— Ймовірність батьківства 99.9%! — прочитав чоловік. — Але мама права, десь тут підступ! Вона не могла помилитися!
— Та пішла ти зі своїм характером! — Артем грюкнув дверцятами холодильника так, що банки задеренчали. — Набридло мені це все, Оксано! Втомився я від твого вічного невдоволення!
— Невдоволення?! — Оксана випросталася, обтрушуючи руки від борошна. — Я з ранку на ногах: дитина, прибирання, їжа, прання — а ти мені «невдоволення»! Може, спробуй сам тиждень без сну, без відпочинку, а потім подивимося, хто тут невдоволений!
На кухні пахло тушкованою капустою і чимось пригорілим. Жовтень стояв похмурий, вогкий, з дощем, що бив по підвіконню. У маленькій кухні старої дев’ятиповерхівки повітря було густе від утоми та взаємних претензій.
Маша, їхня донька, возилася в манежі і щось белькотіла, ударяючи іграшкою об бортик. Оксана подивилася на неї — і тут-таки стало соромно за крик. Але злість усередині вже горіла, як багаття, — не погасити.
— Я тебе щодня чекаю, як навіжена, — провадила вона, вже тихіше, але зліше. — А ти приходиш — і замість «привіт» одразу в телефон! Або мамі телефонуєш. Знову скаржишся, так?
Артем скривився.
— Нікому я не скаржуся.
— Та годі! — вона різко витерла руки об фартух. — Я ж чула, як ви з нею вечорами шепочетесь! Спочатку тест на батьківство, потім — що я «груба, холодна», «не по тобі»! Може, вона тобі іншу вже знайшла, а? Із бухгалтерії своєї подружки, ту, що без чоловіка і з машиною!
— Ти мариш, — процідив він крізь зуби. — Мама просто хвилюється. Бачить, що ми постійно сваримося.
— Вона хвилюється? — Оксана розсміялася гірко. — Та вона мріє, щоб я пішла! З першого дня ненавидить. Я їй не по фасону: не тиха, не забита. Не така, як їй зручно.
Маша почала плакати. Артем підійшов, узяв дитину на руки.
— Заспокойся ти, — буркнув він. — Дівчинка відчуває, коли ти кричиш.
Оксана відвернулася. У горлі стояв клубок.
— Це я в усьому винна, так? І що молока мало, і що вдома безлад, і що ти на роботі до ночі? Я, звісно, в усьому винна! А ти в нас — свята невинність!
Артем підійшов ближче, поставив Машу назад у манеж і тихо, майже крізь зуби сказав:
— Ти мені не дружина вже, а тягар якийсь.
Тиша впала між ними. Тільки цокав дешевий настінний годинник.
Оксана стояла приголомшена.
— Тягар, значить? — прошепотіла вона. — А хто тобі пере, годує, за твоєю дитиною ночами не спить? Хто тобі життя влаштував, коли ти з зарплати до зарплати перебивався? Тягар?.. Та якби не я…
— Не починай знову! — Артем ляснув долонею по столу. — Я не просив тебе геройствувати. Живи простіше, без вічних образ. Усе тобі не так!
Вона підійшла до вікна, дивлячись, як на вулиці мокне старенька «дев’ятка» під будинком — їхня машина. Колись вони на ній їздили на дачу, сміялися, сперечалися, де краще шашлики смажити. А тепер ця машина стояла, як пам’ятник — минулому, якого вже немає.
— Знаєш, — сказала вона втомлено, — я не залізна. Мені теж важко. Я хочу, щоб хоч хтось мене пожалів, просто сказав: «Оксано, тримайся». А не доводив щодня, що я винна у всіх гріхах.
Артем зітхнув, провів рукою по обличчю.
— Може, й перегнув. Але, Оксано, ти сама подивися — що з нами стало? Ми навіть розмовляти спокійно не можемо. Усе на нервах. Я на роботі пашу, а вдома — друга зміна.
— А я? — вона різко повернулася. — Я, по-твоєму, відпочиваю, чи що?
Він опустив очі.
— Та не знаю я, що робити…
— Може, до мами з’їздиш? — раптом випалила Оксана. — Відпочинеш від «тягаря». Посидиш із тим, хто завжди правий. Послухаєш, як вона мене за очі полоще.
— Не починай про маму, — він знову напружився. — Досить її чіпати.
— А вона мене чіпати — можна, так? Її слова про «гулящу» ти швидко забув? Або, може, тобі сподобалося слухати, як вона сина проти дружини настроює?
