Катерина сиділа за кухонним столом у тісній двокімнатній квартирі своєї тещі, Марії Іванівни, у передмісті Києва. На столі стояла чашка з холодним чаєм, а поруч лежали папери – запрошення на поминки сестри Тетяни, якої трагічно не стало два тижні тому.
Відтоді життя Катерини перевернулося. Тетяна, її старша сестра, була для неї не лише рідною людиною, а й найкращою подругою.
А тепер залишився тільки біль втрати і маленький Максимчик, Тетянин син, якому щойно виповнилося сім років. Хлопчик, який втратив маму, сидів у сусідній кімнаті, малюючи щось у зошиті, а Катерина з Марією Іванівною намагалися знайти вихід із ситуації.
Марія Іванівна, енергійна жінка п’ятдесяти п’яти років із суворим поглядом і сивим волоссям, зібраним у тугий пучок, постукала пальцями по столу.
“Катю, ти їдь. Тетяну вже не повернути, а Максимчика потрібно рятувати. Прийми спадок, через півроку зможеш продати хату, і отримаєш гроші, щоб мати на що ростити племінника. А поки треба подумати, де гроші дістати і в кого позичити?”
Катерина зітхнула, її очі були червоні від сліз. “Маріє Іванівно, я розумію, але як я поїду? Поминки в Черкасах, це три години дороги. І що я там скажу? Тетянині свекри… вони ж мене недолюблюють. А спадок? Я навіть не знаю, як це оформити.
І головне – де взяти гроші зараз? Максимчику потрібен одяг, шкільні речі, психолог – він же після аварії майже не говорить.”
Марія Іванівна нахилилася ближче, її голос став м’якшим.
“Катю, послухай. Я знаю, тобі важко. Але Тетяна залишила будинок у селі – той, що дістався їй від батьків. Він старий, але земля там дорога. Оформиш спадок, продасте через півроку, і буде на що жити. А поки… поки треба позичити. У кого – я не знаю, але щось придумаємо.”
Катерина похитала головою. “У кого? У нас із вами ні копійки за душею. Мій чоловік, Тарас, на заробітках у Польщі, але він ледь на себе заробляє.
Мої подруги – такі ж бідні, як я. А ви? Ваша пенсія – три тисячі гривень, це ж ні на що не вистачить.”
“Не панікуй, Катю,” – твердо сказала теща. “Треба думати. Може, сусіди? Чи родичі якісь?”
“Родичі? – гірко посміхнулася Катерина. – Тітка Віра сама на базарі торгує, ледве кінці з кінцями зводить. Дядько Петро? Він після недуги сам ледве ходить. Хто нам позичить?”
Марія Іванівна встала, почала ходити по кухні. “Треба до когось звернутися. Може, до банку? Кредит?”
“Кредит? – вигукнула Катерина. – Я вчителька молодших класів, зарплата – копійки. Хто мені дасть кредит? Та й відсотки там такі, що я до кінця життя не розплачуся.”
Тут двері до кухні відчинилися, і зайшов Максимчик. У руках він тримав зошит із малюнком – будинок, схожий на той, де жила Тетяна. “Тітко Катю, це мамин будинок. Я його намалював. Там є сад, я пам’ятаю, як ми з мамою яблука збирали.”
Катерина обійняла хлопчика, стримуючи сльози. “Молодець, Максимчику. Гарний малюнок. Ми поїдемо туди, добре? На мамині поминки.”
“А мама там буде?” – тихо спитав він.
Марія Іванівна відвернулася, щоб приховати сльози. Катерина погладила Максима по голові. “Ні, сонечко, мами там не буде. Але ми зберемося, щоб згадати її. Вона б хотіла, щоб ти був сильним.”
Максим кивнув і пішов назад до кімнати. Катерина подивилася на тещу. “Я поїду. Для нього. Але де взяти гроші на дорогу? І на життя, поки спадок не оформлю?”
Марія Іванівна сіла, задумалася. “Знаєш, є одна ідея. Пам’ятаєш пані Олену з другого поверху? Вона колись казала, що її син у банку працює. Може, поговоримо з нею? Раптом допоможе?”
Катерина сумнівно похитала головою. “Пані Олена? Вона ж вічно скаржиться, що в неї самої грошей немає. І чому вона нам допоможе?”
“Спробувати варто,” – наполягала теща. “Пішли до неї прямо зараз.”
Вони залишили Максима малювати, а самі спустилися на другий поверх. Пані Олена, кругленька жінка років шістдесяти, відчинила двері в халаті, тримаючи в руках ганчірку для прибирання. “О, Маріє Іванівно, Катю! Що сталося? Заходьте, я саме підлогу мию.”
“Олено, вибач, що турбуємо,” – почала Марія Іванівна. “У нас біда. Катя втратила сестру, залишився племінник сиротою. Треба на поминки їхати, спадок оформляти, а грошей… самі розумієте.”
Пані Олена спохмурніла. “Ой, бідолашні. Я чула про Тетяну, нещасна дівчина. А що я можу? У мене пенсія – чотири тисячі, і то половина на ліки йде.”
“Ми подумали, може, ваш син…” – обережно сказала Катерина. “Він же в банку працює. Може, порадить, де позичити?”
