— Із сьогоднішнього дня моя мама живе з нами! Вона ж оплачує нашу квартиру, а свою — здала квартирантам, щоб нашу оплатити, — заявила дружина.
Олег валявся на дивані, гортав телефон, пив каву з улюбленої кружки — звичайний суботній ранок.
— Олеже! — Ніна ввірвалася в кімнату, наче ураган. — Вставай! Нам треба поговорити!
— М-м-м, — пробурмотів він, не відриваючись від екрана. — Доброго ранку тобі теж,.
— Серйозно! — Вона сіла на край дивана, відібрала в нього телефон. — Слухай мене уважно.
— Що сталося? — Олег потягнувся, позіхнув. — Кава скінчилася? Чи хліб?
— Гроші скінчилися, — відрізала Ніна.
Він насупився. Зазвичай у таких випадках дружина просто знаходила рішення сама. Підробіток, позику в подруг, щось іще. Навіщо ці розмови?
— Ну, — Олег знизав плечима. — Позич десь. Або попроси у мами твоєї.
— У мами? — Ніна засміялася, але сміх вийшов нервовий. — Олеже, мама сьогодні до нас переїжджає. От сам у неї й попроси.
— Що?!
Тепер він точно прокинувся. Підвівся на руках, витріщився на дружину.
— Із сьогоднішнього дня моя мама живе з нами! — випалила Ніна. — Вона ж оплачує квартиру. І комуналку. А ми просто живемо.
Олег сів. Повільно.
— Ніно, ти що несеш? Яка мама? Тут? З нами?
— Моя мама! І так, тут! — У голосі Ніни задзвеніли істеричні нотки. — Тому що більше платити за цю квартиру нікому!
Вона встала, пройшлася кімнатою. Зупинилася біля вікна.
— Знаєш, що мені вчора сказала мама? «Доню, — каже, — якщо твій чоловік не хоче заробляти, нехай хоч не заважає тим, хто працює». І знаєш що? Вона права!
Олег мовчав. Дивився на дружину і вперше за довгий час не знав, що сказати.
— Ніночко, — почав він обережно. — Ну це ж тимчасово.
— Що тимчасово? — Вона обернулася. — Твоя лінь? Чи моє терпіння?
І тут він зрозумів: гра закінчилася. Віра Степанівна приїхала лише наступного дня. Зрання, коли Олег ще спав. Стук у двері розбудив його.
— Ніно! — прокричав він у бік кухні. — Відчини!
— Сама відчиняй! — крикнула дружина у відповідь. — Руки зайняті!
Олег прокляв усе на світі, натягнув труси й футболку, поплентався до дверей. У вічку маячіла знайома сива голова тещі та дві величезні валізи. Він відчинив двері, і Віра Степанівна ввірвалася в квартиру, наче ураган.
— Здрастуй, зятю! — бадьоро привітала вона, тягнучи за собою валізи. — А ти що, ще спиш? Уже пів на дев’яту!
Пів на дев’яту. Для Олега це був ранній ранок вихідного дня.
— Здрастуйте, Віро Степанівно, — пробурмотів він, чухаючи потилицю. — А ви надовго?
— Нескромне питання, Олеже! Тепер я взагалі з вами живу! — радісно оголосила теща і прошльопала в кімнату у своїх стоптаних капцях. — Ніночка ж пояснила! Раз я плачу за квартиру, значить, і житиму тут! А свою квартиру я здала квартирантам.
Вона окинула поглядом вітальню: розкидані на дивані подушки, порожні чашки на столі, шкарпетки на підлозі.
— Що у вас тут коїться? Як у собачій буді! — сказала мати.
І тут почалося. Перший тиждень Олег ще намагався чинити опір новим порядкам. Вставав у свій звичайний час — до обіду, ішов на кухню по каву… а там на нього чекала теща.
— Доброго ранку, сонечко! — лукаво вітала вона. — У такому віці спати до дванадцятої. Соромно як!
