У маленькому провінційному містечку, де вулиці ще пам’ятали старі бруковані дороги, а будинки тулилися один до одного, ніби боялися самотності, жив Іван Петрович.
Йому було за п’ятдесят, коли все почалося. Він одружився з молодою жінкою Оленою, яка приїхала з села шукати кращої долі.
Іван працював на заводі механіком, заробляв небагато, але старався. Вони мешкали в старій хатині на околиці, яку Іван успадкував від матері.
Мати його, Марія Семенівна, була вже старенькою вдовою. Чоловіка не стало рано, залишивши їй тільки ту дерев’яну хату з маленьким городом і пенсію, якої ледь вистачало на хліб та ліки.
Марія Семенівна не була рідною матір’ю Івана. Він був сином її покійного чоловіка від першого шлюбу, але вона виростила його як свого, годувала, одягала, вчила добра.
Та Іван ніколи не називав її мамою по-справжньому. “Тітка Марія”, – казав він сухо, коли мусив звертатися.
Коли Іван одружився, Олена спочатку намагалася бути привітною.
– Іване, може, запросимо твою маму до нас на обід? – питала вона одного недільного ранку, мішаючи борщ у великій каструлі.
– Яку маму? – фиркав Іван, сидячи за столом і гортаючи газету. – То не мама, то мачуха. І хата її стара, розвалюха. Краще не чіпаймо її, хай собі живе.
Олена зітхнула, але не сперечалася. Вона знала, що Іван мріє про краще життя. А краще життя, на його думку, було в центрі міста.
Поруч з їхньою хатою, через дві вулиці, в старій п’ятиповерхівці жила сусідка матері – тітка Ганна. Тітка Ганна була одинокою, без дітей і родичів.
Її чоловіка не стало двадцять років тому, а дітей Бог не дав. Вона мала трикімнатну квартиру на третьому поверсі, з балконом і гарним видом на парк.
Пенсія в неї була трохи більша, бо працювала бухгалтером, і ще мала заощадження. Тітка Ганна часто скаржилася на самотність.
Одного дня, коли Марія Семенівна прийшла до них у гості – рідко, бо Іван не любив, коли вона приходить, – тітка Ганна якраз проходила повз.
– Ой, Маріє, здрастуй! – гукнула вона. – А це твій Іванко з невісткою?
Марія Семенівна посміхнулася сумно.
– Так, Ганно, мій син з Оленою. Заходь, чаю вип’ємо.
Але Іван вийшов на ґанок і холодно кивнув.
– Добрий день. Ми поспішаємо, тітко Ганно.
Тітка Ганна образилася, але пішла собі.
З того дня Іван почав думати. “От би ту квартиру, – казав він Олені ввечері, лежачи в ліжку. – Три кімнати! Ми б там жили як люди. А ця наша хатина… Дах тече, піч старіє. І мачуха нічого не має, тільки проблеми.”
Олена спочатку вагалася.
– Іване, як же так? Вона ж старенька, одинока. А твоя мама… тітка Марія… вона ж тебе виростила.
– Не мама вона мені! – різко відповів Іван. – Батько її взяв, а я мусив терпіти. Нічого вона мені не дала, тільки стару хату. А
тітка Ганна – багата вдова, без спадкоємців. Треба їй допомагати, то й відпише нам квартиру.
Олена була практичною жінкою. Вона бачила, як сусіди живуть у нових квартирах, мають машини. Їхня ж хата потребувала ремонту щороку.
– Гаразд, – сказала вона нарешті. – Давай спробуємо.
Так почалося.
Спочатку вони почали навідуватися до тітки Ганни. Олена пекла пиріжки і несла.
– Тітко Ганно, добрий день! Ми з Іваном подумали, може, вам допомогти по господарству? Ви ж одна…
Тітка Ганна зраділа.
– Ой, дитино, як добре! А то я вже старенька, ноги болять, прибрати важко.
Іван приходив і лагодив крани, міняв лампочки.
– Не турбуйтеся, тітко, ми ж сусіди, – казав він солодко. – Ви нам як рідна.
А до Марії Семенівни вони заходили все рідше.
Коли мати захворіла, – Олена сказала:
– Іване, треба маму… тітку Марію провідати, ліки купити.
– Сама купи, якщо хочеш, – буркнув Іван. – У мене часу немає, до тітки Ганни треба йти, вона просила полиці прибити.
Марія Семенівна лежала в своїй холодній хаті одна. Вона дзвонила сину.
– Іванчику, синку, приїдь, будь ласка. Болить усе…
– Мамо… тітко, я зайнятий, – відповідав він по телефону. – Робота, знаєш…
– Але ж я тебе виростила, як рідного…
– Та знаю я, знаю. Потім приїду.
Але не приїжджав.
Тітка Ганна тим часом все більше прив’язувалася до них.
– Ви в мене як діти, яких не мала, – казала вона, плачучи. – Олено, Іване, ви такі добрі. Я вже нотаріуса кликала, хочу квартиру вам відписати. Бо кому ж іще?
Олена з Іваном переглянулися радісно.
– Ой, тітко Ганно, не треба, ми ж від душі допомагаємо, – казала Олена, але очі блищали.
– Треба, треба! – наполягала Ганна. – Бог вас послав мені на старість.
Вони доглядали її старанно. Олена готувала їжу, прибирала, водила до лікаря. Іван купував ліки, возив на дачу – тітка Ганна мала ще маленьку дачу за містом.
– Дивися, Олено, яка краса, – казала Ганна, показуючи город. – Все вам буде.
А Марія Семенівна тим часом слабшала. Вона просила сусідів подзвонити сину.
