Він зрозумів, що залишив ключі в квартирі, лише коли підійшов до дверей, зняв з плечей рюкзак і встромив руку в маленьку внутрішню кишеню. Вона була порожня.
«Може, порвалася? Ключі провалилися в дірку», — мелькнула несмілива надія. Але ніякої дірки, звичайно, не було. Як не було й ключів ні в численних відділеннях ранця, ні в кишені куртки.
Він відійшов від дверей, зняв шапку й сів на сходинку. Сидіти під дверима власної квартири — це вже, як сказала б мама, просто смішно. Вона завжди так говорила, якщо з нею траплялося щось особливо прикре.
Ось, наприклад, учора прийшла з роботи додому й виявила, що їй у магазині на решту замість п’ятсот гривень дали десять. Мама сказала: «Ні, ну це вже просто смішно», — і пішла у ванну плакати. Їм і так вічно грошей не вистачає, а тут ще й таке.
Колька сидів і набирався мужності. Потрібно піти за ключами до мами на роботу. Саме піти, а не поїхати. Хоч і далеко, і холодно. Зранку було мінус 15. Кишенькових грошей на проїзд, чотири зупинки на автобусі, не вистачить. Він сьогодні в їдальні купив два пиріжки з яблуками й апельсиновий сік. Якби один пиріжок купив, — злиться на свою ненажерливість Колька, — то вистачило б на квиток. На роботу до мами обов’язково потрібно. Адже не ночувати ж на сходах.
Вона сьогодні додому не повернеться, у неї чергування. Мама — диспетчер, працює добу через дві. Колька уявив собі, як прийде в мамин офіс, вона побачить його й спочатку перелякається, а потім зрозуміє, у чому річ, й візьметься лаяти.
«Я тобі тисячу й один раз казала, усе має бути на автоматі. Взяв ключі, поклав у кишеню, вийшов із квартири, захлопнув двері. Недотьопа й безвідповідальна ти людина». Та ж він і сам знав. Був би відповідальним, сидів би собі зараз спокійненько на кухні, їв котлети з макаронами й дивився мультфільми по телевізору.
Віру Бориславівну він побачив лише тоді, коли вона виросла просто перед ним. Так захопився своїми сумними думками, що не почув її кроків. Колька дивився на неї, а вона на Кольку. Мовчали, поки Віра Бориславівна не спитала:
— Ти чому тут сидиш?
І одразу ж здогадалася:
— Мами вдома нема, а ти ключі забув.
– У нас замок англійський. Двері захлопнулися, а ключі в квартирі лишилися. – Пояснив Колька, а потім згадав, що забув привітатися, а ввічливі люди так не роблять, і додав:
— Доброго вечора.
— Вітаю, — усміхнулася вона.
Так і почалося Колькине нове життя. Про себе він називав Віру Бориславівну скорочено. Просто взяв і поєднав перші три літери імені та по батькові. Вийшло «Вербер». Якщо чесно, це не Колька вигадав так скорочувати, а його друг. Віктор Миколайович Сорокін у нього перетворився на Вікмиксора, а Костянтин Олександрович Мєдніков — у Костолмєда.
Вербер і Колька жили на одному сходовому майданчику, двері в двері, на самому верхньому, п’ятому поверсі. Будинок був старий, але нещодавно відремонтований. Стіни пофарбовані у волошковий колір. Перила новенькі, гладенькі, скрізь чистота. Мешканці самі по черзі миють підлогу, а на сходових майданчиках біля віконок — квіткові горщики.
Мама з Колькою переїхали сюди після смерті бабусі, маминої мами. У квартирі була одна кімната: крихітна кухня, ванна й засклений балкон. Нове помешкання здавалося розкішним, тому що раніше вони жили в гуртожитку, а там туалет, душ і кухня на шість сімей. Мама спала на дивані, а він — у кріслі. Спати було тіснувато, лежиш, як у коробці. Повернешся на бік, упрешся носом у бордову тканину, що пахне чимось задушливо-солодким. Так пахли всі бабусіні речі.
Мама казала, що це запах самотньої старості, і що бабуся сама винна. Колька не знав, у чому бабусина провина, знав лише, що вони з мамою посварилися й не розмовляли понад 10 років. Лише листівки один одному посилали на Новий рік і день народження.