Він хотів щось відповісти, але задзвонив телефон. Артем глянув на екран — «Мама».
Оксана всміхнулася.
— Ось, будь ласка. Як на замовлення.
Він вийшов у коридор, і за пів хвилини з кімнати долинуло:
— Та все нормально, мам. Не кричи ти… Так, я сам винен… Ні, не плаче вона, спить.
Оксана сіла за стіл, обхопила голову руками. Утома навалилася, липка, що тягне вниз. На кухні стало душно. З вулиці доносилися звуки двору — хтось вигулював собаку, сусід лаявся біля машини, вітер гнав пластиковий пакет по асфальту.
Коли Артем повернувся, вона не підвела очей.
— Ну що, звіт здав? — тихо спитала.
Він промовчав, тільки сів навпроти.
— Вона проситься приїхати, — сказав нарешті. — Каже, скучила за Машею.
Оксана підвела голову.
— Тільки цього не вистачало.
— Не починай, — попросив він утомлено. — Ненадовго. Допоможе трохи.
— Допоможе? — усміхнулася Оксана. — Вона допомагає, як сокирою по голові. Минулого разу після її «допомоги» я тиждень ридала.
Артем зітхнув.
— Слухай, годі вже цю війну влаштовувати. Ви дорослі люди. Треба якось налагоджувати.
— З нею не можна «налагоджувати», — відрізала вона. — Вона живе скандалами. Без них — нудно їй. Їй потрібен ворог, розумієш? І я для неї — ідеальна мішень.
Він підвівся, пройшов кухнею.
— Гаразд. Не будемо зараз.
— Звісно, не будемо, — гірко сказала Оксана. — Як завжди.
За тиждень Валентина Петрівна стояла біля дверей, у пальті з хутряним коміром, із чемоданом і впевненою усмішкою.
— Ну здравствуйте, молоді, — сказала вона, переступаючи поріг. — Знову у вас як у гуртожитку. Пил на полицях, підлога брудна. Дитину хоч годуєте?
Оксана зціпила зуби.
— Здрастуйте, Валентино Петрівно. Проходьте.
— А що, мені стояти, чи що? — свекруха пройшла в кімнату, оглядаючи все поглядом, який, здавалося, помічав кожну порошинку. — Ох, Оксаночко… ти, звісно, хазяйка «на рівні». У мене і в дев’яності чистіше було.
Артем поставив її сумку біля стіни і, наче передчуваючи бурю, тут-таки відступив.
— Мам, давай без цього, га?
— А що «без цього»? — фиркнула вона. — Я просто сказала, як є. Якщо вже приїхала допомагати, то треба порядок навести.
І почалося.
За день Оксана вже відчувала, як ґрунт іде з-під ніг. Свекруха господарювала, як у себе вдома: переставила меблі в залі, «щоб енергія не застоювалася», змінила розклад годувань Маші, «тому що ви, молодь, усе не так робите», а ввечері заявила:
— А ти, Оксаночко, могла б і на роботу вийти. Чого вдома киснути? Все одно користі від тебе небагато.
Артем у той момент мив посуд, і Оксана помітила, як він ледь помітно сіпнувся, але промовчав.
— Я в декреті, Валентино Петрівно. З дитиною, — відповіла Оксана.
— Ну, декрет — не в’язниця, — знизала плечима свекруха. — Зараз усі працюють: хто он із дому, хто онлайн. А ти все чекаєш, коли чоловік гроші принесе. Теж мені, сучасна жінка.
Оксана встала, відклала ложку.
— Може, ви самі й влаштуєтеся онлайн? Посидите з Машею, а я піду працювати.
Свекруха округлила очі.
— Ти на мене не кричи. Я добра тобі хочу.
— Звісно, — усміхнулася Оксана. — Я пам’ятаю, як ви «добра» мені хотіли минулого разу. Ледь сім’ю не зруйнували.
— Не починай, — втрутився Артем. — Мам, ти теж полегше.
— А я що? — сплеснула руками Валентина Петрівна. — Я ради вас стараюся, а вона знову норовить вкусити. Синочку, тобі з нею важко, я бачу. Вона не дружина — біда. Весь час як їжак колюча.
— Досить, — Оксана різко підвелася. — Якщо я колюча, то тому що захищаюся. Скільки можна терпіти ваші докори?
Свекруха закотила очі.
— Господи, драматична натура… Усе в неї «терплю, терплю». Може, ти й справді по лікарях сходи? Нерви, гляди, підлікуєш.
Артем шумно видихнув і вийшов із кухні.
