Це був звичайний вівторок, принаймні до того моменту, поки Іванка не почула ту фатальну фразу. На кухні все ще пахло запеченою куркою з розмарином — вечерею, яку вона готувала дві години, поки Андрій «вирішував робочі питання» на балконі.
Коли він повернувся, Іванка вже стояла біля столу. Її обличчя було непроникним, як маска античної трагедії. Одним різким, майже професійним рухом вона схопила краї білосніжної скатертини.
Посуд дзенькнув, келихи перекинулися, але жінка навіть не здригнулася. Вона згорнула все це докупи, і важкий вузол потягнувся за нею по ламінату.
— Ти що робиш?! — вигукнув Андрій, завмираючи в дверях із мобільним у руці. Його очі округлилися від побаченого.
— Іванко, там же тарілки! Моя вечеря! Ти взагалі при собі?
Іванка зупинилася в дверях спальні, не повертаючи голови.
— Ну я ж божевільна егоїстка, Андрію. Ти ж сам це сказав комусь там у слухавку на балконі. А божевільні егоїстки не піклуються про тарілки чи чужий апетит. Вони роблять те, що хочуть.
— Я не… я не це мав на увазі! — виправдовувався він, хоча його голос зрадницьки здригнувся. — Це було так не серйозно! Я розмовляв з мамою, вона питала, чому ми не приїдемо на вихідні…
— О, то тепер я не просто егоїстка, а ще й винна перед твоєю мамою? — Іванка нарешті розвернулася. Її очі палахкотіли. —
Цікава стратегія. Знаєш, що найсмішніше? Я пів вечора вибирала рецепт, який тобі сподобається. Я шукала той клятий розмарин по всьому району! А ти стоїш за склом і розказуєш, як тобі важко жити з жінкою, яка «думає лише про власні забаганки».
— Бо це правда! — раптом вибухнув Андрій, переходячи в наступ. — Хіба не егоїзм — змушувати мене відмовлятися від поїздки до батьків, бо ти «втомилася»? Хіба не божевілля — нищити вечерю через підслухане слово? Ти ведеш себе як підліток, якому не купили іграшку!
— Втомилася? Андрію, я працюю по десять годин, щоб ми могли закрити кредит! — вона підтягнула важкий «мішок» зі скатертини ближче до себе.
— І коли я кажу, що хочу один — лише один! — вихідний просто полежати в тиші, ти називаєш це егоїзмом. Тобі зручно мати вдома функцію «дружина», яка готує, прибирає і завжди посміхається твоїм родичам. Але як тільки у цієї функції з’являються власні потреби — вона стає «божевільною».
— Ти перекручуєш кожне моє слово! — Андрій зробив крок до неї, але зупинився, почувши хрускіт розбитої порцеляни всередині скатертини.
— Подивися на себе. Ти зараз руйнуєш наш вечір, наші речі, наші стосунки просто заради ефекту. Це і є чистий, дистильований егоїзм. Тобі байдуже, що я теж втомився, що я намагався згладити кути в розмові з матір’ю!
— Згладити кути моїм коштом? — Іванка гірко засміялася. — «Мамо, вибач, Іванка знову вередує, вона в нас така егоїстка». Це твій спосіб захищати сім’ю? Знаєш, що я зроблю з цією вечерею? Я викину її у смітник. Разом із цією скатертиною. Бо я більше не збираюся бути декорацією для твоїх зручних розмов.
— Тоді йди! Зачиняйся у своїй кімнаті, святкуй свою перемогу над здоровим глуздом! — крикнув він у спину. — Але не чекай, що я прийду вибачатися за правду.
— Правда в тому, Андрію, що ти боїшся визнати: я людина, а не додаток до твого комфорту.
Вона зайшла в кімнату і з гуркотом зачинила двері. Замок клацнув — сухо і фінально. Андрій залишився стояти посеред порожньої кухні.
На місці, де щойно був накритий стіл, тепер зяяла порожнеча. Залишилася тільки одна виделка, що випала зі згортку. Вона самотньо виблискувала під світлом люстри, нагадуючи про те, що іноді одна недбало кинута фраза може розбити життя так само легко, як тонку кераміку.
Він сів на стілець, дивлячись на порожню стільницю. У квартирі запала така тиша, про яку Іванка мріяла весь тиждень.
Але зараз ця тиша була не лікувальною, а важкою, мов бетонна плита.
Він хотів був розізлитися ще дужче, але в голові все крутилося її: «Я шукала той клятий розмарин по всьому району».
З-за дверей кімнати не доносилося жодного звуку. Жодного схлипу чи шуму. І це лякало його найбільше.
Андрій просидів на кухні близько години. Порожня стільниця без скатертини виглядала непривітно, наче оголений нерв. Він кілька разів підходив до дверей спальні, піднімав руку, щоб постукати, але щоразу зупинявся.
Які слова підібрати, коли ти вже встиг звести між вами стіну з образ?
Він згадав її обличчя в момент, коли вона згортала скатертину. Це не була істерика. Це був розпач людини, яку нарешті «допекли».
Він взувся, тихо відчинив вхідні двері й вийшов. Його не було хвилин сорок.
Коли він повернувся, у квартирі все ще панувала мертва тиша.
