Ранок у квартирі Катерини починався не з кави, а з чергового «сольного виступу» Тетяни Вікторівни. Дзвін ложечки об порцеляну звучав як набат, що передвіщав бурю.
— Катю, ти знову цукор забула покласти в чай, — Тетяна Вікторівна відсунула від себе чашку з таким виглядом, ніби їй подали отруту. — І де круасани свіжі? Вчора вони були хрусткі, а сьогодні… це ж підошва, а не випічка.
Катя, яка намагалася одночасно нафарбувати вії та запхнути ноутбук у сумку, глибоко вдихнула.
— Мамо, цукорниця стоїть перед тобою. Рівно за десять сантиметрів від твоєї лівої руки. А круасани я купила вчора ввечері, бо пекарня відкривається о восьмій, а я о восьмій уже маю бути в офісі.
— О восьмій вона має бути! — сплеснула руками Тетяна Вікторівна. — А про рідну матір подумати? У моєму віці глюкоза вранці — це питання виживання. Ти ж знаєш, як у мене падає тиск. Але тобі аби лише твої звіти та наради.
— Мамо, таке як чай, ти могла б і сама собі зробити, — Катя нарешті відклала туш і подивилася на матір. — Вода закипіла, заварка в чайнику. Тобі важко насипати дві ложки цукру?
Тетяна Вікторівна завмерла, притиснувши руку до грудей. Цей жест Катя знала напам’ять — зараз почнеться «сцена друга, трагічна».
— Тоді навіщо ти мене забирала до себе? — голос матері затремтів від ідеально відрепетированої образи. — Щоб я тут почувалася зайвою?
Щоб ти мені кожним ковтком води докоряла? Я ж у селі жила, сама собі господиня була! Кури, город, сусідки… А тут я хто? Покоївка без зарплати, якій навіть цукру не покладуть!
— Мамо, не перекручуй! Ти сама скаржилася, що тобі важко носити воду з колодязя, що ноги крутить, що самотньо. Я перевезла тебе в місто, щоб ти відпочивала, щоб лікарі були поруч.
— Відпочивала? — Тетяна Вікторівна іронічно засміялася. — У чотирьох стінах? Де навіть пил витерти не можна, бо в тебе все «по мінімалізму»? Ти ж мені слова не даєш сказати! Вчора я хотіла переставити вазони, так ти кричала, ніби я твою дисертацію спалила.
— Бо ти їх поставила на мій робочий стіл, мамо! На дроти! Ти ж могла влаштувати замикання.
— Дроти їй важливіші за живі квіти… — зітхнула мати, роздивляючись нігті. — От твоя тітка Люся каже, що її невістка щоранку млинці пече. Справжні, з сиром. І ніхто не каже: «зроби сама».
— То їдь до тітки Люсі! — не витримала Катя, закриваючи сумку з гучним клацанням. — Тільки не забудь, що в неї троє дітей у двокімнатній квартирі, і млинці там печуть о п’ятій ранку, щоб усіх нагодувати. Ти там і дня не витримаєш.
— Отак, значить? Виганяєш? Власній матері вказуєш на двері? — Тетяна Вікторівна підвелася, випрямивши спину. — Я ж для тебе життя поклала. Кращі роки! Недоїдала, аби ти в інституті вчилася. А тепер я — відпрацьований матеріал?
— Мамо, припини цей театральний гурток, — Катя вже стояла в передпокої, взуваючи туфлі. — Ніхто тебе не виганяє. Я просто прошу елементарної поваги до мого часу. Я працюю, щоб ми могли жити в цій квартирі, щоб у тебе були ліки та ті самі круасани, хай і вчорашні.
— Поваги вона хоче… Повагу заслуговують ділами, Катерино! А ти навіть не спитала, як я спала. А мені снилося, що хата наша в селі завалилася. Це знак! Це душа моя там залишилася, а тут тільки оболонка мучиться.
— Твоя «оболонка» вчора дві години розмовляла по телефону з тіткою Люсею, обговорюючи серіал, — кинула Катя, шукаючи ключі. — Не схоже було на муки.
— Бо це єдина моя розрада! — вигукнула Тетяна Вікторівна з кухні. — Хоч хтось мене слухає! А ти прийдеш увечері, обличчя кам’яне, у телефон вткнешся і мовчиш. Хіба це життя? Хіба так доньки з матерями поводяться?
Катя зупинилася біля дверей. Вона відчувала, як всередині все тремтить від роздратування, але водночас накочує знайоме, липке почуття провини.
— Я мовчу, бо я втомлена, мамо. Я хочу тиші.
— Тиші вона хоче… У труні буде тиша! А поки я жива, я хочу бачити в доньці людину, а не робота з банківською карткою замість серця! Йди вже на свою роботу, не затримуйся. А я вже якось тут… сама… без цукру… без повітря…
Катя вийшла, грюкнувши дверима трохи сильніше, ніж планувала. Вона знала, що через годину мати зателефонує їй, як ні в чому не бувало, щоб розповісти, яку чудову передачу вона подивилася про здоров’я, і знову попросить купити «чогось смачненького».
А Тетяна Вікторівна, залишившись на самоті, спокійно підійшла до столу, насипала в чай три ложки цукру, відкусила круасан і пробурмотіла:
— Все-таки черствий. Ну нічого, ввечері влаштуємо розмову про виховання ще раз. Корисна профілактика, щоб не забувала, хто в домі головний.