Мама образилася на бабусю, поїхала жити на інший кінець раїни. Там познайомилася з Колькиним татом, вийшла за нього заміж і народила сина. Через рік вони розлучилися. Тато пішов від них до якоїсь чужої жінки. Якщо мама сильно сердилася на Кольку, завжди кричала: «Копія тата, такий же роззява». Він тата не пам’ятав навіть по фотографіях, тому що мама всі їх порвала й викинула. На нього вона теж образилася. Напевно, ще сильніше, ніж на бабусю, тому що бабусю на знімках мама все ж таки лишила.
Коли Колька був зовсім маленький, мріяв, щоб вони жили всі разом: мама, тато, бабуся, і він. Постійно загадував це бажання Дідові Морозу й усе чекав, що воно збудеться. Потім дізнався, що ніякого Діда Мороза насправді не буває, і перестав чекати.
А минулої зими вони отримали листа від Віри Бориславівни, бабусиної сусідки й приятельки. Та повідомляла, що бабуся померла й лишила мамі квартиру. Мама дізналася, що бабусі більше нема й посилати листівки тепер нікому. Дуже сильно засмутилася й заплакала.
— Чого ж ми раніше до неї не їхали, якщо ти її так сильно любиш?
— Тому що вона була важкою людиною, — відповіла мама й часто-часто заблимала очима, намагаючись зупинити сльози.
— Тітка Зіна он теж важка, товста, і нічого, вже як-небудь, — знизав плечима Колька.
— Малий ти ще. Яка різниця, товста чи худа. Я ж не про це. Вона була вперта, на всіх тиснула, всім вказувала, як жити.
— Ну, може, вона знала, як треба. Ось іншим і показувала.
— Показувала, — передражнила мама. — Багато ти розумієш. І взагалі, годі сувати носа в дорослі справи.
Мама звільнилася з роботи, і вони переїхали в бабусину квартиру. Спочатку Колька сильно сумував за старою школою й друзями, але з часом став згадувати про них усе рідше й рідше. Навіть в інтернеті з Юркою не листувався. А нащо? Захочеш, наприклад, розповісти Юрці, як Галина Сергіївна забрала у Варламова телефон, з якого він прямо на уроці дивився відеоролики. Телефон, як на зло, візьми й висковзни у Галини Сергіївни з рук. Бац, і екран розбитих.
Захочеш про це написати й подумаєш: ну, тоді ж треба пояснювати, який Варламов неприємний. А Галину Сергіївну, яка схожа на русалку з мультика, тільки без хвоста, увесь клас обожнює. Писати про все це довго, не хочеться. І довелося відкласти. А потім з’явилося ще щось. Історія з телефоном забулася. Отже, не листувалися вони.
У новій школі Кольці дуже подобалось, а от мамина робота не подобалася зовсім. Що ж тут доброго, якщо часто доводиться ночувати самому? Удень — то гаразд, прийшов із школи, уроки зробив і дивись собі телевізор або в комп’ютері грай. А от вночі ти вже дорослий.
— Та хіба ж складно розігріти собі в мікрохвильовці їжу й помити за собою посуд? — відповідала мама, коли він говорив, що не хоче лишатися сам.
Наче не розуміє, що йдеться не про їжу. Колька навіть заплакав. Соромно, звичайно. Чоловіки, взагалі-то, не плачуть і спати самі не бояться. Мама обняла Кольку, притисла до себе, так що ребра ледь не тріснули, і сказала:
— Сину, ти в мене такий розумниця, великий уже, самостійний, розумієш? Ну не можу я цю роботу кинути, іншої ж нема, а гроші нам з тобою потрібні. Адже ми одні, допомагати нема кому.
Говорить, а в голосі сама дрижить і гнеться, тане. Колька зрозумів, що мама сама хоче плакати, але стримується. Вона взагалі в нього плакса, ледь що — очі на мокрому місці.
— Гаразд уже, годі сирість розводити, — сказав Колька.
Сказав, і самому сподобалося, як прозвучало. Солідно, по-дорослому. «Якщо потрібно, так буду вже ночувати. Тільки не реви, будь ласка». Раз обіцяв, довелося виконувати. Більше не скаржився, знайшов вихід. Привчився спати з увімкненим світлом.
З Вірою Бориславівною до того дня, як вона застала його сидячим на сходах, вони майже не спілкувалися. Так, «вітаю», «до побачення». Тоді, до речі, усе закінчилося добре. Не довелося йти до мами на роботу. Сусідка сама подзвонила, пояснила ситуацію й сказала, що, мовляв, Коля переночує у неї. Не хвилюйтеся, нічого особливого. Мама наступного дня не сильно лаяла його. Можна сказати, що й зовсім не лаяла.
