— Катю, я кохаю іншу вже півтора року. Давай розлучимося, — приголомшив мене чоловік, навіть не піднявши очей від телефону.
Я завмерла з половником над каструлею. Борщ гуркотів, пара піднімалася до стелі, а я раптом подумала, що так само випаровується моє життя — непомітно, буденно, під звуки киплячого бульйону.
— Що? — тільки й змогла вичавити я.
— Ну, ти ж чула. Не змушуй мене повторювати, — Ігор нарешті відірвався від екрана і подивився на мене з якимось роздратуванням, ніби це я винна в його словах.
— Півтора року, — повторила я машинно.
— Півтора року ти… і мовчав?
— А що я мав зробити? Влаштувати сцену? Я думав, саме пройде. Але ні, не пройшло. Навпаки.
Я поставила половник на стіл, вимкнула плиту. Руки тремтіли.
— Хто вона?
— Неважливо.
— Як це неважливо?! — голос зірвався на крик. — Ти зараз кажеш мені, що зраджував мені півтора року, і я навіть не маю права знати, з ким?
— Лєна з бухгалтерії, — буркнув він. — Задоволена? Тепер можеш влаштувати сварку, обдзвонити всіх, розповісти який я мерзотник.
— Лєна? — я спробувала згадати. — Та сама, яку ти на корпоратив привів торік? Тоненька така, зі стрижкою під хлопчика?
— Ага.
— Я ж з нею тоді піввечора проговорила! Вона мені про свою маму розповідала, яка хворіє! Я їй телефон хорошого лікаря дала!
Ігор знизав плечима:
— Ну і що? Вона взагалі-то нормальна людина. Просто так вийшло.
— Так вийшло, — передражнила я. — Півтора року «так вийшло». А я що, дурна, нічого не помічала?
— Ти була зайнята. Робота, дім, мама твоя з претензіями. Тобі було не до мене.
Я опустилася на стілець. Ноги перестали тримати.
— Значить, це я винна? Я занадто багато працювала? Занадто піклувалася про матір?
— Я не про це. Просто… ми з тобою давно чужі, Катю. Давай чесно признаймося.
— Чесно? — я засміялася істерично. — Ти говориш про чесність? Після півтора років брехні?
— Я не брехав. Я просто не говорив.
— Це одне й те саме!
— Ні, не одне й те саме, — Ігор встав, почав ходити по кухні. — Брехня — це коли тебе питають, а ти заперечуєш. Ти мене не питала.
— Тому що я довіряла тобі!
— Ось бачиш. Довіра — це добре, але іноді вона сліпа.
Я дивилася на нього і не впізнавала. Куди подівся той Ігор, який десять років тому дарував мені квіти щотижня? Який плакав на нашому весіллі від щастя? Який клявся, що я — єдина?
— А діти? — запитала я тихо. — Ти про них подумав?
— Діти вже великі. Максиму п’ятнадцять, Лізі тринадцять. Переживуть.
— Переживуть, — луною відгукнулася я. — Просто переживуть розлучення батьків і будуть далі жити, так?
— Кать, ну не влаштовуй драми. Половина наших знайомих у розлученні. Діти живуть, вчаться, нормально все.
— У «половини знайомих» батьки не зраджували один одному по півтора року!
— А ти звідки знаєш? — усміхнувся він. — Може, зраджували, просто не говорили.
Я встала, підійшла до вікна. За склом сірий листопадовий вечір, дощ, калюжі. Ліхтарі вже запалилися. Звичайний буденний день, коли твоє життя розвалюється на частини.
— Ти хоча б любив мене колись-небудь? — запитала я, не обертаючись.
Він помовчав.
— Любив. Колись. Але люди змінюються, Катю. Ми не можемо все життя залишатися тими, ким були у двадцять років.
— Значить, ні. Не любив. Тому що любов не зникає просто так. Вона трансформується, поглиблюється, але не зникає.
