— Катю, ти що, серйозно? Яка відпустка на самоті? У нас у середу благодійна вечеря, у доньки іспит у музичній школі, а в сина — змагання з тенісу. Я замовив столик на нашу річницю в “Амбасадорі”. Ти не можеш просто взяти і вимкнути телефон, тому що тобі “душно”. Ти — серце цього дому. Якщо серце зупиниться, ми всі розвалимося. Ти просто перевтомилася, купи собі ту сукню, про яку мріяла, і запишись на спа. Але не смій вигадувати про цей свій а “батьківський будинок” — там навіть гарячої води немає та дровяна піч. Це просто смішно і егоїстично щодо нас.
У будинку Катерини пахло лавандою та дорогим воском. Це був запах успіху, виваженості та ідеального тайм-менеджменту. О восьмій ранку на кухонному острові вже стояли свіжовичавлений сік, гранола з домашнім йогуртом і безлактозна кава для чоловіка. Андрій, успішний архітектор, любив повторювати: «Катю, ти мій найкращий проект. Ти створила простір, у якому хочеться жити».
Катерина посміхалася. Вона звикла бути частиною «простору». За двадцять років шлюбу вона вивчила всі відтінки настрою Андрія, алергії обох дітей і графіки щеплень лабрадора. Вона була тим самим невидимим клеєм, який тримав докупи розкішну вітражну картину їхньої родини.
Але цього вівторка, дивлячись на те, як сонячний промінь висвітлює порошину, що випадково опустилася на антикварний стіл, Катерина раптом відчула фізичну нудоту. Вона зрозуміла, що знає наперед кожне слово, яке скаже Андрій, кожну претензію доньки щодо «недостатньо трендових» кросівок і кожне мовчазне очікування сина.
Вона була паперовим літаком, який колись мріяв про справжні хмари, але його дбайливо згорнули і помістили в красиву скляну банку з написом «Щаслива Дружина та Мати». Банка стояла на видноті, її протирали від пилу, але повітря всередині давно закінчилося.
— Мам, де мій рашгард? — крикнув з другого поверху Артем. — Мені на тренування через двадцять хвилин! — У пральні, на полиці «Спорт», Артеме, — автоматично відповіла вона.
Вона пішла до пральні. Білі стіни, тихий гул сушильної машини. Катерина сіла на кошик для білизни і закрила обличчя руками. Вона не плакала. У неї не було сил навіть на сльози. Вона просто відчувала, як її власна особистість розчиняється в циклі «прання-готування-логістика». Вона згадала свої малюнки — детальні, майже магічні анатомічні атласи, які вона створювала в університеті. Викладачі казали, що в неї дар бачити внутрішню будову світу. Тепер вона бачила лише будову побутового пекла.
Вибух стався ввечері, під час обговорення меню на річницю.
— Я не поїду в “Амбасадор”, Андрію, — спокійно сказала Катерина, не відриваючи погляду від чашки чаю. — І я не буду організовувати вечерю для твоїх партнерів. Андрій відклав планшет і здивовано підняв брови.
— Щось трапилося? Голова болить?
— Ні. Я їду в Михайлівку. В будинок батька. Завтра зранку. Сама.
У вітальні запала така тиша, що було чути, як працює система клімат-контролю. Дочка, Софія, відірвалася від телефону.
— Мам, це жарт? Михайлівка — це ж те село, де навіть 3G не ловить? Ти що, зібралася там дауншифтити? А хто мене запише на вокал? А хто поїде з татом на прийом?
— Ви впораєтеся, — Катерина піднялася. — Андрію, на холодильнику список контактів: клінінг, доставка їжі, вигул собаки. Гроші на рахунку є. Я повернуся через місяць.
Андрій розсміявся — коротким, сухим сміхом людини, яка звикла контролювати ситуацію.
— Катю, це гормони? Чи криза середнього віку? Ти поводишся як підліток. Ми ж родина. Ми команда. Ти не можеш просто вийти з гри, бо тобі захотілося “пошукати себе” в руїнах без опалення. Це егоїзм вищої проби. Подумай про дітей.
— Я думала про них двадцять років, Андрію. Настав час подумати про ту жінку, яку я поховала під вашими графіками.
Михайлівка зустріла її запахом мокрої землі та старої деревини. Будинок батька стояв на краю села, зарослий садом, який давно забув про догляд. Тут не було лавандового воску. Тут пахло пусткою і свободою.
Перші три дні Катерина просто спала. Вона прокидалася від того, що сонце світило прямо в очі, а не від будильника. Вона не готувала сніданок на чотирьох. Вона варила одну каву в старій турці і довго дивилася, як туман піднімається над річкою.