Оксана залишилася стояти навпроти свекрухи.
— Ви ж спеціально все це влаштовуєте, — тихо сказала вона. — Щоб ми знову посварилися.
— А ти не сварися, — холодно відповіла та. — Якщо не можеш ладити з людьми — це не моя вина.
Оксана пройшла в кімнату, сіла поряд із донькою. Маша всміхалася їй, тримаючи в руках плюшевого ведмедя.
— Усе ради тебе, — шепнула вона дочці. — Ради тебе я витримаю.
Але десь всередині вона вже знала — гримить новий шторм. І цього разу — куди сильніший за попередній.
— Ну й навіщо ти знову зчепилася з мамою? — Артем стояв біля вікна, тримаючи кухоль з кавою. — Ти не можеш просто… не реагувати?
— А ти спробуй не реагувати, — Оксана втомлено обперлася на одвірок. — Коли тобі в обличчя щодня плюють, а ти маєш посміхатися і вдавати, що все нормально. Я не залізна, Артеме.
У квартирі пахло смаженою цибулею і підгорілими котлетами. За стіною гримів телевізор — Валентина Петрівна дивилася якесь ток-шоу і коментувала кожне слово ведучого, наче та була її сусідкою.
Минув тиждень від її переїзду. Родина жила, як на пороховій бочці. Щоранку починалося з фрази свекрухи:
— А хто в нас сміття не виніс?
І закінчувалося її «добрими» порадами:
— Ти, Оксаночко, не жінка, а командир роти. Так і мужика від себе відштовхнеш.
Оксана відчувала, що скоро зірветься. Але намагалася триматися — ради Маші. Дівчинка вже почала белькотіти перші слова, і тільки поряд із нею Оксана могла хоч трохи всміхнутися.
Того вечора все сталося через дрібницю. Через колір очей.
Оксана годувала Машу кашею, а Валентина Петрівна сиділа поряд і розглядала внучку, як музейний експонат.
— А все-таки дивно, — сказала вона, мружачись. — Звідки в неї такі зелені очі? Ні в кого ж немає. Ні в тебе, ні в Артема.
— Ну й що? — Оксана знизала плечима. — В Артема дід із зеленими був. Він сам розповідав.
— Та який дід, — відмахнулася та. — Ніколи в нас зелених не було. Усі — карі. Я все життя пам’ятаю.
— Може, переплутали щось, — Оксана намагалася говорити спокійно, але всередині вже почало закипати.
— Переплутали, ага, — усміхнулася Валентина Петрівна. — Ти краще скажи чесно, із ким переплуталася ти?
Оксана завмерла.
— Що ви сказали?
— А що? — свекруха зробила невинне обличчя. — Я ж просто спитала. Очі не наші, ніс чужий… Дитина-то твоя, звісно, ніхто не сперечається. А от чия ще — питання.
Оксана встала, взяла Машу на руки.
— Усе. Досить. Я не збираюся слухати це марення.
— Ось бачиш, — провадила Валентина Петрівна, не вгаваючи, — одразу в крик. Знає, що винна. Так усі й роблять — як притиснеш, одразу на образи переводять.
У цей момент у передпокої клацнув замок — повернувся Артем.
— Що знову сталося? — він зняв куртку, утомлено подивився на них.
— Та нічого особливого, — знизала плечима мати. — Просто розмовляємо. Я от тільки сказала, що в Маші очі якісь не наші. Ну ти сам подивися — зелені ж!
Артем насупився.
— Мам, ну навіщо ти знову…
— А що такого? — перебила вона. — Я ж не зла. Просто дивно. Може, справді, перевірити варто?
— Перевірити? — Оксана не витримала. — Ти з глузду з’їхала?
— А ти чого так нервуєш? — холодно всміхнулася свекруха. — Боїшся, що правда спливе?
Артем підвів очі на дружину.
— Оксано, зачекай… — сказав він невпевнено. — Мама, може, й перегинає, але… може, й справді… ну, для спокою…
— Для чийого спокою?! — вигукнула вона. — Твого чи її?!
Він відвів погляд.
— Для всіх. Просто щоб не було сумнівів.
Оксана відчула, як усередині все перевертається.
— Значить, ти теж не віриш? — голос тремтів. — Після всього, що між нами?
Він хотів щось відповісти, але не зміг. А Валентина Петрівна стояла поруч, задоволена, як кішка, яка нарешті спіймала мишу.
Клініку обрали приватну, «щоб швидше». Тест тривав п’ятнадцять хвилин. Після — три дні очікування, схожі на тортури.
