У маленькому містечку на околиці Києва жила Катерина Іванівна, жінка років п’ятдесяти п’яти, з міцним характером і непохитною вірою в традиції.
Вона була вдовою вже десять років, після того як її чоловік пішов з життя. З тих пір весь її світ крутився навколо єдиного сина, Олексія, якого вона виростила з усією материнською любов’ю та строгістю.
Олексій, був двадцяти восьмирічним програмістом, який працював у IT-компанії в столиці. Він був сучасним хлопцем: любив гаджети, подорожі та мінімалізм у всьому, від одягу до свят.
Одного сонячного весняного дня Олексій повернувся додому з великою новиною. Він зустрічався з Марією вже два роки – дівчиною з його роботи, креативною дизайнеркою з довгим волоссям і татуюванням на зап’ясті.
Марія була на рік молодшою за нього, з великими амбіціями та любов’ю до незалежності. Вони вирішили одружитися.
“Мамо, сідай, маю тобі щось сказати,” – почав Олексій, сідаючи за кухонний стіл, де Катерина саме мішала тісто для пирогів.
Катерина витерла руки об фартух і сіла навпроти, її очі блищали від цікавості. “Що таке, синку? Ти виглядаєш таким схвильованим!”
“Я і Марія… ми вирішили одружитися. Ми вже подали заяву. Весілля буде через два місяці, у липні.”
Катерина скрикнула від радості, підскочила і обійняла сина. “Ой, Льошо, нарешті! Я так чекала на цей день! Ми запросимо всю родину – дядька Петра з села, тітку Олю з Харкова, двоюрідних братів і сестер. Буде справжнє українське весілля: з короваєм, вишиванками, музикою і танцями до ранку!”
Олексій посміхнувся, але в його очах мелькнула тінь сумніву. “Мамо, почекай. Ми з Марією хочемо зробити все по-своєму. Ніяких величезних гулянь. Ми плануємо маленьке, сучасне весілля – тільки найближчі друзі, десь на природі, з барбекю, діджеєм і живою музикою від наших знайомих. Більше молодіжне, розумієш? Менше родичів, бо ми не хочемо, щоб це перетворилося на сімейний з’їзд.”
Катерина застигла, її обличчя спохмурніло. “Що? Як це – менше родичів? А хто ж буде святкувати? Родина – це святе! Твій батько, царство йому небесне, завжди казав: весілля без родини – як борщ без сметани. І що значить ‘молодіжне’? Ви хочете танцювати під ту електронну музику, де ні слів не розбереш?”
“Мамо, ми з Марією хочемо, щоб це був наш день. Не образься, але ми не хочемо запрошувати всіх тіток і дядьків, яких я бачив востаннє на похоронах. Ми запросимо тебе, звичайно, і Маріїних батьків. І все.”
Катерина не сказала ні слова того вечора, але в її голові вже визрів план. “Як це – без родини? – думала вона, лягаючи спати.
– Вони ще молоді, не розуміють. Я їм допоможу, запрошу всіх потихеньку. Вони подякують потім.”
Наступні тижні були наповнені підготовкою. Олексій і Марія вибрали місце – мальовничий парк біля озера, де можна було влаштувати пікнік-весілля.
Вони замовили фургон з вуличною їжею, діджея з сучасними треками і навіть фото-зону з неоновими вогнями. Запросили двадцять друзів – колег, однокурсників і пару близьких родичів з Маріїної сторони.
Катерина робила вигляд, що згодна. “Добре, синку, як ви хочете,” – казала вона, але таємно дзвонила родичам. Спочатку дядькові Петру: “Петре, приїжджай на весілля Льоші! Тільки не кажи йому, це сюрприз.” Потім тітці Олі: “Олю, без тебе ніяк!
Привези своїх дітей, буде весело.” Вона запросила понад тридцять людей – двоюрідних братів, сестер, навіть далеких родичів з села. “Вони приїдуть, і молоді зрозуміють, що родина – це сила,” – переконувала себе Катерина.
