Катя гнала від себе недобрі думки, але правда ховатися не хотіла — чужі парфуми на його одязі промовляли красномовніше за будь-які пояснення. Саме тоді вона дізналася, що при надії, але сказати чоловікові не встигла. Він пішов до іншої.
П’ять років тому Катя разом із чоловіком та маленькою донькою переїхала у п’ятиповерхівку на околиці міста. Такі будинки в нас називають «хрущовками». Планування там не надто вдале: метраж скромний, кімнати й кухня тісні, санвузол сумісний.
Переїзду передувала чергова неприємність зі свекрухою. На сімейній раді «молоді» вирішили зняти однокімнатну квартиру — на кращі умови грошей у них не було, та Катя все одно раділа: хай ненадовго, але це буде їхній власний куточок. Проживши три з половиною роки під одним дахом з батьками чоловіка й вичерпавши запас терпіння до дна, вона переконалася: щоб зберегти власну сім’ю, треба жити окремо. На жаль, Юра в цьому проблему не бачив: батьківська квартира була лише за десять хвилин ходи від його роботи, та й потроху можна було відкладати на власне житло.
Що Тетяна Сергіївна її недолюблює, Катя знала — точніше, відчула на собі. А як же їй хотілося сподобатися новій родині! І подарунки приносила, і всю домашню роботу брала на себе — квартиру вимивала до блиску, собаку вигулювала, намагалася догодити кожному… Та все марно.
Каті здавалося, що Тетяна Сергіївна її просто не сприймає. Інакше як? Адже її єдиний синочок одружився з якоюсь немісцевою дівчиною з маленького провінційного містечка! На першій зустрічі з майбутньою невісткою Тетяна Сергіївна глянула на Катю з-під окулярів і видала фразу, що надовго врізалась дівчині в пам’ять:
— Юро, синочку, ти що, хочеш мене завчасно звести в могилу? Вона тобі не пара! Чуєш? Отямся!
Та Юра був закоханий по вуха й відступати не збирався: надто довго добивався її уваги. Катя була першою красунею на курсі, а до всіх своїх переваг ще й уміла уважно слухати. Її інтереси виходили далеко за межі розмов про модний одяг чи прикраси — саме це його й зачепило.
Невдовзі після весілля в Юри й Каті з’явилася донечка Поліна. Перший рік дівчинка часто хворіла: то животик болів, то зубки різалися, через що вона погано спала ночами.
— Навіть нормальну дитину народити не змогла, — дорікала свекруха. — Погано доглядаєш! Чого це вона в тебе весь час на руках плаче? Говорила я Юрі, щоб не одружувався з тобою, та він не послухав! Ось і маєш результат! Невдячна! Живеш на всьому готовому, та ще й носа вертиш!
Катя росла без батька — його не стало, коли їй було сім. Після того мама більше не виходила заміж — не хотіла травмувати дочок. Обіймаючи їх, вона часто повторювала:
— Я поступилася своїм особистим життям заради вас, мої любі. Не можу допустити, щоб вас виховував чужий чоловік. Полюбити так, як я вас люблю, він не зможе. А раптом, не дай Боже, образить? От коли станете самостійними — може, й подумаю про своє щастя.
Слід сказати, що теплих, по-справжньому близьких стосунків у їхній родині не було, і особливої ніжності Катя не відчувала. Коли Катя та її сестра Світлана вийшли заміж, мати продала квартиру й переїхала до іншої країни, де зрештою знайшла своє жіноче щастя.
З подругами, мамою та сестрою Катя бачилася нечасто, але й не надто переймалася цим: увесь свій час вона віддавала коханому чоловікові й донечці. Коли Поліні виповнилося чотири роки й її віддали до дитячого садка, Катя влаштувалася в невелику компанію, що виробляла кондитерські вироби. Їй подобалася робота економістки, та й зайва зарплата в домі ніколи не завадить. Сім’я жила так, як живуть багато родин: робота — дім, дім — робота. Час від часу до них у гості навідувалися Юрині батьки, бавилися з онучкою, а потім Катя з чоловіком робили у відповідь візит.