З тих пір минув майже рік. У Віри Бориславівни Колька бував щодня, а коли мама йшла на добу, то й ночував у неї. Вони удвох о дев’ятій вечора перевіряли, чи все вимкнено, зачиняли двері й йшли до Віри Бориславівни. У тієї було дві кімнати, і в маленькій вона стеле Кольці.
Спочатку він щоразу брав із дому постільну білизну, але потім їм набридло тягати туди-сюди наволочки й підковдру. І в Кольки з’явився свій, як сказала Віра Бориславівна, персональний комплект. Як уже була й своя чашка, і улюблена тарілка із зайцем і вовком із мультфільму, і смугастий махровий рушник.
Спершу Колька думав, що Віра Бориславівна сувора й навіть зла, висока, на голову вища за його маму, в окулярах на ланцюжку, щоб не загубилися, з коротким сивим волоссям і гучним голосом сусідка дивилася так, наче все про тебе знає. І це все їй не дуже-то подобається.
Тепер Колька точно знав, що Віра Бориславівна — найкраща людина на світі. Ну, після мами, звичайно. Але мамі завжди ніколи — працювати треба й по домоту метушитися. А у Віри Бориславівни, як вона сама казала, блаженне пенсіонерське положення, тобто повно вільного часу, яким можна розпоряджатися на свій розсуд.
Вона знала купу різних історій і могла відповісти на будь-яке запитання про все на світі. Готувала для Кольки щось смачненьке, підраховувала, скільки слів за хвилину він читає, допомагала робити аплікації й малювати. Вчителька пізніше показувала їхню колективну творчість усьому класу й хвалила. Коли Колька розповідав про це Вірі Бориславівні, вона сміялася.
— Можу пишатися собою. На рівні третього класу малювати й клеїти навчилася. Перспективи такі, що дух захоплює.
Вони разом робили вправи з української, репетирували Кольчині виступи на шкільних виставах, запам’ятовували складний англійський алфавіт, билися із задачками з математики.
— Так, — важко зітхала Віра Бориславівна, коли він знову не міг збагнути про поїзди, які їдуть, їдуть і все ніяк не доїдуть один до одного. — Справжній гуманітарій росте.
— Це погано? — насторожився Колька.
— Це як я.
Віра Бориславівна 40 років викладала в інституті зарубіжну літературу. Книг у неї було стільки, що не вистачало полиць і доводилося зберігати товстенні томи на антресолях.
— І ви їх усі прочитали? — вражався Колька.
— Деякі навіть не одноразово. І дуже тобі заздрю, дружок.
— Чому?
— Тому що в тебе це задоволення ще тільки попереду.
Читати він спочатку не дуже любив. Грати в комп’ютерні ігри було цікавіше, але, бажаючи порадувати Віру Бориславівну, брався за книжки, які вона йому підсовувала, а потім утягнувся якось, і йому сподобалося.
На велике Кольчине здивування з’ясувалося, що є книги, а не тільки мультики й кінофільми про Карлсона, Пеппі Довгупанчоху, Мері Поппінс. Він зачитувався пригодами, а Віра Бориславівна прикидала, коли можна буде прищепити кмітливому хлопчикові серйозну літературу.
У квартирі в Віри Бориславівни було багато фотографій. Її батьки в кумедному старомодному одязі, сестра Валентина, яка жила разом із нею й померла. Вона сама в різні роки: худесенька, як зараз, усміхнена дівчинка; струнка дівчина з довгою товстою косою; а потім — жінка з зачіскою на кшталт корони.
На одному зі знімків поруч із Вірою Бориславівною стояв молодий чоловік у костюмі, її чоловік Павло Олексійович. Разом вони були ще на одній фотографії. Між ними сиділа маленька дівчинка. А більше ні дівчинки, ні Павла Олексійовича ніде не було. Колька знав, що вона так ніколи й не виросла, а він не постарів.
— Танюша й Паша загинули, — тендітним голосом пояснила Віра Бориславівна, і Колька зрозумів, що більше її про це розпитувати не можна.
Влітку Віра Бориславівна вивезла хлопчика до себе на дачу. «Діляночка-то, — говорила вона, — з носову хустку, тому все маленьке: і будиночок з верандою, і грядки, і теплиця, де ростуть круглощокі помідори».
Настільки ароматно-солодких помідорів Колька ніколи раніше не їв і взагалі не думав, що вони можуть виростати до таких гігантських розмірів. Колька допомагав доглядати за садом, бігав купатися на річку, об’їдався ягодами, ходив з Вірою Бориславівною в ліс, нібито по гриби. Це тому, що насправді ніяких грибів вони не шукали. Вона не терпіла їх і не відрізняла їстівних від неїстівних.
