Слова сусідки пропекли Катерину Петрівну гірше за липневе сонце. Вона повільно опустила сапку, відчуваючи, як всередині закипає щось середнє між панікою та праведним гнівом.
Сусідка, Галина, стояла біля паркану, демонстративно витираючи руки об фартух і сяючи від задоволення, що першою принесла «благу» звістку.
— Як це «відчалила»? Як це «продала»? — Катерина нарешті віднайшла голос. — Галю, ти щось плутаєш. У них весілля через два тижні! Ресторан замовлений, голубці накручені, я вже сукню собі кольору «пильна троянда» купила!
— Та яка там троянда, Катрусю! Там уже пил стовпом стоїть від вантажівки, що меблі вивозила! — Галина аж підстрибнула від азарту. — Квартира порожня, ключі у нових власників, а Оксанка твоя поїхала на таксі з трьома валізами. Кажуть, гроші готівкою взяла. Ох, і взула вона твого Славка!
Катерина не дослухала. Кинувши знаряддя праці прямо на грядку з огірками, вона полетіла до хати.
Славко сидів на кухні й спокійно пив чай, роздивляючись каталог автомобільних дисків.
— Славку! — Катерина влетіла в кімнату, наче торнадо. — Ти знаєш, що твоя наречена — міжнародна шахрайка? Вона квартиру продала! Вона втекла! Ти чому тут сидиш?
Славко повільно поставив горнятко.
— Мамо, заспокойтеся. Оксана просто вирішила деякі фінансові питання. Вона мені казала.
— Фінансові питання?! Вона продала житло з «усім»! Галька каже, навіть фіранки зняла! Де вона жити збирається? У тебе на голові? Чи вона вже десь на Канарах твої подарунки пропиває?
— Мамо, не фантазуйте. Оксана — доросла жінка, це її власність.
— Її власність — це моє спокійне майбутнє! Я ж її як рідну прийняла! А вона? Ти їй дзвонив? Дзвони зараз же!
Славко нехотя набрав номер. Катерина вирвала телефон і ввімкнула гучний зв’язок.
— Алло, Оксано? — голос Катерини затремтів від напруги. — Це твоя майже-мати. Ти де? В якому аеропорту? На якій митниці тебе ловити?
З того боку почувся спокійний, навіть дещо втомлений голос Оксани:
— Доброго дня, Катерино Петрівно. Я в дорозі. А що сталося? Чого такий лемент?
— Що сталося?! Ти квартиру продала! Весілля на носі, а в тебе ні кола, ні двора! Ти куди гроші поділа? Невже ти думаєш, що я дозволю синові одружитися з тою, яка за його спиною махінації крутить?
— По-перше, — відрізала Оксана, і в її голосі з’явився метал, — я вам не «та». По-друге, це моя квартира, яку я купила задовго до зустрічі з вашим сином. І якщо я вирішила її продати, то це не ваша справа.
— Не моя?! Ми спільне життя будуємо! — кричала Катерина. — Я вже родичів з Полтави запросила! Я вже за завдаток музикантам заплатила! А ти, виявляється, аферистка? Продала все і «фіть»? Може, ти й прізвище змінила вже?
— Катерино Петрівно, — зітхнула Оксана, — весілля не буде. Принаймні такого, як ви собі намалювали з вашими родичами й баянами.
— Що?! — Катерина мало не впала на стілець. — Славку, ти чув? Вона нас кинула! Вона обібрала нас до нитки морально!
— Мамо, вислухайте хоч хвилину! — втрутився Славко, забираючи телефон. — Оксана, ти вже доїхала до ділянки?
— Так, Славку. Оформлюю документи на будинок. Тут неймовірне повітря, ліс поруч і жодної допитливої сусідки в радіусі кілометра.
У Катерини Петрівни очі стали схожі на дві великі копійки.
— Який будинок? Яка ділянка?
— Та сама, про яку ми мріяли, — пояснила Оксана через динамік. — Ми зі Славком домовилися: замість того, щоб викидати шалені гроші на бенкет для ста людей, яких я бачу вперше в житті, я продаю свою затісну однокімнатну, додаю заощадження, і ми купуємо котедж за містом.
— Котедж? — перепитала Катерина, раптово збавивши тон. — А весілля?
— А весілля буде скромне, — відповів Славик. — Тільки ми й свідки. У лісі, на терасі нашого нового дому.
