Катерина стояла на порозі старого будинку в маленькому містечку, тримаючи в руках чашку з гарячим чаєм. Сонце вже сідало, забарвлюючи небо в помаранчеві тони, а вітер з сусіднього саду доносив запах стиглих яблук.
Її донька, Оксана, щойно приїхала з моря – з Одеси, де провела два тижні в санаторії. Сумка стояла біля ніг, а на обличчі дівчини застигла суміш втоми й смутку.
Катерина зітхнула, дивлячись на неї.
– А хіба я тобі не говорила, до того як ти їхала, доню? Будь обережна: вдома вони чоловіки, а на морі всі “холостяки”, – повторила вона тихим, сумним голосом, ніби намагаючись не докоряти, а просто нагадати.
Оксана опустила очі, сіла на лавку біля дому й почала розповідати. Її історія була довгою, сповненою емоцій, розмов і несподіваних поворотів.
Вона почалася ще за тиждень до поїздки, коли мати вперше попередила її.
Тоді, в кухні, де пахло свіжоспеченим хлібом, Катерина мила посуд, а Оксана пакувала валізу. Дівчині двадцять п’ять, вона працює вчителем у місцевій школі, і ця поїздка на море була її першою самостійною відпусткою.
– Мамо, ну що ти хвилюєшся? Я ж не дитина, – сміялася Оксана, складаючи речі. – Там санаторій, люди приїжджають відпочивати, лікуватися. Які там пригоди?вчинки
– Доню, ти молода, гарна. А чоловіки… Вони на морі забувають про все. Вдома – сім’я, діти, робота. А там – свобода. “Холостяки” всі, як один. Обіцяють золоті гори, а потім зникають. Я знаю, бо сама колись… – Вона замовкла, дивлячись у вікно.
– Мамо, ти про тата? – тихо спитала Оксана.
Катерина похитала головою.
– Не про нього. Про одного знайомого. Але то стара історія. Просто обіцяй, що будеш обережна. Не вір словам, дивись на вчинки.
Оксана обійняла матір.
– Обіцяю, мамо. Я туди їду за сонцем і морем, не за романами.
Та все змінилося вже в перший день у санаторії. Оксана приїхала автобусом, втомлена від дороги. Санаторій стояв на пагорбі над морем, з видом на безкрайню синю воду.
Вона зареєструвалася, отримала ключ від кімнати й пішла на пляж. Там, біля хвиль, вона вперше побачила його – високого, засмаглого чоловіка років тридцяти п’яти, з усмішкою, що освітлювала все навколо.
Він сидів на лежаку, читаючи книгу, коли Оксана розстелила рушник поруч.
– Вибачте, це місце вільне? – спитала вона.
Він підвів очі, і в них блиснув інтерес.
– Звичайно, сідайте. Я Андрій. А ви?
– Оксана. Зі Львова.
– О, Львів – чарівне місто! Я з Києва, приїхав сюди розслабитися. Робота замучила, – відповів він, відкладаючи книгу. – А ви вперше на морі?
– Ні, але самостійно – так. Зазвичай з родиною.
Вони розговорилися. Андрій розповів, що працює менеджером у великій компанії, любить подорожувати, але останнім часом не мав часу.
Він був дотепним, розповідав анекдоти про офісне життя, і Оксана сміялася, забуваючи про материні слова.
– Знаєте, Оксана, море – це місце, де все починається заново. Ніяких турбот, тільки хвилі й сонце, – сказав він, дивлячись на горизонт.
– Так, справді. Я тут, щоб відпочити від школи. Вчу дітей, а вони інколи зпбирають всю енергію.
– Діти? Ви вчителька? Чудово! Я завжди поважав цю професію. Моя сестра теж вчить, у початкових класах.
Вони проговорили до вечора. Андрій запросив на вечерю в кафе санаторію.
– Не відмовляйтеся, будь ласка. Просто дружня вечеря. Я сам тут, нудно одному.