— Це ти так думаєш. А я думаю інакше. І маю право.
— Звісно, маєш, — я обернулася. — І право завести коханку маєш. І право зруйнувати сім’ю. Тільки от совісті в тебе немає.
— Кать, давай без моралі. Я не хочу сваритися. Давай по-дорослому все вирішимо. Квартира твоя, я з’їжджу. Аліменти платитиму.
— Як великодушно, — я не стримала сарказму. — Аліменти платитимеш. На дітей, яких кидаєш.
— Я їх не кидаю! Я просто буду жити окремо!
— Це й називається «кинути», Ігорю. Ти йдеш із сім’ї. До іншої жінки. Кидаєш нас усіх.
Двері на кухню відчинилися. На порозі з’явилася Ліза у піжамних штанях і розтягнутій футболці.
— Мам, тат, ви чого сваритеся? Я уроки роблю, не можу зосередитися, — вона позіхнула, потім уважніше подивилася на нас. — Що трапилося?
— Нічого, сонце, йди до себе, — спробував усміхнутися Ігор.
— Як нічого?! Ви ж сваритеся! Я чую!
Я подивилася на чоловіка. Він відвів погляд.
— Тато переїжджає, — сказала я рівно. — Він більше не буде жити з нами.
— Катю! — гримнув Ігор. — Ми ж домовилися!
— Ми ні про що не домовлялися! Ти мені повідомив про своє рішення, а я мала просто прийняти й помовчати? Перед власними дітьми збрехати?
Ліза дивилася на нас широко розкритими очима.
— Як це не буде жити? Чому?
— Тому що тато покохав іншу тітку, — голос мій звучав механічно. — Вже півтора року як покохав. І тепер хоче розлучитися.
— Мамо! — обличчя Лізи перекривилося. — Це правда, тату?
Ігор стояв, стиснувши руки.
— Ліз, це складно пояснити…
— Значить, правда, — донька подалася назад. — Ти нас кидаєш? Через якусь тітку?
— Не «через тітку»! — спалахнув він. — Я просто не можу більше так жити! Розумієш? Не можу!
— А я можу?! — закричала Ліза. — А мені можна без батька жити?!
Вона розвернулася і побігла до своєї кімнати. Ляснула дверима.
— Ось, задоволена? — Ігор подивився на мене з образою. — Тепер дитина плаче!
— Це я винна? Серйозно? Не ти, який кидає сім’ю, а я, яка сказала правду?
— Можна було сказати по-іншому! М’якше!
— А як м’яко сказати, що тато зраджує мамі півтора року? Підкажи рецепт?
У коридорі почулися кроки. З’явився Максим у навушниках на шиї.
— Що за галас? Лізка чого реве?
Ми з Ігорем замовкли. Син подивився на батька, потім на мене.
— Ясно, — кивнув він. — Розлучаєтеся, так?
— Звідки ти знаєш? — здивувалася я.
— Та я давно вже все зрозумів, мам. Тато вночі у телефоні сидить і посміхається. Духами жіночими став пахнути. Додому пізно приходить. Не треба бути генієм.
Я витріщилася на сина. П’ятнадцятирічний підліток виявився розумнішим за мене. Помітив те, чого я не бачила. Або не хотіла бачити.
— І мовчав? — запитала я.
— А що я мав сказати? — Максим знизав плечима. — Це ваші справи. Між вами. Ви самі розберетеся.
— Макс, я не хотів, щоб ти так дізнався, — почав Ігор.
— А як я мав дізнатися? — син подивився на батька холодно. — Ти б зібрав сімейну раду, урочисто оголосив? Та годі, тату. Ти просто злякався.
— Не груби мені!
— А ти мамі не зраджуй. Тоді й грубити не буду.
Ігор стиснув щелепи.
— Я йду. Поговоримо, коли заспокоїтеся, — він попрямував до дверей.