Найбільшою віддушиною для Каті були прогулянки з Поліною на дитячому майданчику. Відклавши книжку, вона спостерігала за мешканцями будинку. На першому поверсі у другій квартирі жила її знайома Оля. Їхні діти разом каталися на гойдалках, будували в піску високі замки й підземні ходи. На третьому поверсі мешкала родина, які весь час пили — Люся і Сергій. Вони, здавалося, ніколи не були тверезими. Влітку виставляли на балкон клітку з папугами, і вся вулиця прокидалася від їхнього дзвінкого щебету. Двері в двері з ними, у трикімнатній квартирі, жила гомінка багатодітна сім’я. Скільки в них було дітей? Катя не знала напевне — п’ять, а може, й сім. Порахувати їх було неможливо: у циганській родині завжди гостювали численні родичі та знайомі.
Наприкінці місяця, коли закінчувались останні копійки й годувати дітей та нескінченних гостей було нічим, хазяйка ходила по квартирах і просила милостиню.
— Дайте копієчку, куплю дітям хліба й молока, — благала вона. — Гроші скінчилися, а якось же треба дотягнути до виплати допомоги. Спасибі вам, хай Бог благословить за вашу щедрість.
— Як можна так жити, без роботи й особливих турбот? І ніколи ж не сумують, — дивувалася Катя.
Та багатодітні сусіди вміли залишатися веселими й гостинними попри все. Не раз пригощали Полінку цукерками й печивом, а вона дарувала їхнім дітям свої іграшки.
На п’ятому поверсі мешкало подружжя інтелігентів: Тамара Львівна викладала математику в транспортному коледжі, а Максим Ігорович був деканом того самого закладу. Вони чемно віталися, уникали сварок і, здавалось, трималися подалі від сусідського життя.
У двокімнатній прохідній квартирі на четвертому поверсі жила самотня жінка. Усі називали її просто «Іванівна». Щодня, у будь-яку погоду, вона, спираючись на палицю, повільно виходила надвір. До магазину ходила з маленьким рюкзачком за спиною. На лавці біля під’їзду сиділа тихо, нікого не обговорювала, інколи перемовлялася з подругами — такими ж тихими «божими кульбабками». Влітку вона виходила з клубками пряжі й спицями, зосереджено в’язала. Пташок годувала хлібом, а собак і котів — кашею та курячими кісточками.
— Якась безбарвна бабуся, — думала Катя. — Не усміхається, не пристає з розпитуваннями, допомоги не просить. Навіть в ожеледицю сама йде по хліб. Нічого не боїться чи надто горда? Дивна вона.
Син матір відвідував рідко. Приїздив на чорному «Лексусі», заносив у квартиру пакунки з продуктами та ліками. Відсиджував у матері рівно годину й виходив, важко зітхаючи та нишком витираючи рукавом заплакані очі.
Якось, повернувшись зі школи, Поліна не знайшла в кишені куртки ключів від квартири. Дівчинка ходила у другий клас. Телефон раптом розрядився, тож подзвонити батькам вона не могла. Небо наче шаленіло — разом із пронизливим вітром воно лило на землю потоки води. Осінній дощ такий — настирливий, холодний, до кісток. Щоб не промокнути остаточно, Поліна сховалася в під’їзді. Підклавши під себе рюкзак, вона сиділа на сходах біля зачинених дверей і вже ладналася розплакатись.
— Полінко! Що ти тут робиш, доню? Що сталося? — почула раптом. То, охкаючи, підіймалася сходами Іванівна зі своїм незмінним рюкзачком.
— Я загубила ключ… А мама з татом на роботі, — схлипнула дівчинка.
— Так подзвони їм і скажи, що сталося.
— Не можу, телефон розрядився…
Усвідомивши, що вдома її чекатиме сварка, Поля зовсім знітилася.
— Не плач, люба. Ходімо до мене, я тебе чаєм із варенням пригощу — змерзнеш тут, не дай Боже, ще захворієш, — турботливо мовила Іванівна.
— Мама не дозволяє ходити в гості… Вона мене потім покарає, — відповіла Поля й розгублено звела очі на стареньку.
— А зробімо так. Ти пам’ятаєш напам’ять мамин або татів номер?
— Ні… Хотіла вивчити, але все не складалося… — Поля знову запхикала.
— Ох, шкода. Ну-ка, покажи телефон, — попросила Іванівна, важко присідаючи.