— Віро Степанівно, я ж не працюю зараз.
— Отож! — відрізала вона. — Не працюєш! Моя донька вкалує як кінь, а ти тут на боці лежиш!
Олег наливав собі каву і відчував, як на потилиці горить погляд тещі.
— А ну встав! — гримнула Віра Степанівна. — Годі кавувати! Іди сміття винеси!
— Але я ж іще не…
— Швидко сказала!
І Олег, на власний подив, пішов виносити сміття. У шортах і майці, неголений, сердитий, але пішов. Тому що теща говорила таким тоном, яким в армії командири віддавали накази. І сперечатися було марно.
Через два тижні квартира змінилася до невпізнання. Віра Степанівна розвинула бурхливу діяльність: мила, прала, готувала, прибирала. І вимагала того ж від інших.
— Олеже! — верещала вона вранці. — Вставай! Ти мені зараз ванну відмиєш! Там такий бруд!
— Олеже! Ти посуд помив? Ні?! А ну швидко на кухню!
— Олеже! Що ти, як істукан, сидиш? Підлогу помий!
Він намагався чинити опір:
— Віро Степанівно, я чоловік! Мені не личить підлогу мити!
— Чоловік?! — Теща засміялася. — Чоловік працює! А ти хто? Нахлібник!
Слово «нахлібник» звучало образливо. Найгірше було вечорами. Раніше Олег міг спокійно лежати на дивані, дивитися телевізор, гортати телефон. Ніна готувала вечерю, потім вони їли, теревенили про все на світі. Тепер кожен вечір перетворювався на повчання.
— Я в твоєму віці вже трьох дітей підняла! — віщала Віра Степанівна, нависаючи над диваном. — А ти що? Лежиш!
— Подивися на сусіда Петровича — п’ятдесят років, а працює! На будівництві! А ти, молодий, здоровий.
— Ніна моя зовсім змучилася! Дивитися на неї без сліз важко.
Олег слухав і відчував, як усередині все закипає. Від образи, від безсилля.
— Віро Степанівно, може, досить? — намагався він зупинити потік докорів.
— Досить?! — Теща схопилася. — А тобі, виходить, не вистачить лежати на дивані?!
І тут у розмову втручалася Ніна:
— Мамо права, Олеже. Ти й справді…
І це добивало остаточно. Дружина стала на бік тещі. До кінця першого місяця Олег почав уникати дому. Ішов зранку «у справах», тинявся містом, сидів у кафе… Аби тільки не чути цього голосу:
— А ну, ледарю, швидко сюди!
Але й удома не сховатися. Теща всюди знаходила для нього роботу.
— Олеже! Люстру протри!
— Олеже! Вікна помий!
— Олеже! Що знову сидиш? Картоплю почисть!
А потім сталося те, що мало статися. Олег прийшов додому в четвер увечері. Теща сиділа за столом, пила чай. Побачила його — і обличчя одразу потемнішало.
— А, явився! — процідила вона. — Де був?
— Був, — втомлено повторив Олег. — Так, гуляв.
— А я тут цілий день прибираю! За тобою прибираю! І знаєш що, зятю? Досить у мене на шиї сидіти!
Вона встала, підійшла до нього, тицьнула пальцем:
— Завтра йдеш працювати! Зрозумів? Завтра! А не знайдеш роботу — геть із дому!
І тут щось усередині Олега клацнуло. Не від злості. Від розпачу. Тому що вона була права. У всьому права. Уранці Олег прокинувся від гуркоту — теща на кухні знову щось мила. Він лежав, дивився в стелю і думав: а сьогодні ж треба йти шукати роботу. Інакше — виженуть.
— Олеже! — пролунав знайомий вереск із кухні. — Вставай, соню! Сніданок прохолов!
Він устав, накинув футболку, поплентався на кухню. Теща стояла біля плити, готувала чергову кашу — корисну, правильну, яку Олег не сприймав усіма фібрами душі.