— Стій, — покликала я. — Коли ти з’їжджаєш?
— Завтра заберу речі.
— Завтра? Тобто ти вже все вирішив? Давно?
— Я зняв квартиру тиждень тому. Лєна вже там живе.
— Зрозуміло, — я кивнула. — Значить, ця розмова — чиста формальність. Ти вже пішов. Просто повідомити забув.
— Кать…
— Іди. Просто іди.
Він постояв трохи, потім вийшов. Ляснули вхідні двері.
Я опустилася на стілець. Максим підійшов, незграбно обійняв за плечі.
— Мам, не переживай. Ми впораємося.
— Так, — прошепотіла я. — Впораємося.
Але всередині все стислося. Півтора року. Він брехав мені півтора року. Цілував, говорив «кохаю», займався коханням — і весь цей час думав про іншу. Повертався з роботи, а я раділа поруч з ним, а він просто виконував подружній обов’язок. Удавав.
— Мам, а борщ згорить, — обережно нагадав Максим.
Я встала, підійшла до плити. Борщ перестав кипіти. Як і все в цьому домі.
Вночі я не спала. Лежала й дивилася в стелю. Прокручувала в голові останні півтора року. Шукала зачіпки, знаки, які пропустила. Ось корпоратив, де він познайомив мене з Лєною. Ось Новий рік, коли він подарував мені сережки — такі гарні, дорогі. Тоді я розчулилася. А тепер думаю: навіщо він їх купував? Чи не подарунок це був, щоб заспокоїти сумління, яке ще не зовсім умерло? Ось весняна відрядження до Львова. Три дні. Він дзвонив кожного вечора, розповідав про наради, про готель. Брехав? Чи справді був у відрядженні, просто не сам?
Зранку Ігор приїхав за речами. Я навмисне пішла з дітьми на прогулянку. Не хотіла бачити, як він збирає валізи. Як виносить своє життя з нашого дому. Коли повернулися, його речей уже не було. Шафа спустіла наполовину. У ванній зникли його бритва, піна, одеколон. На кухні не було його улюбленої кружки з написом «Найкращий чоловік».
— Забрав навіть кружку, — усміхнулася я.
— Мам, може, чаю? — запропонувала Ліза. Очі в неї були опухлі, видно, всю ніч плакала.
— Давай, сонце.
Ми сиділи втрьох на кухні, пили чай з печивом. Мовчали. Про що говорити? Що сказати дітям, коли їхній батько віддав перевагу іншій жінці?
— А вона гарна? — раптом запитала Ліза.
— Хто?
— Ну ця… Лєна.
— Не знаю. Звичайна.
— Просто дивно. Тато ж завжди говорив, що ти найгарніша. На фото показував друзям, хвалився.
— Ліз, тут річ не в красі, — втрутився Максим. — Тут річ у тому, що люди втомлюються одне від одного. Тато втомився від мами. Буває.
— Ти його захищаєш? — спалахнула сестра.
— Ні. Просто пояснюю.
— Не треба мені пояснювати! Він нас зрадив!
— Зрадив, — погодився Максим. — Але він усе одно наш батько. І ми усе одно будемо з ним бачитися.
— Я не хочу його бачити! Ніколи!
— Зараз не хочеш. Потім захочеш.
Я слухала їхню перепалку і розуміла, що мої діти подорослішали за одну ніч. Дитинство закінчилося. Тепер вони знають, що тато й мама не завжди разом назавжди. Що любов може закінчитися. Що дорослі брешуть. Через тиждень Ігор надіслав повідомлення: «Давай зустрінемося. Поговорити треба».
Я довго дивилася на екран телефону. Потім написала: «Про що говорити? Все вже сказано». Він відповів: «Про розлучення. Про дітей. Про аліменти. Треба вирішити питання». «Добре. Завтра у нашому кафе. О третій». «Домовилися».