День весілля настав. Сонце світило яскраво, парк був прикрашений гірляндами і квітами. Марія виглядала чарівно в білій сукні з відкритою спиною, Олексій – у стильному костюмі без краватки. Гості – молоді друзі – сміялися, фотографувалися і грали в ігри. Церемонія пройшла швидко: обмін кільцями, аплодисменти.
Але раптом з боку стоянки почулися гучні голоси. “Де ж молодята? Ми приїхали!” – кричав дядько Петро, виходячи з старого автобуса, набитого родичами.
За ним висипала ціла юрба: тітка Оля з кошиком пирогів, двоюрідний брат Іван з гармошкою, сестра Галина з дітьми, які бігали навколо.
Олексій і Марія застигли. “Що це? – прошепотіла Марія, хапаючи Олексія за руку. – Хто ці люди?”
Олексій повернувся до матері, яка стояла з винуватою посмішкою. “Мамо, ти… ти запросила їх?”
Катерина розвела руками. “Синку, ну як же без родини? Вони ж твоя кров! Подивіться, як вони раді!”
Молоді були незадоволені. Марія почервоніла від гніву. “Катерино Іванівно, ми ж казали – тільки друзі! Це наш день, а не фестиваль родичів!”
Друзі молодят перезирнулися, не знаючи, що робити. А родичі вже розгортали свій “сюрприз”: дядько Петро витягнув гармошку і заграв “Гопак”, тітка Оля розкладала пироги на столах, а діти бігали між гостями, ламаючи фото-зону.
Олексій підійшов до матері, його обличчя було блідим. “Мамо, чому ти це зробила? Ми ж просили!”
“Бо я знаю краще, Льошо! Ви молоді, ви не розумієте. Весілля – це для родини, щоб всі разом. Подивися, як вони радіють!”
Але радість була тільки з одного боку. Друзі молодят почувалися незручно: їхня сучасна музика заглушилася народними піснями, барбекю замінили домашніми стравами, а спокійний пікнік перетворився на хаос. Марія сіла на лавку, намагаючись стримати сльози. “Олексію. Я хотіла романтичний день, а не це…”
Олексій обійняв її. “Я поговорю з ними. Мамо, це треба виправити.”
Але виправити було не так просто. Родичі вже “взяли кермо” в свої руки. Дядько Петро підійшов до молодят. “Ну, племіннику, вітаю! Давай вип’ємо за здоров’я! А це хто – твоя красуня? Маріє, ти ж наша тепер!”
Марія ввічливо посміхнулася, але очі її блищали від обурення. “Дякую, але ми не планували такого…”
Тітка Оля втрутилася: “Ой, не планували? А хто ж без нас? Ми ж приїхали з подарунками! Ось, ковдра ручної роботи, і сервіз на дванадцять персон!”
Двоюрідний брат Іван, хлопець років двадцяти п’яти, з пишною бородою, підморгнув Марії. “Сестричко, не сумуй! Зараз потанцюємо! Діджей, грай щось веселе!”
Діджей, молодий хлопець, здивовано подивився на Олексія. “Бос, що робити? Вони хочуть фольклор.”
Олексій зітхнув. “Грайте, що хочете. Але це ненадовго.”
Хаос наростав. Діти родичів бігали, перекидаючи напої, один з них випадково штовхнув стіл з тортом, і той ледь не впав. Друзі молодят почали потихеньку йти, шепочучи: “Це не наше, хлопці. Ми думали, буде чіл-аут…”
Марія підійшла до Олексія. “Я не витримаю. Давай поїдемо звідси. Це не наше весілля.”
“Куди поїдемо? Це ж наш день!”
“В готель, чи куди завгодно. Я не хочу, щоб твій дядько Петро співав мені серенади.”
Катерина помітила їхню розмову і підбігла. “Діти, ну що ви? Це ж для вас! Подивися, як всі веселяться!”
“Мамо, ніхто не веселиться, крім твоїх родичів! Наші друзі йдуть, Марія плаче. Ти все зіпсувала!”