— Їж, — наказала вона, ставлячи перед ним тарілку. — І швидко одягайся. Сьогодні йдеш роботу шукати.
— Так, знаю, — спокійно відповів Олег.
Віра Степанівна навіть розгубилася від такого тону. Чекала спротиву, а отримала згоду.
— Тобто як «знаю»? — підозріло запитала вона. — Ти що, не заперечуєш?
— А сенс? — Олег колупав ложкою кашу. — Ви ж праві.
— Праві в чому?
— У всьому. — Він підвів очі, подивився на тещу. — Я справді не достоїн вашої дочки.
Теща відкрила рота, але Олег провадив:
— П’ять років не працюю. П’ять років живу на Нінчину зарплату. П’ять років роблю вигляд, що «шукаю себе». А насправді просто лінуюся.
Віра Степанівна мовчала. Такого визнання вона не очікувала.
— Знаєте, що найважче? — Олег допив каву, встав з-за столу. — Я звик.
Він пішов одягатися, і вперше за довгий час подивився на себе в дзеркало. Відображення неприємно здивувало. Набрякле обличчя, згаслі очі, кволе тіло. Коли він устиг стати таким? Коли перетворився на цю руїну?
Олег згадав себе п’ятирічної давності. Енергійний, амбітний, сповнений планів. «Тимчасово не працюю», — казав він тоді. «Шукаю щось відповідне». А потім «тимчасово» перетворилося на «поки що», «поки що» — на «колись», а «колись» — на «ніколи».
— Так, — сказав він своєму відображенню. — Досить.
Він одягнувся по-людськи — джинси, нормальну сорочку, навіть поголився. Виходячи з дому, крикнув тещі:
— Пішов роботу шукати!
— І щоб до вечора не повертався! — озвалася вона. — Без результату додому не приходь!
На вулиці було сонячно. Олег ішов знайомими вулицями і відчував дивне хвилювання. Не страх — саме хвилювання. Наче щось важливе починається. Служба зайнятості зустріла його скептично:
— П’ять років не працювали? — Співробітниця недовірливо гортала його трудову книжку. — А що робили?
— Шукав себе, — чесно відповів Олег. — Не знайшов.
Жінка хмикнула:
— Кур’єр потрібен. Зарплата невелика, але для початку…
— Беру, — не роздумуючи, погодився Олег.
— Так швидко? — здивувалася співробітниця. — Може, подумаєте?
— П’ять років думав. Досить.
Додому він повернувся з трудовим договором у кишені. Теща зустріла його в передпокої, руки в боки:
— Ну? Як справи?
— Завтра виходжу на роботу, — сказав Олег і простягнув їй договір.
Віра Степанівна взяла папір, уважно прочитала. Потім подивилася на зятя і раптом усміхнулася.
— Кур’єр, — протягнула вона. — Ну що ж, для початку непогано.
— Для початку — чудово, — поправив Олег.
У цей момент з роботи прийшла Ніна. Побачила чоловіка в пристойному одязі, тещу з договором у руках — і зупинилася як укопана.
— Що відбувається? — обережно спитала вона.
— Я завтра починаю працювати, — сказав Олег. — Кур’єром.
Ніна мовчала. Дивилася на нього так, наче бачила вперше.
— Зарплата невелика, правда, — провадив він.
— Олеже, — Ніна підійшла до нього. — Ти серйозно?
— Серйозніше нікуди. — Він обійняв дружину, відчув, як вона тремтить.
Теща відвернулася до вікна, вдаючи, що розглядає щось на вулиці. Але Олег бачив — вона усміхається. Увечері вони сиділи за столом утрьох. Теща розповідала про свої плани на завтра, Ніна — про роботу.
— Знаєш, — сказала раптом Віра Степанівна, — може, я й додому скоро поїду. Тепер я спокійна за вас. — Вона подивилася на Олега. — Чоловік у домі з’явився. Нарешті.
Олег відчув, як щось тепле розливається в серці.