– Передайте Івану, що мама просить приїхати…
Сусіди передавали, але Іван відмахувався.
– Та що вона хоче? Нічого не має, тільки скаржиться. А тітка Ганна – то інша справа.
Одного разу Марія Семенівна прийшла до них сама, ледве дійшла.
– Іване, синку… – сказала вона, стоячи на порозі. – Я чула, ви тітці Ганні допомагаєте. Добре діло. Але й мене не забувай…
Іван насупився.
– Тітко Маріє, ми зайняті. Тітка Ганна хвора, їй гірше.
– А я хіба не хвора? Хата холодна, дров немає…
Олена вийшла з кухні.
– Ми вам дрова привеземо колись. А зараз ідіть, бо ми до тітки Ганни йдемо.
Марія Семенівна заплакала.
– Іване, я ж тебе з малечку на руках носила, коли батька не стало. Ти казав “мама” мені…
– Не казав я “мама”! – крикнув Іван. – Ти мачуха! Іди собі, не заважай.
Вона пішла, хитаючись. А ввечері Іван сказав Олені:
– Добре, що пішла. Не люблю, коли приходить. Стара хата її нагадує – бідність.
Роки минали. Тітка Ганна слабшала, але трималася. Вона вже оформила заповіт – квартиру Івану та Олені.
– Ось, діти мої, – казала вона, показуючи папери. – Все чесно, нотаріус засвідчив.
– Дякуємо, тітко, ви нас рятуєте, – казав Іван зворушено.
Вони навіть переїхали до неї жити, щоб “краще доглядати”.
– Ми вашу квартиру берегтимемо, – казала Олена.
А стару хату Марії Семенівни вони закрили. “Нехай стоїть, – казав Іван. – Продамо колись, чи знесуть.”
Марія Семенівна померла самотньою взимку. Сусіди знайшли її в холодній хаті. Подзвонили Івану.
– Іване Петровичу, ваша мама… тітки Марії не стало.
Іван приїхав на похорон неохоче.
– Що ж поробиш, старенька була, – сказав він на кладовищі.
Олена стояла поруч, у новій шубі – подарунок від тітки Ганни.
– Не плач, Іване, – шепотіла вона. – Тепер ми в квартирі житимемо.
Після похорону вони повернулися до тітки Ганни.
– Не сумуй, Іване, – казала Ганна. – Я ж у вас є.
Але Бог все бачить.
Минуло ще кілька років. Іван з Оленою жили в трикімнатній квартирі, раділи. Ремонтували її, купили нові меблі.
– Нарешті як люди! – казав Іван. – Без тієї старої розвалюхи.
Тітка Ганна померла тихо, уві сні. Вони поховали її гідно.
– Тепер все наше, – сказала Олена, перебираючи ключі.
Вони оселилися в квартирі офіційно. Іван пішов на пенсію, Олена теж. Жили спокійно.
Але щастя не було.
Спочатку дрібниці: Іван почав сваритися з Оленою через гроші.
– Ти все витрачаєш! – кричав він.
– А ти що, економив? – відповідала вона.
Потім син їхній, Петро, пішов своїм шляхом – поїхав за кордон, рідко дзвонив.
– Не потрібні ми йому, – скаржилася Олена.
А головне – здоров’я Івана похитнулося.
– Лікарю, що зі мною? – питав він.
– Відпочинку треба.
Але відпочинку не було. Квартира, хоч і трикімнатна, стала тісною для душі.
Одного разу прийшов лист від далекого родича тітки Ганни – племінника з іншого міста, якого ніхто не знав.
– Я спадкоємець, – заявив він у суді. – Заповіт оскаржую, бо тітка була не при пам’яті, а ви на неї впливали.
Суд тривав довго. Адвокати, папери, свідки.
– Ви доглядали за хабар, – казали сусіди тітки Ганни, які заздрили.
Іван витрачав заощадження на суд.
– Не віддамо! – кричав він Олені. – Ми ж стільки вклали!
Але суд програв. Виявилося, племінник мав докази – старі листи, де тітка Ганна скаржилася, що “чужі люди причепилися”.
Квартиру відібрали. Івана з Оленою виселили.
– Куди тепер? – плакала Олена, пакуючи речі.
Іван мовчав. У них не було заощаджень – все витратили на суд і життя.
– До старої хати, – сказав він нарешті тихо. – Тієї, материної.
Стара хата стояла пусткою десять років. Дах протікав, вікна побиті, город заріс бур’янами.
Вони приїхали туди восени. Холодно, сиро.
– Іване, як ми тут житимемо? – питала Олена, плачучи. – Піч не топлена, все гниле.
Іван сів на лаву і заплакав – вперше за багато років.
– Це та хата, якої я цурався. І матері, яку прогнав.
Вночі він не спав. Згадав, як дитиною бігав тут, як Марія Семенівна пекла йому млинці.
– Мамо, пробач, – шепотів він у темряву.
На старість вони ремонтували хату самі, як могли. Олена садила город, Іван лагодив піч.
Сусіди дивувалися.
– Іване, то ви вернулися? А квартира де?
– Нема квартири, – відповідав він сумно. – Бог покарав.
Він часто ходив на кладовище до матері.
– Мамо, я зрозумів. Ти була справжньою матір’ю. А я… сліпий був.
Олена теж змінилася.
– Іване, пам’ятаєш, як ми тітці Ганні допомагали? А свою маму покинули…
– Пам’ятаю. І Бог все бачить.
Вони жили бідно, але спокійно. Іноді приходили сусіди, допомагали.
А Іван на старість зрозумів: справжнє щастя не в трикімнатній квартирі, а в чистій совісті.
Галина Червона