Телефон розривався від повідомлень. Андрій: «Це несерйозно. Софія плаче. Артем забув форму. Повертайся, ми все обговоримо». Софія: «Ти нас не любиш? Чому ти нас кинула?»
Катерина прочитала і вимкнула апарат. Вона дістала з валізи те, що не наважувалася показати нікому роками: набір професійних олівців і великий альбом.
Вона почала малювати. Не ідеальні інтер’єри, які від неї вимагав статус дружини архітектора. Вона малювала коріння старих дерев, яке пробивалося крізь фундамент будинку. Вона малювала вени на власних руках, які раніше бачили лише мийні засоби. Це була її терапія. Вона препарувала власну самотність, шар за шаром знімаючи з себе «ідеальну дружину».
Через тиждень до неї завітав сусід, дід Панас, який пам’ятав її ще малою.
— Що, Катре, втекла з золотої клітки? — примружився він, дивлячись на її малюнки. — Гарно малюєш. Кістку видно. Душу видно. А в місті твоєму тільки шкіру бачили, мабуть.
Ці слова стали ключем. Катерина зрозуміла: вона не просто втомилася. Вона зникла як суб’єкт. Для родини вона була функцією, як мікрохвильовка. Функцію не люблять — нею користуються. І коли функція ламається, це викликає гнів, а не співчуття.
Наприкінці другого тижня на подвір’я заїхав білий позашляховик Андрія. Він вийшов з машини в ідеальному кежуал-образі, але з темними колами під очима. Софія та Артем вискочили слідом, дивлячись на старий будинок з огидою.
— Катю, досить, — сказав Андрій, заходячи в хату. — Погралася в аскетку і вистачить. Подивися на нас. Дім у хаосі. Софія пропустила три заняття. Я не можу знайти свої документи. Ми приїхали тебе забрати. Збирайся.
Катерина навіть не піднялася з-за столу. Вона продовжувала малювати сухий соняшник.
— Ви приїхали за мною чи за своїм комфортом, Андрію? — тихо запитала вона.
— Це одне й те саме! Твій комфорт — це ми! — вигукнула Софія. — Мам, ти тут з глузду з’їхала? Тут брудно, смердить сирістю. Ти малюєш якісь жахливі скелети… Це не ти. Ти — та мама, яка купує мені сукні і робить найкращі вечірки.
Катерина підняла голову. Вона дивилася на своїх дітей і бачила в них дзеркальне відображення власного виховання. Вона сама навчила їх бути егоїстами. Вона сама збудувала цей культ своєї жертовності, а тепер дивувалася, чому вони приносять її в жертву.
— Я не повернуся до колишнього життя, — сказала вона твердо. — Я продаю цей будинок, купую невелику майстерню в місті. Я буду жити окремо якийсь час. Андрій зблід.
— Ти руйнуєш сім’ю через примху?
— Ні. Я рятую жінку, яка ще може дихати. Якщо ви хочете бути зі мною — вам доведеться познайомитися зі мною заново. З тією Катериною, яка не прасує сорочки вночі і яка має власні плани. Якщо вам потрібна лише «функція» — знайдіть собі економку. Та прибиральницю.
Минуло три місяці. Катерина не розлучилася, але її життя змінилося докорінно. Вона знімала невелику студію, де світло падало саме так, як їй подобалося. Її анатомічні ілюстрації несподівано отримали відгук у медичному видавництві — виявилося, що її дар бачити «внутрішню будову» дуже цінний.
Спочатку в родині був бойкот. Андрій намагався тиснути на жалість, діти вдавали, що ображені. Але з часом сталося дивне. Артем навчився сам користуватися пральною машиною і з подивом виявив, що це не вимагає вченого ступеня. Софія почала сама планувати свій день і, як не дивно, стала відповідальнішою.
Одного вечора вони прийшли до неї в студію без попередження. Не для того, щоб вимагати вечерю, а щоб подивитися на її нову роботу.
— Мам, це… це справді круто, — сказав Артем, розглядаючи малюнок серця. — Воно виглядає таким справжнім. Немов зараз застукає.
— Бо воно більше не в скляній банці, синку, — посміхнулася Катерина.
Андрій стояв осторонь. Він вперше за багато років дивився на неї не як на «найкращий проект», а як на загадку, яку йому дуже захотілося розгадати.
— Катю… Може, сходимо на каву? — запитав він невпевнено. — Без дітей. І без обговорення моїх планів. Просто розкажеш мені про Михайлівку.
Життя не стало ідеальним. Воно стало живим. Паперовий літак нарешті полетів, і виявилося, що навіть з розірваними краями він тримається в повітрі набагато краще, ніж коли він був замкнений у бездоганній скляній банці.