Зате вони заходили далеко-далеко й щоразу знаходили щось цікаве: то дивної форми пень, то маленьке озеро. І вели нескінченні розмови. На дачі жили тижнями, лише рідко-рідко навідувалися додому до мами. Час від часу вона сама приїжджала, привозила гостинці й розсипалася в подяках Вірі Бориславівні.
Якось на самому початку літа Колька почув, як мама сказала:
— Візьміть, будь ласка, гроші. Ви не повинні витрачатися на Кольку.
— Ніяких особливих витрат. Що собі купую, те й йому. А потім сама, бачиш, усе ж своє з городу.
— Ага. І м’ясо своє, і масло, і сир. Вірочко Бориславівно, я нещодавно підробляла. Ви не думайте, у мене гроші є.
Мама постійно підробляла, заміщала диспетчерів, які хворіли чи йшли у відпустку.
— Припини, Анно. Нічого я з тебе не візьму. Колю до школи треба буде збирати до вересня. Скільки всього треба? Відклади. Буде на що купити.
— Дякую вам за все. Я не знаю, що б ми без вас робили.
Мамин голос небезпечно задрижав, і Колька зрозумів, що вона от-от заплаче. Віра Бориславівна, мабуть, теж це зрозуміла, бо швидко-швидко змінила тему й відіслала маму поливати город.
Коли в кінці серпня Кольці виповнилося 10, мама подарувала йому роликові ковзани й величезний конструктор. А Віра Бориславівна — мобільний телефон, крутіший ніж у Варламова. Колька заревів від захвату, а мама закусила губу й сказала, що вони не можуть прийняти такий дорогий подарунок від чужої людини.
— Авжеж, — договорила за маму Віра Бориславівна.
— Ні, звичайно, ви нам ніяка не чужа, — перелякалася мама. — Просто ви й так для нас з Колею, ну, стільки робите, що просто незручно.
— Вважайте, що це Колі від бабусі Іри. Адже вона, царство їй небесне, щороку купувала онукові подарунок на день народження, тільки відправити все не наважувалася. Ходила по магазинах, довго вибирала іграшки, потім зберігала в шафі, постійно діставала, розглядала, гладила, а під Новий рік відносила в найближчий дитячий садок. Тільки самий перший раз, коли йому рік був, вона послала подарунки вам, але посилка назад повернулася.
— Віро Бориславівно, ми з мамою, ну, ви ж розумієте…
— Я ніколи нікого не засуджую й не обговорюю, — відрізала та.
— Може, ми вам частину суми хоч віддамо? — несміливо запропонувала мама.
— Тільки спробуйте, — серйозно відповіла Віра Бориславівна.
— Головне це, що дитина задоволена, — підвів підсумок дядько Валера, з яким мама нещодавно познайомила Кольку.
Дядько Валера — це мамин друг. Він працює таксистом. У нього все широке: обличчя, плечі, долоні, спина, а голова як апельсин — кругла, лиса й горбата. Колька вголос називав його дядьком Валерою, як мама веліла, а про себе — «це саме». Без цих двох слів дядько Валера розмовляти не вмів. «Ти це саме уроки всі зробив?» «У Сірьоги-то це саме машину стукнули».
Мама й дядько Валера дружили не так, як Колька з Саньком із третього під’їзду чи з Юркою. Спочатку «це самое» приходив до них у гості ввечері з квітами для мами й тістечками для Кольки. Або заїжджав за мамою, і вони удвох вирушали кудись.
Причому мама химерно укладала волосся, довго красилася, надівала вихідні сукні й туфлі на високих підборах, вертілася перед дзеркалом і чіплялася до Кольки з питаннями: «Ну як я? Не дуже товста?» Кольці здавалося, що кращої мами на світі нема й не може бути. Він їй так і говорив, а вона махала рукою й хихикала, як дівчинка.
Через два місяці такої ось дружби дядько Валера прийшов і залишився назавжди.
— Йому що, жити ніде? — здивувався Колька.
— Сину, розумієш, ну, ти ж розумієш…
Колька чекав, що вона далі скаже. Мама злегка почервоніла й продовжила:
— Ми з дядьком Валерою хочемо бути разом. Він мені подобається. І я йому теж. А тобі тато потрібен?
— Навіщо це? Жили ж ми без ніякого тата.
— Ось саме, без ніякого. Твій тато живе собі приспівує й жодного разу не поцікавився, як нам. А мені, знаєш, як важко самій сина ростити.