Андрій пройшов на кухню, розставив на столі два паперові стакани з чаєм і поклав пакунок із теплою випічкою — єдине, що працювало в таку пізню годину.
Він підійшов до спальні й тихо постукав.
— Іванко? Я приніс чай. З м’ятою, як ти любиш.
За дверима мовчали.
— Я не буду виправдовуватися, — продовжив він, притулившись лобом до холодного дерева дверей. — Я був боягузом. Мені було простіше виставити тебе винною перед мамою, ніж чесно сказати їй «ні» від свого імені. Я прикрився тобою, як щитом, і це було огидно.
Почулося легке ворушіння. Клацнув замок. Іванка прочинила двері, але не вийшла. Очі її були червоними, а волосся розпатланим.
— Ти справді так про мене думаєш? — запитала вона пошепки. — Що я егоїстка?
— Ні, — твердо відповів Андрій. — Я думаю, що ти єдина людина, яка тримає мій світ до купи. А я просто сприйняв це як належне. Я злякався маминого розчарування і вилив це на тебе. Це не ти божевільна, це я заплутався у власних зручностях.
Іванка вийшла в коридор. Вона виглядала втомленою, але крижана стіна в її погляді трохи підтанула.
— Там у кімнаті… все розбите, — сказала вона, кивнувши на «вузол» посеред підлоги. — Твоя улюблена тарілка теж.
— Та ну із нею, з тарілкою, — він зробив крок назустріч і обережно взяв її за руки. — Ми купимо нові. Навіть кращі. І знаєш що? Наступні вихідні ми проведемо так, як хочеш ти. Телефон я вимкну.
А мамі я зателефоную завтра і скажу, що це було моє рішення залишитися вдома, бо моїй дружині потрібен спокій. І що я не дозволю нікому — навіть собі — називати тебе егоїсткою.
Іванка мовчала довгу хвилину, уважно вдивляючись у його очі, наче шукала там залишки брехні. Потім вона важко зітхнула і притулилася головою до його плеча.
— Розмарин шкода, — пробурмотіла вона. — Вечеря справді була смачною.
— Обіцяю, завтра я сам знайду той розмарин. Навіть якщо мені доведеться обійти все місто. Ходімо пити чай?
Вони сиділи на голій дерев’яній стільниці, підібгавши ноги, і пили чай із паперових стаканів. На підлозі все ще лежав «мішок» із розбитим минулим, але повітря в кухні вперше за довгий час стало прозорим і легким.
Вони не просто помирилися — вони нарешті почали говорити правду.
Вони сиділи в тиші, поки чай не став ледве теплим. Першим підвівся Андрій. Він підійшов до великого вузла на підлозі, що нагадував поле бою, заховане під білим прапором скатертини.
— Знаєш, — тихо сказав він, розв’язуючи тугий вузол, — я ніколи не думав, що кераміка може так голосно мовчати.
Іванка підійшла ближче й опустилася на коліна поруч. Коли тканина розгорнулася, перед ними постало сумне видовище: уламки розкішних келихів змішалися з соусом, шматочками запеченої курки та овочами.
Синій орнамент її улюбленої салатниці перетворився на гостру дрібну крихту.
— Я переборщила, так? — запитала вона, обережно підбираючи пальцями великий уламок. — Це виглядає як сцена з дешевої мелодрами.
— Це виглядало як маніфест, — Андрій усміхнувся, хоча в очах все ще стояв сум. — Маніфест жінки, яку заштовхали в кут. Не вини себе за цей погром. Це я приніс сюди ту атмосферу, в якій посуд почав літати.
Він приніс велике відро для сміття і почав обережно складати туди залишки вечері. Іванка взяла вологу ганчірку. Вони працювали злагоджено, майже синхронно, як люди, що роками вивчали рухи одне одного.
— Дивись, — Андрій підняв соусницю. Вона була єдиною річчю, яка вціліла, лише відбився маленький край. — Майже ціла. Як і ми. Трохи надщерблені, але тримаємо форму.
Іванка забрала соусницю з його рук і поставила на край столу. — Вона нагадуватиме мені про те, що не варто збирати образи в мішок, — сказала вона. — Бо потім цей мішок стає надто важким, щоб його просто винести.
Коли підлога була вимита, а скатертина, яку вже неможливо було врятувати від плям жиру, відправлена до смітника, кухня стала неприродно чистою. Порожнеча столу більше не тиснула — вона давала простір для чогось нового.
— Знаєш, — Андрій обійняв її ззаду, поклавши підборіддя на плече. — Завтра ми не просто купимо нові тарілки. Ми купимо такі, які подобаються тобі. Не «практичні», не «як у мами», а ті яскраві, з жовтими краями, на які ти дивилася в магазині минулого місяця.
— Ти запам’ятав? — здивовано запитала вона.
— Я багато чого помічаю, Іванко. Просто іноді я егоїстично заплющую очі, бо так простіше жити. Але сьогодні я нарешті прокинувся.
Він вимкнув головне світло, залишивши лише невелику лампу над робочою поверхнею.
У її м’якому золотистому сяйві кухня здавалася затишною і безпечною фортецею. Вони стояли біля вікна, дивлячись на вогні нічного міста, і цього разу тиша між ними була повною, глибокою і абсолютно мирною.
Юлія Хмара