Олена зітхнула. “Мій Василь? Він у кредитному відділі, але знаєте, банки зараз такі – без застави не дають. А що у вас є? Квартира? Машина?”
Катерина похитала головою. “Нічого. Тільки стара хата Тетяни в селі, але її ще оформити треба.”
“Тоді складно,” – сказала Олена. “Але я поговорю з Василем. Заходьте завтра, може, щось придумаємо.”
Повернувшись додому, Катерина з тещею продовжили шукати варіанти. “Може, продати щось?” – запропонувала Марія Іванівна. “У мене є золоті сережки, ще від мами.”
“Ні, Маріє Іванівно, це ваше,” – заперечила Катерина. “Та й скільки за них дадуть? Тисяч п’ять? Нам треба хоча б двадцять – на дорогу, на життя, на документи.”
Наступного дня вони знову пішли до пані Олени. Та зустріла їх із посмішкою. “Катю, я говорила з Василем. Він каже, без застави не вийде, але є мікрокредити. Дають до десяти тисяч, але відсотки високі. І ще він порадив звернутися до благодійного фонду. Є такий у Черкасах, допомагають сиротам.”
“Благодійний фонд?” – здивувалася Катерина. “А вони дадуть?”
“Спробувати варто,” – сказала Олена. “Я дам вам номер. І ще… я можу позичити три тисячі. Не багато, але на дорогу вистачить.”
Катерина обійняла її. “Дякую, пані Олено! Ви не уявляєте, як це важливо.”
Марія Іванівна додала: “Олено, я поверну, обіцяю. Хоч із пенсії по чуть-чуть.”
Повернувшись додому, Катерина почала готуватися до поїздки. Вона зателефонувала до фонду, пояснила ситуацію. Жінка на іншому кінці слухавки була привітною:
“Пані Катерино, надішліть документи, ми розглянемо. Якщо ви дійсно опікун сироти, можемо допомогти з одягом, їжею, може, навіть шкільними речами.”
“Дякую!” – сказала Катерина. “А на оформлення спадку щось є?”
“На це складніше, але приходьте, поговоримо.”
Наступного дня Катерина з Максимчиком сіли в автобус до Черкас. Хлопчик тримав її за руку, мовчав. “Тітко, а ми там довго будемо?” – спитав він нарешті.
“Ні, сонечко, день-два. Треба згадати маму і оформити документи.”
Поминки проходили в будинку Тетяни – старій хаті в селі під Черкасами. Свекри Тетяни, пані Галина і пан Микола, зустріли Катерину холодно. “Ти за спадком приїхала, так?” – прямо спитала Галина.
“Ні, пані Галино,” – відповіла Катерина. “Я за Максимчика. Йому потрібен дім, гроші на життя. Тетяна б цього хотіла.”
Микола буркнув: “Хата стара, але земля цінна. Якщо продасте, поділіться.”
Катерина стрималася. “Це для Максима. Він сирота.”
На поминках зібралися сусіди, родичі Тетяниного чоловіка, якого не стало три роки тому. Всі згадували Тетяну: “Яка добра була,” – казала сусідка. “Завжди усміхалася.”
Після поминок Катерина пішла до нотаріуса. Той пояснив: “Оформлення спадку – півроку. Потрібні документи, свідоцтво, свідоцтво Максима. Ви опікун?”
“Поки оформляю,” – сказала Катерина.
“Тоді поспіште. Без опікунства спадок не оформите.”
Повернувшись до Києва, Катерина розповіла тещі про все. “Маріє Іванівно, нотаріус сказав, півроку чекати. А нам жити треба. Пані Олена дала три тисячі, фонд обіцяє одяг, але на їжу, на школу…”
“Я придумала,” – сказала теща. “Підемо до церкви. Там є благодійна скринька, може, батюшка допоможе.”
У церкві батюшка вислухав їх. “Катю, Максимчику потрібна допомога. Ми зберемо пожертви, але це не багато. Може, парафіяни щось дадуть.”
Через тиждень церква зібрала п’ять тисяч гривень і одяг для Максима. Катерина плакала: “Дякую, отче. Ви не уявляєте, як це нам допоможе.”
Але грошей усе одно бракувало. Катерина вирішила звернутися до колег у школі. Директорка, пані Світлана, вислухала. “Катю, я поговорю з учителями. Може, скинемося. І ще – є профспілка, напиши заяву, вони дають разову допомогу.”
Учителі зібрали ще чотири тисячі. Пані Світлана додала: “Катю, тримайся. Ти сильна.”
Максимчик почав ходити до школи. Катерина помітила, що він став усміхатися. “Тітко, мені подобається малювати. Можна в художню школу?”
“Звісно, сонечко,” – сказала вона, хоча знала, що це ще одні витрати.
Півроку минули швидко. Катерина оформила спадок. Будинок оцінили в 50 тисяч доларів. Вона продала його, залишивши частину свекрам, як обіцяла. З грошей оплатила борги, купила одяг Максиму, записала його до художньої школи.
Одного вечора, сидячи з тещею і Максимчиком за столом, вона сказала: “Маріє Іванівно, ми це зробили. Для нього.”
Теща обійняла її. “Катю, ти молодець. Тетяна була б горда.”
Максимчик намалював новий малюнок – їх із тіткою в новому домі. “Це для мами,” – сказав він.
Галина Червона