Оксана вагалася, але погодилася. За столом він замовив свіжі морепродукти.
– За нові знайомства! – підняв келих Андрій.
– За море! – відповіла вона.
Він розповів про свої мрії: хотів би відкрити власний бізнес, подорожувати світом.
– А сім’я? – обережно спитала Оксана, згадуючи матір.
– Ні, я холостяк. Був одружений колись, але розлучилися. Дітей немає. Тепер вільний, як птах.
Вона полегшено зітхнула. “Бач, мамо, не всі такі”, – подумала.
Наступні дні були як у казці. Вони гуляли пляжем, купалися в теплій воді. Андрій вчив її плавати стилем кроль.
– Дивися, руки так, ноги – он так. Не бійся, я тримаю! – сміявся він, коли вона хлюпала водою.
– Андрію, ти ж не інструктор! – реготала Оксана.
Вечорами – прогулянки набережною. Він купував їй морозиво, розповідав історії з подорожей.
– Уявляєш, в Італії я загубився в Римі. Блукав вуличками, аж поки не натрапив на фонтан Треві. Кинув монетку – і ось, повернувся.
– А я ніколи не була за кордоном. Мрію про Париж.
– То поїдемо разом! – вигукнув він. – Я серйозно. Чому ні?
Оксана червоніла. “Він жартує”, – думала, але серце билося швидше.
На третій день вони пішли на екскурсію до Аккерманської фортеці. Автобус трясся дорогою, а Андрій тримав її за руку.
– Ти особлива, Оксана. З тобою легко, як ні з ким.
– Ти теж… Але давай не поспішати. Я ж тільки приїхала.
В фортеці, на вершині стіни, з видом на лиман, він обняв її вперше.
– Не можу стриматися. Ти – як сонце для мене.
Оксана відчула запаморочення. “Це кохання? Так швидко?”
Вони повернулися пізно. У її кімнаті Андрій залишився.
– Я не хочу йти. Дозволь побути з тобою.
– Добре… Але обіцяй, що це не гра.
– Обіцяю. Я щирий.
Та ніч була казковою.
На ранок Оксана прокинулася щасливою. Андрій приніс сніданок.
– Кава для моєї принцеси. Як спалося?
– Чудово. Дякую, коханий.
Вони проводили дні разом: масажі в санаторії, танці на дискотеці.
– Ти танцюєш, як професіонал! – вигукувала Оксана.
– Бо з такою партнеркою! – відповідав він.
Але на п’ятий день з’явилися перші тіні. Андрій отримав дзвінок і вийшов на балкон.
– Так, все добре. Я в Одесі, на конференції. Повернуся за тиждень. Цілую, – почувся його голос.
Оксана завмерла.
– Хто дзвонив?
– Сестра. Перевіряє, чи живий.
Вона повірила. Але ввечері, коли він спав, телефон блимнув повідомленням:
“Коханий, сумуємо за тобою. Діти питають, коли тато повернеться.”
Серце Оксани стиснулося. Вона тихенько взяла телефон – без пароля. Фото: Андрій з жінкою та двома дітьми. “Щаслива родина”, – підпис.
Вона розбудила його.
– Хто це? Ти одружений?!
Андрій сів, блідий.
– Оксана, заспокойся. Це… складно.
– Складно? Ти брехав! Сказав, холостяк!
– Я розлучений у душі. Дружина – мене “пилить”, Я люблю тебе!
– Іди геть! – крикнула вона.
Він зібрав речі.
– Не шкодую про нас. Це було справжнє.
Двері зачинилися. Оксана плакала всю ніч.
Наступні дні були в тумані. Вона уникала пляжу, сиділа в кімнаті. Зустріла подругу по санаторію, Марію.
– Що сталося, Оксано? Ти бліда.
– Зустріла “холостяка”. Виявилося, одружений.
Марія зітхнула.
– Класика. Моя сестра так само. Вдома – чоловік, на морі – ловелас.
Вони проговорили довго. Марія розповідала свої історії.
