Катя заїхала в нову квартиру тиждень тому. І майже весь тиждень не вилазила на вулицю. А як тут вилізти, коли стільки справ? Квартиру купила ту, на яку вистачило грошей.
Бабуся, добра душа, залишила їй у спадок стару дачу і кімнату в комуналці. Усе це Катя продала, додала своїх заощаджень, які збирала років п’ять, і ось вистачило на крихітну однокімнатну квартиру в старому будинку.
У квартирі цій раніше жили не багаті люди, тому була вона не в найкращому стані.
Грошей на ремонт і клінінг у Каті не було, вона вигребла все до копійки, щоб купити цю квартиру. Але труднощів вона не боялася, тому з першого дня все прибирала.
Вимила підлогу, вікна та стіни до блиску. Викинула все сміття, якого в квартирі було сила-силенна. Відчистила санвузол і кухню, які зрештою виявилися в непоганому стані.
Меблі віддали родичі та друзі. Диван перекочував від батьків, кухонний стіл віддала найкраща подруга, яка якраз давно хотіла купити новий. Стільці різних кольорів і форм принесли всі, кому не лінь. Звідки з’явився комп’ютерний стіл, Катя вже навіть і не згадала.
Періодично в цій квартирі з’являлися родичі і друзі. Тато прийшов допомогти з ремонтом кухонних шафок, друзі всі разом віддерли старі шпалери, щоб Катя поклеїла нові (які теж хтось віддав, дуже невдало розрахував кількість рулонів), мама допомагала наводити лад, і навіть брат приїхав, щоб зібрати меблі.
Катя була неймовірно рада, що в неї така чудова родина і такі друзі. Є на кого покластися. Притому, вона навіть особливо нікого не просила, не хотіла напружувати. Вони самі телефонували і питали, яка потрібна допомога.
Зрештою за тиждень квартиру було не впізнати. Хороші меблі, свіжі шпалери, всюди чистота. Навіть гарний пухнастий килим красувався в центрі кімнати – подарунок мами.
І ось тоді Катя зрозуміла, що час хоч ненадовго вийти на двір. А може, й з сусідами познайомитися.
Майже одразу дівчина зіткнулася з сусідкою по сходовій клітці. Дізналася, що в неї двоє дітей (сусідка заздалегідь вибачилася за вечірній шум, коли діти роблять уроки, а мама дуже голосно їм допомагає), а також трохи дізналася й про інших сусідів. Загалом, здавалося, що дім зустрів її привітно. Та й люди тут одне одного знали.
Поступово Катя майже з усіма познайомилася. Тільки от з однією сусідкою вона зустрілася лише два тижні потому.
Бабуся, спершись на палицю, повільно спускалася по розбитих сходинках їхнього під’їзду. Катя ввічливо потримала їй двері, а та – подякувала.
— Ти нова тут, чи що? — запитала вона.
— Так, нещодавно переїхала. У тридцять п’яту.
— А, ну так… До тебе там не дуже приємні люди жили. Але ти, наче, не така.
— Не така, — впевнено заявила Катя. Вона тиждень квартиру драїла, тому знала, що вона точно не така. — Мене Катею звати.
— А я Надія Василівна.
— Дуже приємно. Куди прямуєте?
— Та в магазин, хліба свіжого купити.
— То давайте я куплю, — запропонувала Катя, — все одно теж у магазин іду.
Дівчина бачила, що бабусі важко дається цей шлях.
— Ой, ні, я сама. Треба рухатися. Та й тільки хліб я візьму, — проговорила вона. — Решту мені завтра Машенька привезе. Три рази на тиждень до мене приїжджає.
— Це донька ваша? — спитала Катя.
— Ні, онучка. Ну, на кшталт того…
Бабуся тихенько попленталася в бік магазину, а Катя здивовано дивилася їй услід. Що означає «на кшталт того»? Було, звісно, цікаво, але Катя вирішила, що не варто пхати свого носа, куди не просять. Захоче, сама розповість.
Дівчина з часом і призабула про цю розмову, поки одного разу не зіткнулася з молодою дівчиною, яка тягла пакети, набиті продуктами. Катя притримала їй двері й усміхнулася.
— Це ви онучка Надії Василівни? — з усмішкою запитала вона.
— Так, а ви звідки знаєте? — у відповідь усміхнулася та.
— Та вона мені про вас казала. А я вас тут раніше не бачила, а дивлюся, ви з пакетами. Думаю, точно до Надії Василівни.
Вони знову усміхнулися одна одній, а потім розійшлися в різні боки.
Катя чекала на таксі. Вирішила з’їздити до батьків, поспілкуватися. А то, як своя квартира з’явилася, зовсім рідко в них стала бувати. А мама вже, здається, навіть ображається.
Але таксі чомусь не їхало. Одна машина скасувалася, довелося викликати нову. Потім ніхто довго не хотів їхати, і ось, нарешті, хтось узяв замовлення. Але чекати машину доведеться п’ятнадцять хвилин.
Погода була гарною, тому Катя сіла на лавочці, насолоджуючись променями весняного сонця. І поки вона сиділа, якраз вийшла та сама Маша, онучка Надії Василівни.