— Тобі що, зі мною важко? — образився Колька. — Я ж допомагаю. Посуд мию, ліжко застилаю, до магазину ходжу.
І взагалі вони розмовляли ще довго. Мама то лаяла Кольку за нерозуміння, то кидалася цілувати. Потім вона нарешті, мабуть, втомилася й сказала:
— Усе, Коля, це питання вирішене. Ми з дядьком Валерою дорослі люди й знаємо, як краще. Він хороший, тобі сподобається, от побачиш. Може, ти навіть захочеш його татом звати.
Нічого такого Кольці не хотілося. Який же він тато. Дядько як дядько. Коли мама готує, він товчеться на кухні поруч із нею й розповідає про машини, дороги й гаїшників.
— Чого вона так радіє, що він тепер з нами? Їй зі мною що, погано жилося? — запитав Колька в Віри Бориславівни. — Навіщо «це самое» знадобився?
Вони збиралися пекти шарлотку. Колька перемішував тісто у великій мисці, а Віра Бориславівна нарізала яблука, взяла чергове й сказала:
— Розумієш, дружок, люди так влаштовані, що потребують одночасно великої кількості найрізноманітніших речей. Ось тобі необхідна їжа, але потрібна ж і вода. Так не можна сказати: «Ось тобі черевики, то обходься без сорочки». Але людина — не якась там сорочка.
— Це вірно, але принцип-то той самий. Поклади цукерку на місце. Зараз буде суп, зіпсуєш апетит. Ти — мамин син, вона тебе любить найбільше на світі. Це змінити неможливо. Але разом із тим їй потрібна людина, яка допомагатиме, підтримуватиме, зніме з неї частину обов’язків і візьме їх на себе. І буде з нею поруч, коли ти виростеш, може, захочеш поїхати жити в інше місто, одружишся, от ще, так, неодмінно одружишся, сім’ю заведеш, дітей.
Вона помовчала.
— Запам’ятай, потрібно віддавати комусь своє серце, щоб почувати себе по-справжньому живим.
Віра Бориславівна подивилася на Кольку довгим поглядом, а потім чомусь сказала:
— Дякую тобі.
— За що?
Вона іноді говорила незрозуміле.
— А за те, що з голови до ніг борошном обсипався, — суворо відповіла Віра Бориславівна й навіть насупилася. Але Колька бачив, що очі в неї усміхаються. — Негайно у ванну й приведи себе в порядок.
— Але татом я його все одно називати не буду, — прокричав він уже з ванної.
— Маєш право. Це звання треба заслужити.
Якщо вже зовсім чесно, дядько Валера був непоганий. Не зловживав, не лаявся, не кричав, не чіплявся з дурними питаннями про оцінки, випивав нечасто, а вп’янілий був тихим і спокійним. Майже що вечора купував солодощі й фрукти. Маму називав Анечкою, цілував у щічку й допомагав по домоту.
Вона стала зовсім інша — легка, усміхнена, завжди насвистувала щось, реготала, тормошила й заціловувала Кольку. Дядько Валера багато працював і, мабуть, добре заробляв. Незабаром у квартирі з’явилися нові пральні машини й телевізор. «Це самое» відремонтував кран, розетку, зробив ремонт у ванній, купив мамі дублянку, а Кольці — зимову куртку з капюшоном.
Коли Колька запитав, як він жив раніше, дядько Валера обґрунтовано окреслив свою життєву ситуацію, як він висловився. Жив із дружиною в якомусь райцентрі, працював шофером. Потім вони розійшлися, як мама з татом, але тільки дітей у них не було. І він приїхав до нашого міста, орендував квартиру, працював і страждав, тому що думав, що всі жінки однакові. А потім зустрів ні на кого не схожу Колькину маму.
— Ми, це самое, одружимося, Коль, — завершив дядько Валера свою розповідь.
— Одружуйтесь, — погодився Колька. — Чого вже тепер.
У середині листопада мама й дядько Валера одружилися, розписалися й влаштували вдома святкову вечерю. «У вузькому колі», як вона сказала. Крім молодих і Кольки, за столом була лише Віра Бориславівна. Вони з мамою гарно вбралися й зробили зачіски в перукарні. «Це самое» і Колька мучилися в костюмах із краватками.
Колька згадав своє давнє новорічне бажання й подумав, що воно ж майже збулося. Ось тільки якби замість дядька Валері за столом сидів тато… Що б не говорила про нього мама, Колька все одно вважав його добрим і іноді подумки з ним розмовляв. Тато в цих бесідах був точно як Джек Горобець із «Піратів Карибського моря» — такий же веселий, винахідливий, пустотливий, сміливий і трохи божевільний.