— Он як добре! І в мене такий самий! — зраділа вона, побачивши модель телефону.
— Підемо до мене, зарядимо твій, і ти зателефонуєш мамі. Не бійся, сварити вона тебе не буде — вона ж добра, — лагідно сказала старенька.
За пів години, підзарядивши телефон і поговоривши з мамою, задоволена Поліна сиділа в Іванівни за столом і з апетитом їла молочну гарбузову кашу, а потім — пиріжки з яблуками. Запиваючи чаєм, вона ложечкою діставала з банки малинове варення.
Виявилося, Іванівна зовсім не така вже й нелюдима, якою здавалася.
— Давай разом зробимо домашні завдання, — запропонувала бабуся, дбайливо вкриваючи дівчинку теплим пледом.
Поліна швидко впоралася з уроками й вирішила всі приклади з математики. Потім вони разом вивчили мобільні номери батьків.
— Оце молодчинка, — гладячи її по голові, сказала Іванівна.
Увечері Катя, стривожена, постукала до сусідки.
— Дуже вам дякую за допомогу. Пробачте, я навіть вашого імені не знаю, лише по батькові… — збентежено мовила вона.
— Мене звуть Олена Іванівна. А ти, Поліно, можеш називати мене бабусею Лєною, — відповіла жінка й запросила Катю до столу.
— Це вам маленький подаруночок від щирого серця, — усміхнулася Катя й простягнула пакет із печивом, шоколадкою та коробкою цукерок.
За розмовами дві години промайнули непомітно. Катя дізналася дещо про життя Олени Іванівни. Сім років тому та овдовіла, а до виходу на пенсію працювала бухгалтеркою в ЖЕКу. Син Пашка з дружиною давно жили окремо, у центрі міста. Він постійно кликав матір до себе, але Олена Іванівна вирішила, що поки може сама себе доглядати, нав’язуватися їм не буде. У сина й невістки з грошима все гаразд, але Бог дітей їм так і не дав. Скільки не лікувалися — все марно.
Такого ароматного чаю, такого неймовірного супу з зеленим горошком і таких смачних пиріжків Катя, виявляється, ще ніколи не їла! Може, справа була у магії осіннього вечора чи в тому непомітному родинному теплі, що виникає між двома жінками, які давно скучили за щирою розмовою.
Відтоді Катя й Поліна почали справді дружити з Іванівною: то куплять їй на ринку овочів та занесуть важкі сумки, то зходять у аптеку, то комуналку в банку оплатять. Вечори тепер часто проводили разом — Юра останнім часом постійно їздив у відрядження, і Катя мала вдосталь часу на спілкування з Оленою Іванівною.
Після школи Поліна нерідко заходила до сусідки. Разом вони робили уроки, пекли пироги, готували соуси й ліпили вареники — рецептів у Олени Іванівни було безліч. Пізніше до них приєднувалася Катя і просто насолоджувалася тією тихою ідилією, що панувала в маленькій квартирі. Завжди стримана й тиха, Полінка тут сміялася голосно, гралася з мамою та бабусею Лєною. А старенька всміхалася, і її змережене зморшками обличчя випромінювало ту ніжність, яку вона берегла роками — і яку могла подарувати лише своїм «дівчаткам».
Кажуть, люди стають близькими поступово, а чужими — миттєво. Та Олена Іванівна, Поліна й Катюша всього за кілька місяців стали одне одному не просто подругами — рідними душами. От тільки Катю турбувало інше: чоловік віддалявся. Він усе довше затримувався на роботі, відрядження стали майже постійними. Катя гнала від себе недобрі думки, але правда ховатися не хотіла — чужі парфуми на його одязі промовляли красномовніше за будь-які пояснення. Саме тоді вона дізналася, що при надії, але сказати чоловікові не встигла.
— Ти або сліпа, або дурепа, — кинув Юра, повернувшись на світанку з «відрядження». — У мене є дівчина. Я її люблю. По-справжньому. Вона — дочка мого шефа. Я йду до неї. Мама мала рацію — ти мені не пара. Навіщо я її тоді не послухав? — гримнувши дверима, Юра пішов.
Каті довелося стати для Поліни й ще майбутньої дитини єдиною опорою. А що робити? Жити треба далі. Розлучення відбулося через три місяці.