— Без Полтави? — прошепотіла мати. — Без голубців? Без сукні «пильна троянда»?
— Мамо, сукню вдягнете, — посміхнувся син. — Але замість криків «Гірко!» будете слухати спів пташок.
Через годину Катерина Петрівна знову була біля паркану. Галина вже чекала, витягнувши шию, як гусак.
— Ну що? — прошипіла сусідка. — Плаче Славко? У поліцію подали?
Катерина повільно поправила зачіску, глянула на Галю з висоти свого нового статусу і видала:
— Яка поліція, Галю? Оксаночка у мене — золото! Продала ту нещасну квартиру, бо вона замала для їхнього нового маєтку. Купують величезний будинок, котедж! Мене вже запросили в окреме крило жити. А весілля… весілля буде елітне, закрите, тільки для вищого кола. Так що, Галю, вибачай, місць немає.
Катерина розвернулася і гордо пішла в хату, залишивши сусідку ковтати пил і власну заздрість. Усередині вона все ще трохи сумувала за голубцями, але слово «котедж» гріло душу значно краще.
Після тріумфального виходу до паркану Катерина Петрівна повернулася в хату, де Славко уже пакував свою спортивну сумку. Її бойовий запал трохи вщух, поступившись місцем практичному жіночому розрахунку.
— Славку, почекай, — вона перегородила йому шлях, вперши руки в боки. — Котедж — це, звісно, звучить по-людськи. Але ти мені скажи, на кого цей маєток записаний? На неї? Тобто вона свої гроші вклала, а ти там хто — безкоштовний садівник?
— Мамо, починається… — Славко зітхнув, закидаючи кросівки в сумку. — Ми домовлялися про партнерство. Я вкладаю гроші в ремонт і сонячні панелі. Ми все оформимо юридично правильно. Ви краще про інше подумайте: як ви тепер будете перед родичами виправдовуватися? Ви ж пів Полтави на вуха поставили!
Катерина зблідла. Полтавські родичі — це була стихійна сила, страшніша за будь-який ураган. Тітка Люба вже, мабуть, зарізала кабана, а дядько Петро нагнав каністру фірмової.
— Ой, лишечко… — Катерина сіла на край дивана. — Дзвони їй. Дзвони цій своїй землевласниці. Мені треба знати технічні характеристики мого майбутнього «крила». І хай пояснить, де я маю приймати гостей, якщо в лісі лише пташки й дерева!
Славик набрав Оксану по відеозв’язку. На екрані з’явилося замурзане, але щасливе обличчя нареченої. Вона стояла на фоні дерев’яних стін, тримаючи в руках рулетку.
— Оксано! — вигукнула Катерина, притягуючи телефон до свого обличчя так близько, що було видно лише її одне око. — Ти мені зуби не заговарюй лісовим повітрям! Де там кухня? Де погріб для консервації? І головне — де я буду спати, коли приїду вас «рятувати» від сільського побуту?
— Добрий вечір ще раз, Катерино Петрівно, — Оксана розвернула камеру. — Ось вітальня з панорамними вікнами. Кухня буде в стилі лофт. А ваш погріб… ну, ми думали зробити там льох.
— Льох?! — Катерина мало не впустила телефон. — Ти що, збираєшся там вишні кислити, поки в мене картопля на балконі мерзнутиме? Ніяких лофтів! Має бути нормальна комора! І що це за вікна до самої підлоги? Нас же будь-який заєць побачить! А якщо злодії? А якщо Галька приїде з перевіркою?
— Катерино Петрівно, — спокійно перебила Оксана, — тут паркан два метри, і охорона на в’їзді в кооператив. Жодна Галька не проскочить без електронної перепустки.
Цей аргумент подіяв на Катерину магічно. Можливість не впускати сусідку в гості була дорожчою за будь-який погріб.
— Електронна перепустка… — промуркотіла вона. — Це гарно. Це солідно. Так, записуй: мені потрібна кімната з видом на захід сонця, щоб я могла думати про вічне, поки ви там свій лофт розводите. І щоб ніяких весіль у лісі! Це що, ми як партизани маємо під ялинками сидіти?
— Мамо, ми вже все вирішили, — твердо сказав Славик. — Буде фуршет. Легкі закуски, сир, жива музика. Жодних тазів з олів’є.
