Олексій стояв біля дверей і його погляд виказував суміш роздратування та зверхності. Він навмисне не зачиняв вхідні двері повністю, щоб протяг із під’їзду гуляв коридором, нагадуючи про те, що час Катерини в цьому домі спливає з кожною хвилиною. У його руках був рулон великих чорних сміттєвих пакетів, які він тримав так, ніби це був королівський дарунок.
Катерина стояла посеред кімнати, оточена речами, які ще вчора здавалися частиною спільного затишного життя, а сьогодні перетворилися на купу непотребу, який треба терміново евакуювати. Вона глибоко вдихнула, намагаючись зберегти рівновагу, хоча всередині все тремтіло від обурення.
— Катерино я рахувати не буду, але давай поспіши, — сказав Олексій, кидаючи рулон пакетів на підлогу біля її ніг. — Тішся що я тобі взагалі ці пакети дав. А то б змушена була свої манатки з мої квартири і в руках нести.
Вона подивилася на пакети, потім на чоловіка, з яким прожила два роки, і відчула, як хвиля гарячого гніву підступає до горла. Проте вона змусила себе говорить спокійно, хоч і з відчутним холодком у голосі.
— Твої пакети це вершина твоєї щедрості, Олексію, — відповіла Катерина, нахиляючись, щоб узяти один із них. — Я обов’язково згадаю про цей шляхетний жест, коли буду згадувати час, проведений тут. Особливо твою фразу про твою квартиру, яку ми разом облаштовували за мої кошти.
— Квартира належить моїм батькам, а отже, вона моя, — відрізав він, роблячи крок уперед і заглядаючи в коробку, де лежали книги. — А все, що ти сюди принесла, поміститься в ці кілька мішків. Тому не треба влаштовувати тут драму та затягувати процес. Моє терпіння має межі, і вони вже закінчуються.
— Цікаво, де ж були ці межі, коли ти просив мене допомогти з оплатою ремонту на кухні, — запитала вона, складаючи свої светри до чорного поліетилену. — Тоді це була наша квартира, наше майбутнє гніздечко. А тепер це раптом стало твоїм приватним володінням, з якого мене виставляють, наче випадкового перехожого.
— Ремонт це була твоя ініціатива, — заявив Олексій, знизавши плечима. — Тобі не подобався колір стін, тобі хотілося більше світла. Я лише пішов тобі назустріч, дозволивши змінити інтер’єр. Тепер ти забираєш свої речі, а ремонт залишається як амортизація за те, що ти жила тут безкоштовно весь цей час.
Катерина аж зупинилася від подиву. Вона випустила з рук светр і повернулася до нього всім тілом.
— Безкоштовно, — повторила вона, мружачись. — Тобі нагадати, хто купував продукти щотижня. Хто оплачував комунальні послуги, коли в тебе були творчі кризи та пошуки себе. Я не рахувала кожну гривню, бо вважала, що ми сім’я. Але бачу, що ти вельми ретельно вів свій внутрішній бухгалтерський облік.
— Я дивився на речі тверезо, — сказав він, проходячи далі в кімнату й сідаючи на край дивана, наче контролер на вокзалі. — Твої витрати на їжу це просто внесок у твоє власне проживання. А от простір, який я тобі надав, коштує набагато дорожче. Тому твої звинувачення безпідставні. Складай речі швидше, машина вже чекає під будинком, і водій не буде стояти без діла.
— Машина чекає, бо ти її викликав, навіть не запитавши, чи готова я, — зауважила Катерина, продовжуючи пакувати книги. — Ти вирішив усе за мене, як і завжди. Твоя звичка керувати чужим часом просто вражає.
— Я рятую ситуацію, — відповів Олексій, розглядаючи свої нігті. — Якби я не викликав авто, ти б збиралася до наступного тижня. Ти ж нездатна приймати швидкі рішення. Тобі завжди треба подумати, зважити, поплакати. У мене немає на це часу.
— Моя нездатність приймати швидкі рішення полягала лише в тому, що я занадто довго сподівалася на твою зрілість, — тихо промовила вона. — Це була моя найбільша помилка. Я думала, що за твоїми гучними словами ховається хоч якась відповідальність.
— Відповідальність це те, що я роблю зараз, — заявив він, підвівшись із дивана. — Я звільняю нас обох від стосунків, які зайшли в глухий кут. І роблю це цивілізовано, даючи тобі можливість забрати все своє майно. Навіть ці пакети, які ти так критикуєш, є ознакою моєї турботи.
