Іван йшов додому з роботи, насолоджуючись останніми променями осіннього сонця. Він був досить втомлений, але думав про те, як ввечері зможе відпочити, приготувати вечерю для своєї нової дружини Олени.
Рік тому він знову знайшов щастя після важкого розлучення з Анною, і це стало його новим початком. Життя з Оленою було спокійним і гармонійним, і він вже звик до цієї нової реальності.
Але ось, коли він пройшов повз невеликий парк, він раптом помітив знайому постать, яка сиділа на лавці. Іван здивувався, адже це була його колишня теща, Лариса.
Вона виглядала збентеженою. Її зазвичай охайний вигляд був порушений — волосся неслухняно лежало, а одяг злегка пом’ятий.
Іван відразу вирішив підійти, хоча вже давно не бачився з цією жінкою, і їхні відносини, зважаючи на розлучення з його дружиною, стали набагато прохолоднішими.
— Ларисо Іванівно, ви тут? — здивовано вигукнув Іван, підійшовши ближче.
Лариса підняла голову і впізнала його лише через кілька секунд. В її очах було стільки туги і смутку, що Іван не зміг залишити це без уваги.
Вона трохи посміхнулася, але у її погляді не було того звичного тепла і впевненості, які він пам’ятав.
— Іване… я, мабуть, не можу додзвонитися до доньки, а ти як тут опинився?
Іван був здивований, чому Лариса не звернулася до Анни, адже після розлучення з ним, між ними залишалися більш-менш нормальні стосунки.
— Що сталося, Ларисо Іванівно? Чому ви не зв’язуєтеся з Анною? Вона ж ваша донька.
Лариса важко зітхнула і опустила голову, неначе соромилася своїх слів.
— Вона мене відштовхнула. Коли я зателефонувала, щоб попросити допомоги, вона сказала, що в неї немає часу і що я повинна самотужки вирішувати свої проблеми. Моя пенсія — це лише копійки. Тому я й тут сиджу… в надії, що хтось мене почує…
Іванові стало шкода колишню тещу. Він пам’ятав її, як жінку, яка підтримувала його, коли він тільки почав зустрічатися з Анною, і навіть після їхнього розлучення, намагалася залишити добрі стосунки. Як би не було, вона була мамою його колишньої дружини, і він не міг залишити її в біді.
— Ви знаєте, я не можу вас залишити. Залиште це місце, я вас візьму до себе. Потрібна допомога? Я вам допоможу, Ларисо Іванівно.
Лариса подивилася на нього з сумнівом, ніби не могла повірити, що її колишній зять запропонує таку допомогу.
— Ти впевнений, Іване? Я ж не хочу створювати тобі проблем…
Іван не відповів одразу, він просто простягнув руку і допоміг їй піднятися з лавки.
— Це не проблема. Я готовий допомогти. До того ж, Олена ще не вдома, а я думаю, що вона не буде проти. Вже поїдемо, не турбуйтеся.
Лариса злегка покрутила головою, але в кінці кінців погодилася. Вони разом вирушили до Іванової квартири, і хоча між ними було багато мовчання, Іван відчував, що зробив правильний крок.
Коли вони прийшли додому, Олена була вже вдома, готувала вечерю. Вона здивовано подивилася на Ларису, коли Іван привів її.
— Іване, хто це? — запитала вона, не приховуючи здивування.
— Це Лариса Іванівна, моя колишня теща. Вона потребує допомоги, тому я запросив її до нас на кілька днів, поки не вирішиться її ситуація.
Олена нахмурилася, але її погляд швидко змінився, коли вона побачила, як виглядає Лариса. Жінка була в пригніченому стані, а її сльози на очах змусили Олену замислитися. Вона не знала, що сталося між Ларисою та її дочкою, але відчула потребу підтримати старшу жінку.
— Добре, — сказала Олена, хоча її голос все ще залишався трохи стриманим. — Якщо їй дійсно потрібна допомога, то я не буду проти.
Вони разом сіли за стіл, і вечір пройшов у розмовах. Іван і Олена намагалися дати Ларисі відчути себе більш комфортно, хоча, безумовно, між ними була певна напруга.
Наступного дня Іван і Олена дізналися, що Лариса не просто мала фінансові труднощі. Виявилося, що її власна донька, Анна, за останній час практично не звертала на неї уваги.
І хоча Лариса завжди добре ставилася до своєї дочки, Анна відверто відмовлялася допомогти їй у найскладніші моменти.
Іван вирішив, що потрібно з’ясувати все до кінця. Він запитав Ларису про ситуацію більш детально, і дізналися, що Анна насправді зіткнулася з деякими особистими труднощами, але відмовлятися допомоги матері було не просто дивно, а й неприпустимо.
Через кілька днів Іван вирішив сам зателефонувати Анні, щоб дізнатися, чому вона так поставилася до матері. Їхня розмова була напруженою.
Анна зізналася, що давно відчувала образу на Ларису через те, що та завжди ставилася до неї занадто строго а втручалася в її особисте життя.
— Іване, я… я так більше не можу. Я хочу, щоб ми повернулися один до одного, — ледь не благаючи промовила Анна.
Іван важко зітхнув, намагаючись не піддатися емоціям. Він не міг зрозуміти, як Анна могла так ставитися до своєї матері і водночас говорити йому про повернення.
— Як ти взагалі можеш очікувати, що я повернуся до тебе, якщо ти навіть свою рідну матір покинула напризволяще? — його голос звучав чітко і рішуче. — Як я можу повернутися до людини, яка не тільки зрадила мене, але і відмовилася від допомоги своїй найближчій людині?
Анна була вже в сльозах. Вона почала благати, вибачатися, але Іван почув у її словах лише спроби повернути все назад, не усвідомлюючи своїх справжніх помилок.
— Іване, я все розумію! Я справді не могла так вчинити. Я так шкодую про це, ти навіть не уявляєш. Я готова все виправити.
— Ні, — відрізав Іван. — Ти вже зробила свій вибір, коли відвернулася від Лариси. І навіть якщо тобі важко, ти не можеш ставити себе на перше місце, коли мова йде про сім’ю. Я більше не хочу бути з тобою. Я не можу бути з людиною, яка так легко кидає тих, хто потребує допомоги.
Ті кілька слів були останніми в їхній розмові. Але разом із тим він відчував гіркоту через те, що колишня дружина, яка колись була такою близькою людиною, зараз стала настільки байдужою.
Іван кивнув. Він відчував, що вже давно залишив позаду своє минуле, і тепер все, що йому залишалося, це рухатися вперед. Повернутись до Анни було неможливо. Вона порушила всі ті принципи, які для Івана були важливі — чесність, відданість і взаємна підтримка.
Через деякий час після цієї розмови, Іван дізнався, що Анна все ж таки спробувала вибачитися перед Ларисою, але це не було так важливо для нього. Іван і Олена разом будували своє майбутнє, і про Ларису вони не забували, час від часу провідували її і привозили продукти.
А ви, шановні читачі, що думаєте про такі ситуації? Як ви вчините, якщо ваша близька людина відмовиться допомогти родичу в складній ситуації? Чи є можливість пробачити таку поведінку? І чи можна повернути довіру після таких вчинків?
Олеся Срібна
