— Йому 62 роки, Марино. Куди йому цей сустав? До марафону готується. Похромає з палицею — не барин. Не розвалиться, дідусь. А Свєточку, дівчинку мою, колектори на лічильник ставлять. Ти розумієш, що їй життя ламають?
Цей віск, просякнутий фальшивим трагізмом, все ще стояв у вухах, хоча з моменту відходу гостей минуло вже години чотири. Марина сиділа на кухні, тупо дивлячись у темний екран смартфона. Тиша. В квартирі було тихо, як буває тільки перед грозою або після похорону. Тільки всі були живі. Навпаки, дехто сьогодні, здається, вперше за 5 років почав жити.
На столі перед нею лежав аркуш паперу. План лікування батька. Нога вже рік не згиналася. Можна вилікувати, казали лікарі в районній поліклініці. В чергу — років через п’ять прооперуємо, платно — хоч завтра. Але сума… сума була вражаючою. Марина збирала її півтора року потай, тому що в їхній сім’ї бюджет був спільним. Але якимось дивним чином спільним він ставав тільки тоді, коли гроші були потрібні Ігорю чи його рідні.
Марина провела пальцем по холодному екрану, розблокувала, відкрила банківський додаток. Цифри на рахунку радували око своєю округлістю. Вони були порятунком для батька і червоною ганчіркою для свекрухи з зовицею.
Удень вони вдерлися, як татаро-монгольське іго. Тамара Іллівна, важка у своєму вічному оксамитовому костюмі, і Свєта, вся в сльозах, з розмазаною тушшю, але з новим айфоном у руках. Дівчина попалась. Черговий кредит. Не на ліки, не на навчання — на красиве життя. Якось поїхала з подружками в Дубай, накупила шмоток, а про відсотки забула. Ну, буває, дівчинка ж, 32 річки дівчинки.
— Марин, ну ти ж нас не залишиш, — хлипала носом Свєта, розмазуючи косметику по рукаву дорогого світшоту. — Там же відсотки капають. Вони дзвонили.
— У Марини є, — беззаперечно заявила тоді свекруха, свердливши невістку поглядом. — Я знаю, Ігор говорив, ти премію отримала. Та й копиш там щось. Давай сюди. Сім’я — це святе. Виручати треба.
Марина тоді відмовила спокійно, хоча всередині все тряслося. Сказала про батька, про операцію — і отримала у відповідь отой сарказм. «Похромає з палицею».
Зараз, сидячи в тиші, вона згадувала обличчя свекрухи, піджаті губи, «егоїстка», і наостанок: «Ігор повернеться, він тобі розум вправить, ти в мене поплачеш».
Марина зітхнула. Встала, налила склянку води. Руки не тремтіли. Дивно, але страху не було. Була якась льодова ясність, наче туман, в якому вона жила останні 5 років шлюбу, раптом розсіявся. Вона побачила все: і вічні борги Свєтки, які гасив Ігор, і капризи Тамари Іллівни, і новеньку Тойоту Camry, яку чоловік купив собі півроку тому, заявивши, що чоловік повинен відповідати статусу. Поки Марина ходила в демисезонних чоботях взимку.
Вона знову подивилася на телефон. Палець завис над кнопкою «переказати». Це був не просто переказ. Це був вибір. Або вона зараз рятує чергову примху дорослої баби, або дає батькові шанс ходити.
— Вибач, Ігорку, — прошепотіла вона в порожнечу — і натиснула кнопку.
Екран мигнув. «Операція виконана успішно». Чек миттєво прилетів на пошту. Грошей більше не було зовсім. На карті залишилося дві тисячі до зарплати. Але замість паніки накрило полегшення.
Тепер залишалося найскладніше. Марина пройшла у спальню, відкрила шафу, дістала два великі валізи на колесиках, ті самі, з якими вони їздили в Туреччину в медовий місяць. Витерла пил.
— Ну що ж, — сказала вона вголос, — почнемо розподіл майна.
Вона збирала його речі методично. Просто робота. Сорочки в стопку, костюми акуратно згорнути. Шкарпетки, в бічну кишеню. Його улюблений спінінг вона поставила біля дверей окремо. Він коштував як половина операції батьку. Ігор купив його, коли Марина просила грошей на стоматолога. Сказав тоді: «Зуби почекають, а сезон щуки не чекає». Тепер щука почекає Ігоря в іншому місці.
До 7 вечора коридор нагадував камеру схову вокзалу. Валізи, сумки, коробки з взуттям. Марина навіть його зубну щітку поклала в пакетик і примотала скотчем до ручки валізи. Сервіс. Все включено.