Коли вони пили чай із тортом, мама несміливо глянула на Віру Бориславівну, тихенько перевела подих, відсунула чашку вбік і наважилася.
— Вірочко Бориславівно, вибачте, я… я б хотіла, ну, тобто ми б хотіли…
Вона замовкла й виразно подивилася на новоявленого чоловіка.
— Ну, звичайно, Коля переночує в мене, — сказала Віра Бориславівна. — Твої вибачення зовсім ні до чого. Чи ти про щось інше хотіла попросити?
Мама знову зітхнула, знову подивилася на дядька Валеру, який чомусь ніяк не бажав приходити на допомогу, і випалила:
— Нам на роботі дали невелику відпустку, усього тиждень, і ми хотіли поїхати відпочити в санаторій на 5 днів.
— Відмінні умови, — нарешті підключився й він. — Харчування чотириразове, це самое, басейн, кінотеатр, соляна шахта, процедури різні корисні.
— Їдьте, звичайно, — схвалила Віра Бориславівна. — Ти, Анюто, як сюди переїхала, так жодного разу у відпустці й не була. За квартирою я придивлюся, не хвилюйтеся.
— Круто! — зрадів Колька й запитав: — А школа? — запитав і завмер. Раптом скажуть: «І справді, а ми про це якось й не подумали. Доведеться ж тоді не їхати».
А справа в тому, що мама залилася рум’янцем і винувато подивилася на Кольку.
— Сину, ми з дядьком Валерою хотіли поїхати самі й попросити Віру Бориславівну, щоб вона побула з тобою.
— Це самоє, ну, весільна подорож, — вставив дядько Валера.
— Віро Бориславівно, — благально промовила мама. — Ви… ви не могли б… але… але якщо ні, тоді ми не поїдемо.
— Чому ж не могла б? Охоче залишуся з Колею, якщо він не проти.
Кольці дуже захотілося крикнути мамі: «Зрадниця, з’явився у тебе «це самое», і ти з ним одразу в санаторій збираєшся. А як же я?» Він навіть роззявив рота, але подивився на маму — почервнілу, збентежену, перелякану, але в той же час щасливу. Подивився на дядька Валеру, який потягнувся до мами й тихенько, заспокійливо погладив її по руці.
Подивився, і йому раптом прийшло в голову, що мама, напевно, теж загадувала своє бажання Дідові Морозу, просила, щоб колись поруч із нею опинилася людина, яка полюбить її й стане про них дбати: добра, проста, чесна. І нічого, що він ані трохи не схожий на відважного пірата Джека Горобця. А Дід Мороз, якого взагалі-то не буває, якимось чином умудрився виконати її бажання. То невже ж він, Колька, візьме й усе зіпсує?
— Гаразд уже, їдьте, — сказав він. — Я вас тут зачекаю.
— Сину, ти не ображаєшся? — запитала мама.
— Ще чого? Що я маленький, чи що? Ображатися.
— Побудеш трохи без мене, без нас, — виправилася вона.
Колька мовчки кивнув.
— Гарного сина ти виростила, Анно, — промовила Віра Бориславівна, яка, виявляється, уважно стежила за виразом Колькиного обличчя. — Але раз уж ви будете відпочивати, то й ми тоді теж трохи побайдикуємо, влаштуємо канікули й погуляємо містом.
— Здорово! — Колька так і завертівся на стільці. З Вірою Бориславівною він готовий бувати де завгодно. — А якщо ще й замість уроків відпросиш мене, мам… А куди ми підемо?
— Відпрошу, — засміялася мама, і вони всі разом узялися обговорювати, куди можна сходити й що варто подивитися.
Час пролетів непомітно. Завтра субота. Мама з дядьком Валерою мають вранці повернутися з санаторію. Перед від’їздом мама поговорила з Галиною Сергіївною, і та дозволила хлопчикові пропустити шкільні заняття. Вони з Вірою Бориславівною блукали центром міста, милувалися гарними будинками, пам’ятниками, фонтанами, побували в Національному музеї, сходили до театру, на ковзанку.
Було здорово й весело, але все ж Колька сумував за мамою й уявляв, як стане розповідати їй про те, що дізнався й побачив за ці дні. Вони, звичайно ж, постійно перезвонювалися й навіть відсилали один одному фотографії. Але притулитися до мами, вдихнути рідний запах, потертися носом об її ніс, як вони часто робили, — це ж зовсім інше.