— Турботи, — перепитала вона з гіркою усмішкою. — Твоя турбота виглядає як депортація. Ти навіть не дозволив мені зібрати речі в нормальні коробки, які я планувала привезти ввечері. Тобі обов’язково треба було влаштувати цей перформанс просто зараз, посеред дня.
— Тому що ввечері в мене є інші плани, — сухо сказав Олексій. — Я не збираюся міняти свій графік через те, що ти не встигла підготуватися. Світ не крутится навколо твоїх потреб, Катерино.
— Я це вже зрозуміла, — відповіла вона, зав’язуючи перший пакет на міцний вузол. — Твій світ крутиться виключно навколо твого егоїзму. Проте мені цікаво, що ти скажеш своїм батькам, коли вони запитають, чому з квартири зникли всі затишні речі, які створювали тут атмосферу дому.
— Я скажу їм правду, — відповів він, підходячи до вікна і дивлячись униз. — Скажу, що ми виявилися занадто різними людьми. Вони зрозуміють. Вони завжди знали, що ти занадто вимоглива і складна для сімейного життя.
— Вимоглива, бо хотіла, щоб ти тримав своє слово, — запитала вона, переходячи до полиці з посудом. — Я вимагала занадто багато, коли просила тебе знайти постійну роботу, а не перебиватися випадковими заробітками і називати це пошуком свого справжнього покликання.
— Моя робота це моя особиста справа, — спалахнув Олексій, хоча його голос залишився тихим. — Я митець, мені потрібен час для реалізації ідей. Ти ніколи цього не розуміла. Тобі потрібен був просто ремісник, який приноситиме гроші за розкладом. Ти намагалася загнати мене в рамки свого обмеженого бачення успіху.
— Твоє мистецтво за останні два роки не принесло жодного результату, крім кількох ескізів на папері, який я купувала, — зауважила Катерина, обережно загортаючи кришталеві келихи, які їй подарувала бабуся, у паперові серветки. — Ти використовуєш свій статус митця як щит від реального життя. Це дуже зручна позиція, щоб нічого не робити і звинувачувати інших у відсутності натхнення.
— Ти не маєш права оцінювати мою творчість, — сказав він, і в його голосі з’явилися жорсткі нотки. — Ти людина прагматична, без уяви. Твій максимум це звіти та графіки на твоїй роботі. Тому не тобі судити про мої успіхи чи невдачі.
— Ці звіти та графіки дозволяли нам купувати фарби для твоїх шедеврів, — нагадала вона, складаючи келихи на дно пакета. — Але я рада, що тепер мої прагматичні гроші залишаться при мені. Тобі доведеться шукати іншого спонсора для свого невизнаного генія.
— Не хвилюйся за мене, — відповів Олексій, відходячи від вікна і стаючи поруч із нею. — Претендентів на моє товариство вистачає. Людей, які вміють цінувати внутрішній світ, а не лише матеріальні статки, набагато більше, ніж ти думаєш.
Вона зупинилася і подивилася йому прямо в очі. У її погляді вже не було гніву, лише глибоке розчарування.
— Я щиро бажаю тобі знайти таку людину, — сказала Катерина. — Сподіваюся, вона буде настільки духовною, що зможе харчуватися твоїми ідеями і платити за оренду твоїми ескізами. Тоді ви будете ідеальною парою.
— Твоя іронія недоречна, — зауважив він, відводячи погляд. — Вона лише показує твою дріб’язковість. Ти не вмієш іти красиво. Тобі обов’язково треба залишити після себе отруйний слід.
— Красиво йти з людиною, яка виставляє тебе за двері з чорними сміттєвими пакетами, неможливо, — відповіла вона, піднімаючи черговий мішок. — Я лише називаю речі своїми іменами. Тобі це не подобається, бо правда руйнує твій ідеальний образ самого себе.
— Мій образ бездоганний, — заявив Олексій, гордо піднявши підборіддя. — Я в цій ситуації поводжуся як джентльмен. Я не заважаю тобі, я допомагаю з логістикою, я дав тобі пакувальний матеріал. Багато хто на моєму місці просто виставив би коробки на вулицю без жодних церемоній.
— Джентльмен, який вихваляється тим, що не викинув речі на вулицю, це новий рівень культури, — сказала вона, прямуючи до коридору з першими двома пакетами. — Твої стандарти гідності дуже специфічні.
Вона поставила пакети біля дверей і повернулася назад за наступною партією. Олексій навіть не ворухнувся, щоб допомогти їй донести важкі мішки. Він лише спостерігав, як вона пересувається кімнатою, фіксуючи кожен її рух.