Катерина образилася. “Я зіпсувала? Я хотіла як краще! Без родини ви б були самі, як пальці!”
Але тут стався перший поворот. Один з родичів, далекий дядько Василь, якого Катерина запросила з села, приїхав з цілим кошиком свіжих овочів і… куркою. Живою куркою, яку він планував “зарізати на шашлик”. Курка вирвалася і почала бігати по парку, лякаючи гостей.
“Ловіть її!” – кричав Василь, бігаючи за птахом.
Діти сміялися, друзі фотографували на телефони, а Марія закрила обличчя руками.
Олексій розсміявся вперше. “Добре, це смішно. Але мамо, це занадто.”
Катерина теж сміялася, ловлячи курку разом з усіма. “Бачите, як весело! Без цього нудно було б!”
Нарешті курку зловили, і Василь, червоніючи, сховав її назад. Але інцидент розрядив атмосферу. Деякі друзі залишилися, зацікавлені цим “сільським колоритом”.
Потім почалися танці. Діджей, адаптуючись, змішав сучасні треки з фольклором – вийшов дивний мікс. Родичі танцювали гопак, друзі – хіп-хоп, і несподівано всі злилися в один великий коло.
Марія, все ще ображена, сіла осторонь. До неї підійшла тітка Оля. “Доню, не сумуй. Я знаю, що Катерина переборщила, але вона любить вас. Я теж колись хотіла маленьке весілля, а вийшло на сто людей. І нічого, щаслива досі.”
Марія зітхнула. “Але це наш день…”
“Ваш, звісно. Але родина – це не вороги. Давай, потанцюй з нами. Покажи, як молоді танцюють.”
Марія вагалася, але встала. Вона взяла Олексія за руку, і вони вийшли в центр. “Добре, давай спробуємо.”
Танці тривали до вечора. Родичі розповідали історії: дядько Петро – про молодість Олексієвого батька, тітка Оля – про сімейні рецепти. Друзі, спочатку скептичні, почали спілкуватися з родичами. Один з колег Олексія, програміст Андрій, навіть навчив Івана грати в мобільну гру.
Але не все було гладко. Ближче до ночі, почалися суперечки. Двоюрідна сестра Галина, жінка з гострим язиком, підійшла до Марії. “А ти, Маріє, з якої сім’ї? Чому твоїх родичів мало? Чи ти соромишся нас, сільських?”
Марія спалахнула. “Ні, просто ми хотіли тихо…”
“Тихо? Весілля тихо – то не весілля! Ось у нас в селі…”
Олексій втрутився. “Галино, досить. Це наше свято.”
Катерина, бачачи напругу, вирішила виправити ситуацію. Вона взяла мікрофон від діджея. “Дорогі гості! Родичі і друзі! Я знаю, що я… ну, переборщила з запрошеннями. Але я хотіла, щоб мій син мав найкраще весілля. Льошо, Маріє, пробачте мене, стару. Давайте вип’ємо за молодят!”
Гості аплодували. Олексій підійшов до матері. “Мамо, ми пробачимо, але наступного разу питай нас.”
Марія кивнула. “Так, Катерино Іванівно. Але дякуємо. Без ваших родичів було б нудно.”
Вечір закінчився феєрверком, який друзі Олексія організували. Родичі співали пісні, друзі танцювали, і ха перетворився на незабутнє свято.
Наступного дня, коли всі роз’їхалися, Олексій і Марія сиділи з Катериною за сніданком. “Ну, мамо, твоє весілля вийшло,” – пожартував Олексій.
Катерина посміхнулася. “Наше весілля. І знаєш, синку, я зрозуміла: молоді мають право на своє. Але родина – це завжди плюс.”
Марія обійняла свекруху. “Так, плюс. З куркою і всім.”
І так, з цього хаосу народилася нова традиція: щорічні сімейні зустрічі, але вже з урахуванням бажань усіх.
Олеся Срібна