— Щось ви швидко, — усміхнулася Катерина.
— Так, на роботу поспішаю. Вечорами підробляю в кафе офіціанткою. А то вдень навчаюся.
— Зрозуміло, а в яку вам сторону?
Маша відповіла, і виявилося, що їм по дорозі.
— Я таксі чекаю, давайте вас підкину.
— Було б чудово, — усміхнулася онучка сусідки. — А то я щось у часі загубилася.
Маша сіла до Каті на лавочку, теж підставляючи обличчя сонячним променям.
— Надії Василівні пощастило, — усміхнулася Катерина. — У неї дуже турботлива онучка. Вона каже, ви до неї три рази на тиждень приїжджаєте, продукти привозите.
— Ой, ну це вона перебільшує. Закуповуюся я раз на тиждень, в решту часу так, з презентами забігаю.
— І все одно, це дуже чудово. Не всі діти так роблять, а вже внуки тим паче.
Маша якось сумно усміхнулася.
— Насправді, я їй і не онучка.
— Це як? — здивовано запитала Катя, і тут же згадала про фразу, яку тоді сказала Надія Василівна. Про те, що Маша, наче як, онучка.
— Та так вийшло… — Маша подивилася на Катю, і дівчина вже вирішила, що не стане вона нічого розповідати. Але несподівано Марія знову заговорила:
— Мама моя була непутящою. Батька я ніколи не знала. І ось мама зустріла чоловіка, мені тоді було сім років. Він теж був любителем прикластися до чарки, на цьому вони й зійшлися. Звісно, мені було ніяково, адже тепер у домі було двоє людей, які не працювали. Їжі було мало, щодо одягу ніхто не переймався. Добре, хоч до школи мене влаштували.
Катя слухала і співчувала цій дівчині. Але поки що не розуміла, яку роль відіграла Надія Василівна в її долі.
— А одного разу мій вітчим сказав, що ми поїдемо в гості до бабусі. Надія Василівна – його мама. У моєї матері батьків не було. І я навіть не уявляла, яка бабуся у вітчима. Як зараз пам’ятаю, — хмикнула Маша, — бабуся навіть відчиняти не хотіла. Не ладнала вона з сином, той гроші в неї постійно брав. А потім, як вона розповідала, глянула у вічко, і побачила, що дівчинка поряд із ним. Я, тобто.
Катя слухала, не перебиваючи. Усе це нагадувало сюжет якогось фільму, і було дуже важко від того, що все це було насправді.
— Вона тут же відчинила двері, спитала, хто це з ним. Ну, він і сказав, що тепер я – його дочка. Зрозуміло, що це лише пафосні слова. Байдуже йому на мене було. Як і моїй матері, власне. Хотів до бабусі потрапити, щоб грошей у неї взяти. Але бабуся була розумною, виштовхала вітчима, а мене до себе в квартиру затягла. Як зараз пам’ятаю, я вперше в житті їла такий смачний обід! Мені було так ніяково, що я все до крихти доїла, але зупинитися не могла.
— І що було потім? — запитала Катя, затамувавши подих.
— Потім бабуся мене розпитала про все, дізналася, звідки я, власне, взялася. Я так не хотіла того моменту, коли вона скаже, що мені час додому. І ось вона каже: «Збирайся». Пам’ятаю, я йшла і міцно тримала її за руку. З нею, по суті, з незнайомою жінкою, було так комфортно. Вона прийшла до мами і сказала, що забирає мене. І якщо вони щось проти скажуть, то вона звернеться до органів опіки, і їм мало не здасться. Але мені здається, моя мама була тільки рада.
— І справді забрала? — запитала Катя.
— Забрала, — усміхнулася Маша. — Повернулася до мене і спитала: «Будеш зі мною жити?», і я кивнула. Вже не знаю, оформлювала вона щось офіційно чи ні, але жила я з нею. І з того моменту почалося моє щасливе дитинство. По суті, вона забрала абсолютно сторонню дитину, знаючи, який у неї син. І розуміючи, що й супутницю вибрав собі таку саму.
— Оце так, — простягнула Катя.
— Так, я не знаю, як вона наважилася. Зважаючи на те, що вже тоді немолода була. Але вона мене виростила, підняла на ноги. А потім мами не стало, вітчим відійшов ще раніше, мені дісталася квартира. Коли я вступила навчатися, я переїхала туди. Але бабусю я не забуваю. І ніколи не забуду. Не важливо, що вона мені не рідна, вона моя найближча і найулюбленіша людина. Не знаю, що було б, якби вона не з’явилася в моєму житті.
Під’їхало таксі. До роботи Маши їхали мовчки. І лише коли Маша виходила, Катя все ж наважилася сказати:
— Вам дуже пощастило з Надією Василівною. Але не варто забувати, що й їй з вами пощастило. Вона тепер не самотня.
Маша усміхнулася і кивнула. А потім бадьоро пішла в бік кафе.
Катя ж їхала до батьків і ніяк не могла викинути цю розмову з голови. Як часто сміливе рішення, виявляється, може врятувати долю кількох людей. Надія Василівна і Маша знайшли одна одну, і, якби не це, невідомо, як склалася б доля кожної. І як добре, що все вийшло саме так.