Сьогодні Колька був у школі, а Віра Бориславівна задумала прибирання одразу в двох квартирах. Ще вона збиралася поставити тісто, щоб напекти пирогів на завтрашній день. Після уроків він мчав додому що є сили, отримав цілих три п’ятірки й поспішав похвалитися своїми успіхами Вірі Бориславівні.
Колька побачив її здалеку, вона теж його помітила, стояла на розі їхнього будинку біля дороги, усміхалася й чекала, коли він підбіжить. Мабуть, Віра Бориславівна поверталася з магазину. У руках у неї були два пакети.
— Привіт, ви з магазину?
— Так. Давайте, допоможу нести.
— Привіт, дружочок. Так, купила он дещо. Допоможи, а я твій пакет із взуттям візьму.
Вони взялися передавати один одному сумки.
— А ти чого це весь сяєш?
— А я купу п’ятірок отримав, — гордо заявив Колька, передчуючи захоплену реакцію й питання: «А з яких предметів? За що? Оце так…»
— Треба ж, який… — почала було Віра Бориславівна, але тут із її обличчям щось сталося. Вона дивилася кудись Кольці за спину, і раптом очі за складами окулярів стали величезними. Роззявився, а обличчя дивно зморщилося. «А!» — заревла вона.
Він уперше чув, щоб вона так кричала, і остолопів від несподіванки, а Віра Бориславівна чомусь рвонула його на себе й із усієї сили відштовхнула вбік. З такою силою відштовхнула, що він навіть не втримався на ногах і повалився на спину. Пакет випав із рук, і з нього вивалився батон. По землі запстрикали мандарини й покотилася пляшка молока.
На тому місці, де щойно стояв Колька, вп’ялася хижою мордою чорна іномарка. Поряд лежала Віра Бориславівна. Водій був настільки п’яний, що навіть не зміг вибратися з автомобіля. Так і сидів колодою до приїзду поліції, хоча перехожі намагалися витягти його назовні, погрожуючи прибити на місці.
Колька схопився на ноги й кинувся до Віри Бориславівни.
— Вір-Бер! — задихаючись від сліз і жаху, пробубонів він, плюмснувши навколішки біля неї. — Вір-Бер!
Він хотів покликати Віру Бориславівну, але ніяк не виходило правильно вимовити довге складне ім’я. Навколо них швидко збиралася юрба. Люди говорили, кричали, дзвонили кудись, лаялися гучними голосами, під’їжджали й зупинялися машини. Хтось плакав.
Колька нічого не чув, нічого не розумів. Він безтолково повзав біля Віри Бориславівни й усе намагався й намагався вимовити її ім’я, але язик усе ніяк не слухався. З ревом під’їхали швидка й поліція. Крізь юрбу, що зібралася навколо Віри Бориславівни й Кольки, проштовхувалися лікарі й поліцейські.
— Дитина не постраждала. Вона встигла його відштовхнути вбік, — зриваючись тонким голосом, заговорила якась жінка. — Я все бачила. Вони стояли он тут, розмовляли з хлопчиком, а ця скотина яка…
Люди навколо загули, заголосили.
— Бабусе! — раптом заревів Колька. — Бабусе, це я, Колька, ти чуєш? Бабусечко моя, миленька моя, отямся!
І вона отямилася, розплющила очі, подивилася на нього й прошепотіла:
— Ось, заслужила.
Бувало, що вона говорила незрозуміле, але цього разу Колька все зрозумів. І усміхнувся, хоча сльози бігли по щоках, як у маленького. Тепер він точно знав, що вона обов’язково одужає.
Мама й дядько Валера примчали до лікарні через годину після того, як туди доставили Віру Бориславівну й Кольку. Її відвезли, а хлопчика, якого медикам удалося-таки відірвати від постраждалої й оглянути, лишився в лікарняному коридорі сам. Ніяких ушкоджень у нього не виявили й наказали чекати батьків.
Коли в коридор увірвалися мама й дядько Валера, він сидів на шкіряному диванчику поруч із великою штучною пальмою. Заплакана мама вчепилася в Кольку, зовсім як він сам нещодавно в Віру Бориславівну, притисла до себе й, давлячись сльозами, взялася благати прощення, що залишила його самого. Наче, якби вона в цю мить була не в санаторії, а на роботі, то нічого б не сталося.