— Поверни мені обручку, — наказав Юра, коли вони вийшли з РАЦСу.
Катя зблідла від обурення і ледве стримувала нудоту, вона з зусиллям зняла каблучку й кинула на підлогу.
— От же ж мерзота! — закричав Юрій, піднявши його. — Навіть спогаду нормального по собі не хочеш залишити! Запам’ятай: окрім аліментів, нічого від мене не отримаєш! І не смій ходити до моїх батьків і просити про допомогу. Відтепер усе робитимеш сама!
Своїми бідами Катя ділилася тепер із сусідкою. І саме Олена Іванівна допомогла їй вистояти.
— Твоє головне зараз — бути сильною й зробити все, щоб народити здорове маля, — казала вона, витираючи Катині сльози. — У мене таке відчуття, що в тебе буде син.
Та через два місяці Олена Іванівна різко згасла. Обстеження показало, що є хвороба. Ліки не допомагали, вона танула на очах. Син привозив лікарів, ті пробували різні методи, але все було марно: жінка майже не вставала з ліжка.
Катя доглядала її п’ять місяців. Робила перев’язки, годувала, купала, прибирала в квартирі.
— Я хочу тобі щось показати… — прошепотіла одного разу Олена Іванівна після уколу знеболювального. — Дістань синю теку в комоді. Так, цю. Відкрий і подивись документи.
У теці була дарча на квартиру, оформлена на Катине ім’я.
— Не заперечуй, — прошепотіла жінка. — Костя привіз нотаріуса, все законно. У сина є житло — він забезпечений. А ти мені як донька… Донька, яку я втратила двадцять три роки тому. Я прив’язалася до тебе й Полінки. Ти піклуєшся про мене, як рідна. Була зі мною мої останні дні… Не перебивай. Костя все знає й не претендуватиме. Він дуже вдячний тобі. Після того, як мене не стане, можеш одразу переїжджати. Дитинко, в тебе все буде добре.
За тиждень Олена Іванівна тихо пішла з життя. Поховавши її, Катя готувалася до появи малюка. Уночі в Каті почалися перейми й відійшли води. Швидкої довго не було, і жінці довелося постукати до сусідів-алкоголіків.
Двері відчинив Сергій, тримаючи пляшку напою.
— Вибачте, швидка не їде… а мені треба в лікарню, — простогнала Катя, тримаючись за живіт. — Донька спить, я її не стала будити. Сестра в мами, мені ні до кого звернутися. Постукайте, будь ласка, до Романових — Софія обіцяла забрати Поліну.
Сергій миттєво протверезів.
— Зараз, Катю, потерпи, — сказав він і побіг угору сходами. — Зайду до Соньки й машину знайду.
За п’ять хвилин, застібаючи на ходу сорочку, через сходинку перестрибуючи, з’явився Максим Львович. Він узяв Катю під руку, вивів надвір і посадив у свою машину.
— Добре, що я вчора машину в гараж не загнав. Наче відчував, що знадобиться! — бурмотів доцент. — Не хвилюйся, Катю, Тамара Львівна вже зателефонувала однокласниці, і та сьогодні на зміні. Нас чекають у пологовому. А з Полькою моя дружина побуде до ранку, потім Софія забере — не хвилюйся, впораються.
О шостій ранку в Каті з’явився син Артемко — здоровий, рожевощокий хлопчик. Катя була безмежно щаслива. Чи варто казати, що забирати її з малюком прийшли майже всі сусіди?
Циганка Софія тримала Поліну за руку, а її засмаглі дітлахи вручили Катрі великий букет і подарунки для Артемка. Сусіди навіть замовили мікроавтобус, щоб повернутися додому всією веселою компанією. Катя порахувала циганських дітей — їх було четверо! Що буде далі? Ніхто не знає. Але я вірю: у цієї родини все складеться добре. Обов’язково.
Скажу лише одне: перше враження часто буває оманливим. Ми звикли думати, що навколо байдужі люди й що на дива сподіватися марно. Але доброта може змінити дуже багато й допомогти найкращому в нас розквітнути.
Подивіться навкруги, комусь поруч потрібна допомога, а він боїться попросити; хтось потребує поради й доброго слова; а комусь вистачить просто усмішки — і айсберг розтане. Доброта й є те диво, що здатне зрушувати гори.