Оксана ходила по квартирі, як привид. Валентина Петрівна сяяла, наче вже отримала нагороду. Артем — мовчав, уникав розмов.
— Що, не спиться? — єхидно питала свекруха вечорами. — Совість, мабуть, мучить.
— Та йдіть ви до біса, — якось відповіла Оксана, але та лише всміхнулася:
— Ось і показала своє обличчя.
Коли прийшли результати, Артем поїхав один. Повернувся під вечір, із білим конвертом у руці. На обличчі — ані краплі радості.
Оксана зустріла його в передпокої.
— Ну?
Він мовчки простягнув аркуш.
«Ймовірність батьківства — 99.9%.»
Оксана перечитала тричі. Потім подивилася на нього.
— І що тепер?
— Вибач, — видушив він.
Вона розсміялася — глухо, зло, втомлено.
— Вибач… Та ти не мене перевіряв, ти перевіряв себе! Перевіряв, чи зможеш повірити жінці, з якою живеш! І програв, Артеме.
Він опустив очі.
— Я просто хотів, щоб усе стало ясно.
— Ясно?! — вона ступила до нього. — Мені тепер ясно, що ти — боягуз. Що ти дозволив матері командувати нашим життям. Що ти не чоловік, а хлопчисько, який досі живе під її поглядом!
Із кімнати визирнула Валентина Петрівна.
— Ну чого репетуєте-то? Дитину розбудите. Що там із папером?
Оксана простягнула їй аркуш.
— Самі прочитайте.
Свекруха пробігла очима текст, насупилася.
— Не може бути. Помилка.
— Мам, — сказав Артем тихо, — годі вже. Усе ясно.
— Ясно?! — верескнула вона. — Та нічого не ясно! Це підробка! Купили, мабуть, щоб мене виставити дурепою!
Оксана підійшла ближче, дивлячись прямо в очі.
— Ви самі себе виставили.
І вперше за весь час Артем став поряд із нею.
— Мамо, годі. Пора додому.
— Що-о? — свекруха задихнулася. — Ти мене виганяєш?
— Не виганяю, — він говорив утомлено, але твердо. — Просто хочу, щоб ти перестала втручатися.
Вона зібрала речі мовчки, але в очах — крига. Перед відходом кинула:
— Ще пошкодуєте.
Минув місяць. Життя наче ввійшло в колію. Але щось змінилося. Оксана не могла забути той конверт, той погляд чоловіка, сповнений сумнівів. Між ними тепер стояла невидима стіна.
А потім прийшов лист.
Звичайний конверт, без зворотної адреси. Усередині — стара фотографія. На ній підліток Артем із чоловіком, незнайомим. У того — зелені очі, як у Маші.
На звороті — каракулі:
«Спитай чоловіка про дядька Степана».
Оксана увійшла в кімнату, де Артем возився з донькою.
— Хто це? — вона простягнула фото.
Він зблід.
— Звідки в тебе це?
— Лист прийшов.
Він опустив очі.
— Це дядько Степан. Брат батька. Мама завжди про нього мовчала. Вважала ганьбою. У нього… були проблеми. Його лікували в лікарні.
— У нього зелені очі, — сказала Оксана тихо.
— Так. І в його матері теж. Мама знала. Усе життя знала.
Оксана завмерла.
— Тобто… вона весь цей час брехала? Спеціально? Затівала весь цей цирк, хоча знала правду?
Він кивнув.
— Схоже, що так. Вона хотіла, щоб ми посварилися. Щоб ти пішла.
Оксана сіла, дивлячись в одну точку. Потім засміялася — тихо, майже беззвучно.
— Ну що ж… вітаю. Мама виграла.
— Не кажи так, — попросив він.
— А як? — вона подивилася йому прямо в очі. — Я щоранку прокидаюся і думаю — якщо завтра хтось знову щось скаже, ти мені повіриш? Чи знову побіжиш перевіряти?
Він підійшов, обійняв.
— Вибач. Я справді все зрозумів.
Вона не відповіла. Просто сиділа, дивлячись, як Марійка тягне до них руки і всміхається — з тими самими зеленими очима, які стали причиною їхніх бід.
За вікном стемніло. Жовтневий дощ барабанив по підвіконню, наче рахував секунди до чогось неминучого.
Телефон Артема завібрував. Він машинально подивився на екран. Одне повідомлення.
Від «Мама».
Три слова: «Я ж казала».
Оксана заплющила очі.
І зрозуміла: спокій їм тільки снився.