— Ти забираєш цей торшер? — запитав він раптом, вказуючи на тонку металеву лампу в кутку.
— Це подарунок моїх колег на мій день народження, — відповіла Катерина. — Звісно, я його забираю. А чому ти питаєш? Тобі він раптом став потрібен для створення атмосфери?
— Він гарно вписувався в куток біля крісла, — зауважив Олексій. — Я думав, ти залишиш його як компенсацію за певні незручності, які ти мені створила своїм поспішним від’їздом.
— Незручності, — здивувалася вона. — Ти сам наполіг на тому, щоб я поїхала саме сьогодні. Які незручності я тобі створюю? Тим, що звільняю простір для твоїх нових муз?
— Тим, що порушуєш мій спокій, — пояснив он. — Ця метушня, шурхіт пакетів, твої постійні зауваження. Це все деструктивно впливає на мій емоційний стан. Я після твого від’їзду буду відновлюватися кілька днів, щоб повернутися до звичного ритму роботи.
Катерина лише похитала головою, вражена рівнем його егоцентризму. Вона взяла торшер в одну руку, а іншою підхопила ще один пакет.
— Я намагаюся мінімізувати твої страждання, — сказала вона, проходячи повз нього. — Ще кілька хвилин, і твій емоційний стан буде в повній безпеці. Ти зможеш насолоджуватися своєю самотністю та порожнечею, яку ти так наполегливо створював навколо себе.
— Порожнеча буває корисною, — філософськи замітив Олексій, ідучи за нею до коридору. — Вона дає простір для нового. Коли зникає старе і відпрацьоване, з’являється місце для чогось кращого і масштабнішого.
— Відпрацьоване, — перепитала вона, ставлячи торшер біля стіни. — Тобто два роки мого життя, моєї підтримки та моєї віри в тебе ти називаєш відпрацьованим матеріалом.
— Це метафора, — відмахнувся він. — Не треба чіплятися до слів. Ти завжди шукаєш прихований зміст там, де його немає. Я мав на увазі етап стосунків, який завершився. Ми взяли одне від одного все, що могли, і тепер час рухатися далі.
— Ти взяв усе, що міг, а я лише віддавала, — тихо, але твердо сказала Катерина. — У цьому й полягає різниця між нашим баченням цих двох років. Для тебе це був ресурсний період, а для мене це була спроба побудувати щось справжнє.
— Твої спроби були занадто нав’язливими, — заявив Олексій, спираючись на одвірок. — Ти намагалася переробити мене під свій ідеал. Тобі не потрібен був я, тобі потрібен був проект під назвою Ідеальний чоловік. А я не об’єкт для твоїх експериментів.
— Я всього лише хотіла, щоб ти виконував свої обіцянки, — відповіла вона, повертаючись до кімнати за останніми речами. — Обіцянки знайти роботу, обіцянки допомогти мені, коли я хворіла, обіцянки бути поруч не лише тоді, коли все добре. Якщо це експерименти, то твої уявлення про нормальні стосунки дуже викривлені.
— Я був поруч, коли вважав це за потрібне, — сказав він. — Я не можу бути з людиною двадцять чотири години на добу, мені потрібен особистий простір. Твоя потреба в увазі була задушливою.
— Тепер ти можеш дихати на повні груди, Олексію, — констатувала Катерина, піднімаючи останню сумку з особистими речами та документами. — Твій особистий простір тепер безмежний. Ніхто не буде запитувати тебе про плани на вечір, ніхто не буде чекати тебе з вечерею і ніхто не буде турбуватися про твоє здоров’я.
— Це звучить як ідеальний сценарій, — погодився він, роблячи крок назад, щоб дати їй можливість вийти в під’їзд. — Я нарешті зможу присвятити себе тому, що дійсно має значення.
Вона вийшла на загальний коридор, де вже стояли її речі, упаковані в ті самі чорні мішки. Вона повернулася до чоловіка, який стояв на порозі своєї квартири, і подивилася на нього влітку останній раз.
— Прощавай, Олексію, — сказала вона спокійно. — Дякую за пакети. Вони дійсно допомогли мені зрозуміти, з чим саме я залишаю цей дім. З чистим сумлінням і без зайвого баласту.
Олексій нічого не відповів. Він лише повільно зачинив двері, і звук замка, що клацнув, поставив остаточну крапку в цій тривалій розмові.
Катерина глибоко вдихнула прохолодне повітря під’їзду, підхопила перші пакети і попрямувала до ліфта, відчуваючи, як з кожним кроком їй стає все легше дихати.
Олеся Срібна