Вечір обіцяв бути тихим, але Катя знала: це лише затишшя перед другою дією. Коли вона відімкнула двері, її зустрів не аромат вечері, а демонстративна, майже стерильна тиша. Тетяна Вікторівна сиділа у вітальні в кріслі, загорнута в теплий плед (хоча в квартирі було +22°C), і нерухомо дивилася у вимкнений телевізор.
— Я вдома, мамо, — Катя поставила пакети з продуктами на підлогу. — Купила тістечка з тієї кондитерської, що ти любиш. Свіжі, сьогоднішні.
Тетяна Вікторівна навіть не повернула голови.
— Їж сама свої тістечка. Мені вже нічого не лізе. Весь день шлунок пече від того вчорашнього круасана. Та й серце… наче голками шпиняє.
— Мамо, я ж просила: якщо погано — телефонуй, — Катя зітхнула, роздягаючись. — Давай тиск поміряємо?
— Не треба мені твоїх приладів! — раптом ожила мати, розвертаючись у кріслі. — Тиск у мене від ставлення твого стрибає, а не від погоди. Ти вранці дверми так грюкнула, що в мене ледь люстра не впала. Це так ти матір шануєш? Це така в нас тепер «культура» в місті?
— Я грюкнула, бо ми сперечалися, — спокійно відповіла Катя, проходячи на кухню. — І ти прекрасно знаєш, що я не хотіла тебе образити. Але ти вимагаєш від мене неможливого. Я не можу бути одночасно ідеальною кар’єристкою, яка заробляє на це життя, і покоївкою, яка подає цукор за першим покликом.
Тетяна Вікторівна підвелася і почовгала слідом за донькою.
— Покоївка! Бачте, яке слово знайшла! — вона зупинилася в дверях кухні, схрестивши руки . — А я в селі ким була? Коли ти малувата була, я і на фермі, і на городі, і тобі обід гарячий на стіл! Я не казала «сама зроби». Я хотіла, щоб моя дитина людиною виросла. А виросла… пані. Яка матері ложку цукру пошкодувала.
— Я не пошкодувала, мамо! — Катя відчула, як голос знову злітає на високі ноти. — Я просто хотіла, щоб ти хоч мінімальну самостійність проявляла. Ти ж не інвалід! Тобі шістдесят п’ять, а ти поводишся так, ніби тобі дев’яносто і ти прикута до ліжка.
— Бо я душею старію поруч із тобою! — вигукнула Тетяна Вікторівна. — Ти ж холодна, як цей твій холодильник «ноу-фрост». Ні обіймеш, ні поцілуєш, ні спитаєш, про що я думаю. Тільки «мамо, випий таблетки», «мамо, не чіпай дроти». Я тут як меблі! Красива шафа в кутку, яку іноді протирають від пилу.
— О Боже, мамо, ну до чого тут шафа? Я тебе перевезла, бо хвилююся! — Катя підійшла до неї ближче. — Ти пам’ятаєш, як ти впала взимку біля криниці? Якби сусід не побачив, ти б там і замерзла! Хіба це було б краще?
— Краще замерзнути вільною, ніж бути в’язнем у золотій клітці! — пафосно проголосила мати, хоча «золото» клітки обмежувалося звичайною двокімнатною квартирою в спальному районі. — Ти мене сюди привезла, щоб совість свою заспокоїти. Мовляв, от я яка добра донька. А те, що я тут повільно в’яну без діла — тобі байдуже!
— То знайди собі діло! — Катя сплеснула руками. — Запишись у хор для літніх людей, ходи в парк, познайомся з сусідками. У нас на лавці щовечора цілий консиліум збирається.
— З тими пліткарками? — Тетяна Вікторівна презирливо скривилася. — Вони тільки про болячки та ціни на газ говорять. Жодного інтелекту. А я… я звикла до іншого рівня.
— О, ну звісно, — Катя не втрималася від іронії. — Вибачте, Ваша Величносте, що в нашому районі немає клубу англійських лордів.
— Не смійся з матері! — Тетяна Вікторівна витерла кутиком хустки сухі очі. — Досмієшся… От помру я, тоді згадуватимеш і цей чай, і круасани, і як я тебе вчила життя. Тоді й цукру не шкода буде, та не буде кому класти.
Це був «козирний туз», який зазвичай завершував будь-яку суперечку. Катя відчула, як гнів випаровується, залишаючи лише втому. Вона підійшла до матері й обережно взяла її за плечі.
— Мамо, досить. Ніхто не пропадає. Принаймні, сьогодні. Давай так: я зараз заварю новий чай, покладу туди три ложки цукру, ми відкриємо тістечка, і ти розкажеш мені, що там у твоєму серіалі сталося. Домовилися?
Тетяна Вікторівна ще хвилину тримала паузу, зберігаючи образ великомучениці, але запах свіжих тістечок з корицею вже робив свою справу.
— Ну добре… Тільки заварювати буду я. Ти ж вічно воду не докип’ятиш, смаку ніякого. А ти поки руки мий і сідай. І телефон свій вимкни! Хоч пів години побудь людиною, а не банкіром.
Катя посміхнулася. Боротьба за територію була завершена — до наступного ранку.
Галина Червона