Я прийшла на п’ять хвилин раніше. Сіла за столик біля вікна. Замовила каву. Руки тремтіли. Ми одружені багато років, а я нервую перед зустріччю з ним, як перед першим побаченням. Ігор з’явився рівно о третій. Виглядав добре. Навіть занадто. Свіжа сорочка, охайна зачіска, усмішка на обличчі. Щасливий.
— Привіт, — він сів навпроти.
— Привіт.
— Ти як?
— Нормально, — збрехала я. — А ти як?
— Теж нормально. Ось, договір склав, — він виклав на стіл папери. — Почитай. Якщо що не так, обговоримо.
Я взяла договір. Пробігла очима. Аліменти на двох дітей, тридцять відсотків від зарплати. Квартира залишається мені. Машину він забирає. Дача — навпіл.
— З дачею не згодна, — сказала я. — Дача моя. Мої батьки її купували.
— Але я вклав у неї купу грошей! Віранду збудував, баню!
— Віранду збудував ти. А оплачувала я. Зі своїх грошей. Які копила з першої роботи.
Він поморщився.
— Гаразд. Дача твоя. Але машину я забираю.
— Забирай. Мені вона не потрібна. Я на метро їздитиму.
— Кать, не треба так. Я не ворог тобі.
— Ні? — я підвела на нього очі. — А хто тоді? Друг? Коханий чоловік?
— Колишній чоловік, — поправив він. — Але ми можемо залишитися в нормальних стосунках. Заради дітей.
— Заради дітей, — повторила я. — Заради дітей, яких ти кинув. Заради дітей, які тепер ростимуть у неповній сім’ї.
— Я їх не кидав! Я буду з ними бачитися! Кожні вихідні!
— Кожні вихідні, — кивнула я. — Тобто два дні на тиждень. Замість кожного дня. Добре.
— Катю, ну давай без претензій. Я хочу зберегти людські стосунки.
— А я хотіла зберегти сім’ю. Але ти цього не хотів.
Він відпив кави. Подивився у вікно.
— Слухай, я розумію, тобі зараз важко. Але пройде час, ти зустрінеш когось…
— Не смій, — обірвала я. — Не смій мені говорити, що я когось зустріну. Ти не маєш права давати мені поради щодо особистого життя.
— Просто хочу, щоб ти не залишилася сама.
— Я вже сама. З того моменту, як ти закохався в Лєну. Півтора року тому. Просто не знала про це.
Він помовчав.
— Вибач.
— За що?
— За все. За те, що так вийшло.
— «Так вийшло», — усміхнулася я. — Зручна формулювання. Ні за що не відповідати. Просто «так вийшло».
— Ну а як ще сказати?
Ми допили каву в мовчанні. Я підписала договір. Він прибрав папери до теки.
— Зідзвонимося? — запитав він на прощання.
— Зідзвонимося, — кивнула я.
Вийшла з кафе й дала собі слово: це востаннє, коли я плачу через нього. Востаннє. Але сльози все одно текли по щоках аж до самого метро.
Минув місяць. Я перестала чекати, що телефон задзвонить. Перестала прокидатися серед ночі від думки «а якби…». Діти звикали жити по-новому: Максим подорослішав ще більше, Ліза інколи плакала, але вже не ховалася з цим. Я вчилася бути без чоловіка — не сильною, не показово незалежною, а просто собою.
Одного вечора я зловила себе на тому, що сміюся. Просто так. Над якоюсь дурницею в серіалі. І в цю мить зрозуміла: життя не закінчилося. Воно просто повернуло не туди, куди я планувала. Ігор іноді писав про дітей. Коротко. По-діловому. Без «як ти?». І це було правильно. Я більше не чекала вибачень, пояснень чи каяття. Усе, що він міг зруйнувати, він уже зруйнував. А все, що я могла врятувати, — врятувала. Себе. І наших дітей. А це, виявляється, значно більше, ніж зберегти шлюб.
