирославу та Богдана.
Вони жили через три хати один від одного, але між ними стояла стіна вища за будь-який паркан: давня образа, заздрість і дріб’язкові підступи, які з роками переросли в справжню суперечку.
Мирослава, висока, руда, з голосом, що міг і медом литися, і батогом сікти, працювала завідувачкою сільського магазину. Усі знали: якщо хочеш купити щось «по блату» або дізнатися, хто з ким спить, іди до Мирослави.
Вона тримала село в кулаці, м’яко, але міцно.
Богдан був головою фермерського господарства, вдівець, з сивою бородою і звичкою говорити коротко й по суті. Його поважали за справедливість, але боялися за прямоту.
Між ними давно точилася боротьба за земельну ділянку покійної тітки Олени, яка заповідала землю «тому з родичів, хто чесніший». Тітка не стало п’ять років тому, а справа все ще гуляла судами.
Цієї осені Мирослава вирішила поставити крапку.
Вона дізналася, що Богдан подав нові документи, які могли перекреслити її шанси. І тоді в її голові визріла ідея: не просто перемогти, а принизити.
Одного вечора, коли Богдан поїхав до Тернополя на ярмарок, Мирослава зібрала своїх «подруг-активісток» і пішла до його обійстя.
«Дівчата, — сказала вона, поправивши хустку, — сьогодні ми зробимо так, щоб цей гордий павич на все життя запам’ятав, хто тут господар».
План був простий, але підлий: викопати яму перед його воротами, насипати туди гною з корівника, зверху прикрити гілками й листям, а потім чекати, коли Богдан із машиною влетить туди по самі вуха.
До півночі яма була готова. Жінки хихикали, як дівчата, і розійшлися, впевнені, що завтра все село реготатиме.
Але життя любить жарти кращі.
Наступного дня, о шостій ранку, коли ще туман стелився над річкою, Мирослава вийшла з дому, щоб перша побачити «шоу». Вона так поспішала, що навіть не взула гумові чоботи, бо «то ж на хвилинку».
Ішла стежкою повз Богданове подвір’я, милувалася ямою, прикритій листям, і… ступила на самий край.
Земля під нею провалилася, гілки хруснули, і Мирослава з криком полетіла вниз. Плюх! Гній, що стояв у ямі, обійняв її, як холодна каша.
Вона заверещала так, що півсела прокинулося.
«Рятуйте! Люди добрі, рятуйте!»
Першим прибіг Богдан. Він уже збирався їхати на ярмарок, але почув крик і кинувся до воріт. Побачивши Мирославу в ямі, спочатку завмер, а потім… зареготав. Голосно, від душі.
«Оце так, Мирославо! Ти що, вирішила перевірити, чи добре викопала?»
Мирослава, вся в гною, з волосся стікало щось зелене.
«Не смійся, Богдане! Витягай мене негайно!»
«А я й не сміюся, — відповів він, але очі блищали. — Просто думаю: може, тобі там зручно? Може, ще й ночувати залишишся?»
Тим часом збіглися сусіди. Хтось сміявся, хтось жаліла, хтось фотографував (бо смартфони вже й у Зарічному були в кожного).
Богдан зітхнув, взяв драбину з сараю й поліз у яму.
«Дай руку,», — сказав м’яко.
Мирослава, вся тремтячи, вхопилася за нього, як за останню надію. Коли вибралася, стояла мокра, смердюча, з гноєм у волоссі.
«Ти… ти знав?» — прошипіла вона.
«Знав, — спокійно відповів Богдан. — Я вчора ввечері вертався з ярмарку, побачив, як ви там копаєте. Думаю: ну, хай копають, побачимо, хто куди впаде».
«То чому не зупинив?!»
«А ти б зупинила, якби я щось таке задумав тобі?» — запитав він.
Мирослава мовчала.
Вона стояла посеред вулиці, а всі дивилися. І раптом розридалася. Голосно, по-дитячому.
Богдан зняв свій кожух і накрив їй плечі.
«Ходімо до мене, помиєшся. А потім поговоримо».
В хаті він затопив піч, нагрів води, дав чисті рушники. Мирослава сиділа на лаві, закутана в його стару сорочку, і пила гарячий чай з липою.
«Я… я хотіла тебе принизити», — сказала вона, не підводячи очей.
«Знаю».
«Я ненавиділа тебе за ту землю, за те, що ти завжди такий… правильний».
«А я тебе — за те, що ти завжди така… хитра», — відповів Богдан і вперше посміхнувся не глузливо, а по-людськи.
«Але ж земля…»
«Землю я тобі віддам», — раптом сказав він.
Мирослава підняла очі.
«Що?»
«Віддам. Бо я її не хочу. Я її ніколи не хотів. Я просто не хотів, щоб ти її отримала. Бо ти б тоді ходила по селу й казала, що перемогла. А так… тепер ти вже перемогла», — сказав Богдан і знову засміявся.
Мирослава витерла сльози рукавом.
«Ти з глузду з’їхав, Богдане».
«Можливо. Але ти теж».
Вони довго сиділи мовчки. Потім вона сказала:
«Я… вибач».
«Я теж», — відповів він.
Того ж тижня вони разом поїхали до нотаріуса і поділили землю навпіл. Потім разом посадили на ній сад: половину яблуні, половину груш.
А навесні, коли цвіли вишні, Богдан прийшов до Мирослави з букетом польових квітів і сказав:
«Може, вже досить ями копати?»
Вона засміялася, взяла букет і відповіла:
«Може, й досить».
І вони одружилися. Без гучного весілля, просто посиділи з сусідами, випили горілки, поспівали пісень.
З того часу в Зарічному з’явилася приказка:
«Не копай яму іншому — бо сам у неї впадеш. А якщо впав — нехай хоч гною там не буде».
А ще кажуть, що коли Мирослава й Богдан ідуть разом на ярмарок, то йдуть, тримаючись за руки.
І ніхто вже не пам’ятає, через що вони сварилися.
Бо коли в яму впала не тільки Мирослава, а й її гордість.
Тетяна Макаренко