Звук ключа в замку роздався рівно о 19:15. Марина сиділа в кріслі у вітальні навпроти входу. Вона не ввімкнула світло в коридорі, тому ті, хто ввійшов з вулиці, не одразу оцінили масштаб того, що там знаходилося.
— Заходь, не бійся, — почула вона голос чоловіка. Впевнений господарський бас. — Зараз ми все вирішимо. Вона в мене шовкова стане.
— Ой, Ігорку, мені так не хочеться. А раптом вона знову почне про цього свого батька? — це була Свєта. Голосок тоненький і жалюгідний.
Вони увійшли в квартиру не роззуваючись. Ігор клацнув вимикачем.
— Марин! — гукнув він, не зазираючи в кімнату. — Іди сюди, розмова є.
Він зробив крок і спіткнувся об спортивну сумку.
— Це що за барикади, Марино?
Жінка повільно встала, вийшла в коридор. Ігор, розчервонілий, сердитий. Свєта за його спиною, зім’ята у комочок, але очі бігали, оцінювала обстановку.
— Я тут, — сказала Марина. Голос прозвучав сухо, по-діловому.
— Що це таке? — Ігор штовхнув носком черевика валізу. — Ми кудись їдемо? Чи ти прибирання почала?
— Ти виїжджаєш, — поправила вона. — А я залишаюся.
Ігор завмер. На його обличчі відобразилася складна гама почуттів: від недоуміння до обурення. Він явно не цього очікував. Він ішов виховувати, а не бути вигнаним.
— Ти… ти що собі дозволяєш? — Він крокнув до неї, нависаючи. — Свєта мені все розповіла. Ти влаштувала сцену матері. Ти прижала гроші, коли у людини проблема.
— Проблема? — перепитала Марина, дивлячись прямо йому в перенісся. — Проблема — це коли хвороба. А коли тридцятирічна жінка просажує кредитку на шмотки — це не проблема, це ідіотизм.
Свєта голосно, театрально всхлипнула.
— Ой, Ігорку, ну скажи їй, мене ж посадять!
— Мовчи! — гаркнув Ігор. Але не сестрі, а дружині. — Ти зараз же береш телефон, відкриваєш додаток і переказуєш гроші Свєті. Прямо зараз. Інакше…
— Інакше що? — з цікавістю спитала Марина.
— …інакше ми з тобою серйозно посваримося, — процідив він. — Я не дозволю, щоб моя дружина тряслася над копійками, коли рідна сестра у проблемі. Твій батько почекає, у нього нічого термінового.
Ось воно — «рідна сестра». Марина ледь помітно усміхнулася.
— Ти правий, Ігор, абсолютно правий. Сім’я — це головне. Пріоритети треба розставляти правильно.
Ігор видихнув, розслабив плечі. Він вирішив, що переміг, що вона зламалася.
— Ну ось, давно б так. Давай переказуй. Скільки там у тебе? Давай усе, що є.
Марина дістала телефон. Світа витягнула шию, припинивши хлипати. В її очах зайнявся жадібний вогонець.
— Дивись. — Марина розвернула екран до них.
На екрані світився чек. «Оплата медичних послуг. Клініка мікрохірургії. Сума: 40 000 гривень. Статус: Виконано».
— Грошей нема, — сказала Марина, ховаючи телефон у кишеню джинсів. — Я оплатила операцію татові годину тому. Все до копійки.
Свєта завизгла. Це був навіть не крик, а якийсь ультразвуковий писк.
— Ти… Ти що наробила? Ти спеціально! Ігор, вона спеціально!
— Ти… ти віддала гроші на… ногу? — прохрипів він. — А як же Свєта?
— А Свєта — доросла дівчинка, нехай іде працювати, — спокійно відповіла Марина. — Або нехай продає свої брендові сумки.
Вона показала рукою на валізи.
— Це твої речі. Я зібрала все. Квартира, нагадую, моя, передшлюбна. Тож на вихід.
Ігор стояв, важко дихаючи. Він все ще не міг повірити. В його картині світу дружина не могла отак просто взяти і вишпурнути його. Він же чоловік, голова родини.
— Ти пошкодуєш, — прошипів він. — Приповзеш, будеш благати. Кому ти потрібна будеш? Розлучниця?
— Іди, — втомлено сказала Марина. — Просто іди. Я подам на розлучення через Дію.
Свєта смикнула брата за рукав. Її обличчя перекосило.
— Ігор, пішли. Вона ненормальна. Але що нам робити? Строк до завтра. Вони мені двері спалять. Ігор…
Ігор подивився на сестру, потім на дружину, взявся за ручку валізи.
— Пішли, Свєта. Мама права була. Змію пригріли. Нічого, прорвемося. У мами перекантуюємось, а ця нехай гниє у своїй конурі.