Колька заспокоював її, говорив, що все вже позаду. Нічого страшного, він живий і цілком здоров. А з Вірою Бориславівною скоро теж усе буде гаразд. Мама трохи заспокоїлася, перестала плакати, попросила розповісти, що сталося. Колька став розповідати, згадав, як Віра Бориславівна закричала, як вона лежала без свідомості, а він подумав, що вона померла, не витримав і розревівся. І тепер уже мама взялася його втішати й говорити, що все буде добре. Віра Бориславівна скоро повернеться додому.
Так вони по черзі плакали, умовляли, заспокоювали один одного, поки не повернувся дядько Валера з новинами. Виявляється, поки вони тут ридали на два голоси, він розшукав лікаря й з’ясував, що в Віри Бориславівни — синці, струс й перелом лівої ноги. Як сказав доктор, легко відбулася. Мама й Колька знову ледь не заплакали — цього разу від полегшення й радості.
— А я-то, сиджу, реву, а до лікаря сходити не додумалася. Ой, слава богу, ти одразу здогадався, — сказала мама.
Дядько Валера й далі поводив себе так само — без метушні й зайвих питань робив саме те, що найбільше потрібно було в даний момент. Прасував білизну, готував, розкладав їжу по баночках і відвозив до лікарні, об’їжджав аптеки в пошуках потрібного ліків. Коли Вірі Бориславівні дозволили вставати й з’ясувалося, що вона ніяк не може навчитися пересуватися за допомогою милиць, він прикотив звідкілясь крісло на колесиках.
Якось ввечері, незабаром після аварії, Колька сидів удома сам. Мама чергувала в лікарні, а дядько Валера був на роботі. Він вимкнув телевізор і пішов чистити зуби. Час спати лягати. Дорогою до ванної раптом згадав, що завтра літературна вікторина, і йому доручили зробити ромашку — у середині жовтий кружок, а на пелюстках — запитання. Колька зовсім забув і про вікторину, і про ромашку, і зараз заметушився по квартирі в пошуках паперу, ножиць і клею.
«Нічого, — заспокоював він себе. — Встигну. Добре ще, що згадав, а то б отримав пару й до того ж підвів би весь клас».
За півтори години ромашка була майже готова. Пелюстки, правда, вийшли не зовсім однаковими за розміром, а рядки із запитаннями повзли вкриво й вкось, але в цілому Колька залишився задоволений результатом. Тепер — розфарбувати серцевинку в жовтий колір, і можна вільно зітхнути.
Найстрашніше сталося, коли робота була практично завершена. Колька неакуратно зачепив баночку з водою, та перекинулася й залила нещасну квітку. Це була катастрофа. Ромашка безнадійно зіпсована. Її не висушити. Паперу більше нема. Він увесь його витратив, поки вирізав пелюстки. На годиннику — майже 11 вечора, усі магазини закриті.
Коли Колька вже серйозно вирішив, що життя скінчене, у замку заскрипів ключ. Дядько Валера оцінив масштаби лиха, задав приголомшеному відчаєм хлопчикові пару запитань, знову кудись пішов, і його довго не було. Повернувшись, поклав на стіл товсту пачку кольорового картону.
— Не було білого паперу, це самое, — пояснив дядько Валера. — Ну нічого, не засмучуйся. Будемо робити квітку семи кольорів. Зате це самое фарбувати не доведеться.
Він, як і раніше, до речі й не до речі вставляв свою безглузду приказку, але Кольці більше не хотілося називати його «це самое», навіть про себе. Вони взялися за роботу. Колька то й раз клював носом, і дядько Валера відправив його спати. Прокинувшись вранці, хлопчик виявив, що той уже поїхав. На столі лежала гарна квітка з акуратними, по лінійці, запитаннями на яскравих пелюстках.
Віру Бориславівну виписали за тиждень до Нового року. До її повернення додому мама, Колька й дядько Валера прикрасили велику штучну ялинку — пухнасту й дуже схожу на справжню. Розвісили по кімнатах різнокольорові гірлянди, на віконця наліпили сніжинки й зірочки.
Прикраси й ялинку Колька й дядько Валера купували в величезному супермаркеті. Повна літня касирка запитала:
— А що це у вас усе в подвійному екземплярі-то?
— А так нам, це самоє, дві квартири треба прикрасити.
А Колька додав:
— Нашу й бабусину. Подарунків Дід Мороз одразу під дві ялинки складатиме.
Касирка усміхнулася, і на щоках у неї з’явилися ямочки.
— Діда Мороза не буває, — суворо відповів Колька.
Відповів-то відповів, а сам потім подумав: «Ні, мабуть, він усе-таки існує. Адже хтось же виконав його найголовніше бажання».