– Чоловіки на курорті – як акули. Шукають здобич.
– А я повірила…
– Не звинувачуй себе. Наступного разу будеш мудрішою.
Оксана намагалася відволіктися: екскурсії, йога. Але думки про Андрія не йшли.
На десятий день він повернувся. Знайшов її в кафе.
– Оксана, прости. Я все розповів дружині. Хочу бути з тобою.
– Брешеш знову!
– Ні! Ось, дивіться: подав на розлучення. – Він показав папери на телефоні.
Вона вагалася.
– Чому мені вірити?
– Бо люблю. Поїдьмо до мене в Київ. Почнемо нове життя.
Оксана подумала про матір. “Вдома чоловіки, на морі холостяки”.
– Ні, Андрію. Це помилка. Їдь до сім’ї.
Він пішов, сумний.
Останні дні Оксана провела сама, розмірковуючи. Море шепотіло секрети, хвилі змивали біль.
Повернувшись додому, вона розповіла все матері.
– Мамо, ти мала рацію. Він був одружений.
Катерина обійняла її.
Коли автобус зупинився в містечку, Катерина чекала на зупинці з букетом квітів.
– Доню моя! Як ти? – обійняла вона.
– Нормально, мамо. Але… давай вдома поговоримо.
Вдома, за чаєм, Оксана почала розповідь з самого початку.
– Пам’ятаєш, як ти казала: “Вдома вони чоловіки, на морі – холостяки”? Я сміялася. А тепер…
Катерина слухала, не перебиваючи. Коли Оксана дійшла до ночі в кімнаті, мати зітхнула.
– Ох, доню. Серце – не камінь. Але чоловіки… Вони вміють говорити.
– Він говорив так щиро, мамо. “Я холостяк, розлучений”. А потім той дзвінок…
Оксана описала розмову по телефону, повідомлення.
– Я відчула себе наївною. “Сумуємо, тато”.
Катерина кивнула.
– Знаю цей тип. Мій знайомий, Петро, був таким. На морі – принц, вдома – батько трьох дітей.
– Розкажи про нього, мамо. Ти ніколи не розповідала.
Катерина відвела погляд.
– То було давно, до твого батька. Я була молодою, як ти. Поїхала в Ялту з подругами. Зустріла Петра на пляжі. Він сказав: “Я вільний, шукаю кохання”. Тижні романтики – прогулянки. “Одружуся з тобою”, – обіцяв.
– І що?
– Наприкінці відпустки зізнався: одружений, двоє дітей. “Але люблю тебе”. Я втекла. Плакала місяцями.
Оксана взяла матір за руку.
– Мамо, чому не сказала раніше?
– Не хотіла лякати. Але тепер бачиш – історія повторюється.
Вони проговорили до ночі. Наступного дня Оксана пішла на роботу. В школі колеги запитували про відпустку.
– Оксано, як море? Засмагла!
– Чудово, – усміхалася вона. – Але наступного разу поїду з подругами.
Вдома вона отримала повідомлення від Андрія: “Пробач. Люблю. Дзвони”.
Вона видалила.
Через тиждень приїхала подруга Марія з санаторію.
– Оксано, привіт! Як ти після того?
– Краще. А ти?
Вони пішли в кафе, згадували.
– Пам’ятаєш того Андрія? Він повернувся до дружини, але вона вигнала. Тепер справді розлучений.
– Серйозно?
– Так. Але ти правильно зробила. Не вір “холостякам”.
Оксана засміялася.
– Мама мала рацію.
Місяці минали. Оксана зустріла нового чоловіка – місцевого, чесного. Звали його Сергій.
– Оксано, ти мені сподобалася давно, – сказав він на побаченні.
– А ти холостяк?
– Справжній. Ніяких секретів.
Вони одружилися через рік. Катерина на весіллі плакала від щастя.
– Доню, бачиш? Справжнє кохання приходить вдома, не на морі.
Оксана кивнула.
– Дякую, мамо. За попередження.
Валентина Довга