Вони почали незграбно витягувати речі на сходи. Валізи чіплялися за одвірок, колесики гуркотіли. Сусідка знизу, напевно, вже прилипла до оглядового віконця, але Марині було все одно. Вона стояла в дверях і спостерігала за їхньою евакуацією.
І коли Ігор, навантажений як верблюд, вже ступив до ліфта, а Свєта, розмазуючи туш, шкандибала поруч, Марина зробила свій останній хід. Той самий, заради якого варто було терпіти цей цирк.
— Свєта! — гукнула вона голосно. Луною рознеслося по під’їзду.
Зовиця обернулася. В очах — образа й відчай.
— Що тобі ще?
Марина притулилася плечем до одвірка і усміхнулася. Не зло, а якось співчутливо.
— Слухай, я тут подумала. Ти ж так плакала. Реально шкода тебе. Борг-то серйозний.
— І що? — насторожився Ігор, зупиняючи ліфт ногою. — Совість прокинулася? Грошей знайдеш?
— У мене грошей нема, я ж сказала, — похитала головою Марина. — Але вихід є. Реальний.
Вона зробила паузу, насолоджуючись моментом.
— Ігор, твоя Камрі, вона ж майже нова. Перекупці з руками відірвуть.
Ігор застиг.
— Ти що несеш? — буркнув він.
Марина перевела погляд на Свєту.
— Свєта, ну дивись. Сума твого боргу легко покривається продажем машини. Навіть залишиться ще Ігорю на таксі. Він же так кричав сьогодня про сім’ю, про спільний котел, про те, що треба поступатися всім заради рідної людини…
Марина подивилася чоловікові в очі.
— Ти ж не лицемір, Ігорку. Ти ж не кинеш улюблену сестричку на поталу колекторам, коли у тебе під вікном стоїть шматок заліза. Це ж лише машина, а Свєта — людина рідна, свята.
Ігор зблід.
— Не смій розпоряджатися моїми грошима! — скрикнув він, але голос дав зрив. — Машина мені для роботи потрібна, для статусу!
— Ну, вирішуйте самі. Ви ж сім’я — справжня, згуртована.
І вона захлопнула важку дверь.
Спочатку на сходах було тихо. Ліфт гув десь на верхніх поверхах. А потім прорвало.
— Ігор! — Голос Свєти звучав вимогливо. — А вона ж права!
— Який продаж?! Я її півроку тому взяв машину! Я в неї вклався!
— Але мені погрожують! — Голос Свєти набрав сили. — Ти чув, що вона сказала? У тебе є машина, ти можеш її продати! Чи тобі залізка дорожча за сестру?! Ти ж сам говорив — сім’я повинна допомагати!
— Свєта, закрий рота! Ми зараз поїдемо до мами.
— Ось саме — до мами! — завизжала сестра. — Я мамі все розповім! Що у тебе є вихід, а ти жмешся! Що ти готовий мене підставити, аби на машині своїй кататися!
Голоси віддалялися, перекриваючись гуркотом коліс валізів і наростаючою сваркою. Ліфт приїхав, двері відчинилися, і суперечка перейшла у глуху фазу, луною відбиваючись у шахті. Марина почала сміятися. Спочатку тихо, потім голосніше. Це був не істеричний сміх, а очищувальний.
Вона уявила, що буде зараз. Через годину вони приїдуть до Тамари Іллівни в тісну двушку з валізами. Свєта розповість мамі геніальну ідею колишньої невістки. І Тамара Іллівна, та сама, що готова все зробити заради доньки, подивиться на сина, подивиться на його ключі від машини — і скаже своє вагоме слово.
Ігор потрапив у пастку, яку роками будував для Марини. «Все для сім’ї». «Поступись собою». Тепер він залишився сам на сам з двома жінками, які вважають його ресурси своїми за правом народження. І у нього більше немає щита у вигляді дружини, за спиною якої можна було ховатися. Машину йому доведеться продати — або життя йому влаштують таке, що він сам пішки втече.
Марина пройшла на кухню. Чайник закипів. Вона заварила собі міцного чаю з чебрецем, дістала з шафки плитку шоколаду, яку ховала на чорний день. Чорний день скасовувався. Наставав білий.
Завтра вона візьме відгул, поїде до тата, порадує його, що операція оплачена, допоможе зібрати речі в лікарню, купить йому нові капці і зручний спортивний костюм. Трохи запаси їжі вдома були і у морозилці. Тож, до зарплати вистачить. А Ігор? А що Ігор? Нехай насолоджується своїм «спільним котлом». Тепер він вариться в ньому сам.