Катерина Петрівна підскочила, наче її вжалив джміль.
— Фуршет? Сир? Славику, ти при своєму розумі? Твій хрещений батько приїде з Конотопа. Він той сир з пліснявою побачить — і викличе санстанцію! Люди мають вийти з весілля ситими й задоволеними, а не з відчуттям, що їх обікрали на дегустації в супермаркеті!
— Катерино Петрівно, — втрутилася з екрана Оксана, — ми хочемо сучасне свято. Ми хочемо фотографії в естетиці «ліс та туман», а не фотографії облич у тарілках з холодцем.
— «Ліс та туман»… — передражнила Катерина. — Та через годину під тим туманом у хрещеного почнеться ревматизм, а в тітки Люби — голодне запаморочення! Оксано, доню, ти квартиру продала, гроші маєш — невже тобі шкода на нормальне м’ясо? Я сама все приготую! Привезу плити, балони, казани…
— Ні! — в один голос крикнули Славик і Оксана.
— Тільки спробуйте привезти казан — і я анулюю вашу перепустку на в’їзд! — жартома, але з натяком сказала Оксана. — Катерино Петрівно, ви будете гостею. Ви будете сидіти в кріслі-гойдалці, і виглядати як англійська королева. Невже вам не хочеться хоч раз не мити посуд після тридцяти родичів?
Катерина замовкла. Образ англійської королеви в сукні «пильна троянда» на фоні соснового бору раптом витіснив з її голови гору брудних тарілок і запах смажених котлет.
— Добре, — нарешті видохнула вона. — Королева, то королева. Але! — вона підняла вгору вказівний палець. — На фуршеті має бути хоча б щось солідне. Назвіть це «брускеттами з автентичним м’ясом», але щоб це були бутерброди з бужениною! І щоб музиканти не вили, як вовки на місяць, а грали щось, під що можна хоча б вальс зобразити.
— Домовилися, — посміхнулася Оксана. — Брускетти з бужениною будуть.
Коли зв’язок перервався, Катерина Петрівна ще довго дивилася на порожню кухню. Її світ змінювався надто швидко. Квартири зникали, з’являлися котеджі, лофти витісняли комори.
— Славку, — тихо покликала вона сина, який уже стояв на порозі. — А вона точно тебе любить? Не будинок той, не гроші, а тебе?
Славко підійшов і обійняв матір.
— Точно, мамо. Вона ж не просто квартиру продала — вона мрію про спокійне життя зі мною купила. Ви б бачили, як вона там по тій ділянці бігає. Вона вже навіть місце під ваші троянди розпланувала.
Катерина відчула, як на очах виступили сльози. Вона швидко витерла їх краєм хустки, щоб син не помітив слабкості.
— Під троянди, кажеш? Ну, дивись мені. Якщо вона мої «Глорія Дей» посадить у тіні — я їй той лофт швидко в класику перероблю!
Наступного ранку Катерина Петрівна знову вийшла на подвір’я. Галина вже чатувала, як досвідчений снайпер у кущах смородини.
— Що, Катрусю, поїхав твій Славик? Поїхав шукати вітра в полі? Ох, казала я — міські вони такі, сьогодні тут, завтра — з грошима в бігах.
Катерина повільно, з королівською виправкою, поправила сонячні окуляри (які вона дістала з «парадної» шухляди).
— Галю, я дивуюся твоїй неосвіченості, — солодко промовила вона. — Мої діти зараз на об’єкті. Приймають ландшафтних дизайнерів. Ми вирішили, що міська суєта — це для бідних. Тепер у нас — еко-резиденція.
— Рези-що? — Галина аж поперхнулася.
— Резиденція, Галю. У лісі. З охороною та інтелектуальним меню. До речі, я тут подумала… мабуть, я тобі свою сапку подарую. Вона мені в котеджі більше не знадобиться. У мене там тепер буде англійський газон і крісло-гойдалка. А голубці… голубці тепер називаються «капустяні роли з демігласом», і їх нам готуватиме шеф-кухар.
Катерина розвернулася і, наспівуючи якийсь аристократичний мотив, пішла збирати валізу. Попереду був «ліс та туман», сукня кольору троянди й зовсім нове життя, в якому вона обов’язково знайде місце для таємної каструлі з котлетами — про всяк випадок, для хрещеного з Конотопа.
Наталія Веселка
