— Кажу, совість маєш? Я тут з ніг збиваюся, шукаю хоч якийсь підробіток, а ти з дружиною по кав’ярнях ходиш! Фотки в сімейний чат викладаєш! Радієте, значить? Живете в західній Україні, наче курорт! — Марія просила гроші у брата, проте сама не працювала.
Чоловік завмер посеред кімнати з розкладеним картонним коробом у руках. Він був порожній, але він чомусь не міг його викинути. Стояв і дивився на лабіринт із меблів, речей, дитячих іграшок, який вони з Оленою спорудили за три тижні на цій орендованій площі.
— Тату, а де мій планшет? — Матвій, п’ятикласник, визирнув з-під гори ковдр на дивані.
— У коробці з написом «Електроніка», — втомлено відповів Максим.
— Там немає.
— Значить, у коробці з написом «Важливе».
Матвій зник так само раптово, як і з’явився. Із другої кімнати долинав голос Олени — вона співала колискову піврічній Соломійці, яка вередувала вже третю годину поспіль. На підлозі біля вхідних дверей лежав незібраний рюкзак Дениса, третьокласника, який він уранці витягнув, щоб дістати щоденник, і так і залишив.
Максим опустив коробку на підлогу. Він думав про те, що два місяці тому вони жили в просторій трикімнатній хрущовці на сході. Було тісно, але там було їхнє. А тут — дві кімнати, оренда, чужий диван, чужа газова плита, і сусіди, що слухають музику з ранку до ночі. Але повертатися не можна було. Він увімкнув ноутбук. Треба було доробити звіт. Віддалена робота — це єдине, що тримало їх на плаву.
Олена востаннє поправила ковдру на Соломійці й вийшла з кімнати. Двері зачинилися з тихим скрипом. На кухні, за столом, Максим уже пив каву — розчинну, яка залишилася ще з дому, бо на зернову вони зараз не могли собі дозволити.
— Спить? — спитав він, не підводячи голови.
— Заснула, — Олена сіла навпроти. Під її очима залягли темні кола. — Максе, ми не вивозимо.
— Оленю.
— Я серйозно. У нас залишилося… — вона відкрила телефон, де вела облік витрат, — на місяць.
Максим відклав ноутбук. Він узяв її за руку.
— Я знайду додатковий проєкт.
— Ти й так працюєш по дванадцять годин.
— А що мені робити? Повертатися?
Вони замовкли. Це питання не потребувало відповіді. Повертатися — значить везти дітей туди, де щодня повітряна тривога, де Денис уже почав заїкатися, коли гупали сусідські двері. Там, звідки вони виїхали, тепер жили їхні батьки в підвалі. Так, там був дім.
— Тоді давай придумаємо щось інакше, — сказала Олена. — Я можу підробляти?
— Ким?
Вона подивилася в бік спальні. Соломійка спала, але прокидалася кожні дві-три години, щоб поїсти. Жоден роботодавець не чекатиме, поки дитина наїсться.
— Я не знаю, — визнала вона. — Може, малювати на замовлення? Я колись вміла.
— Вміла, — погодився Максим. — Але то було дванадцять років тому.
Вона встала. Підійшла до вікна. На сьомому поверсі відкривався краєвид на нічне місто. Вогні. Інше життя. Чуже.
— Ми чужі в цьому місті, — тихо сказала вона.
— Так, — підтримав Максим. — Знаю.
Він підійшов до неї ззаду, обійняв за плечі. Вона була тендітна, і її плечі тремтіли — чи то від холоду, чи то від напруги.
— Давай вийдемо завтра кудись, — сказав він раптом. — З Соломійкою, з нею все одно потрібно гуляти. Ти сама завжди з нею, я хочу в обід зробити паузу, теж доєднатися до вашої прогулянки. Хлопці ще у школі будуть.
— Куди підемо?
— Не знаю. В кав’ярню.
Вона хотіла заперечити — гроші, час, — але щось зупинило. Вона обернулася і подивилася на нього. Вперше за багато днів.
— Добре, — сказала вона.
Кав’ярня називалася просто — «Шарлотка». Максим замовив два капучино та шматок морквяного пирога. Разом — 320 гривень. Він на мить завагався, але Олена вже сіла біля вікна.
— Як у іншому житті, — сказала вона.
— Як у минулому, — поправив він.
Пиріг виявився смачним. Кава — теж. Олена вперше за довгий час не думала про списки покупок, про Соломійчині потреби, про те, що треба готувати вечерю. Вона просто сиділа і дивилася на вулицю. Люди йшли — хтось поспішав, хтось ніс квіти, хтось сміявся.
— Хочеш, сфоткаю? — спитав Максим.
— Мене?
— Нас.
Вона посміхнулася. Перша справжня посмішка за останні два місяці. Максим зробив фото — вони вдвох, чашки, пиріг, тепле світло настінного бра. Потім ще одне — вона торкається його руки. Потім третє — біля входу, на фоні старої таблички.
— Я надішлю в сімейний чат, — сказав він, гортаючи галерею.
— Навіщо?
— Нехай знають, що в нас усе добре. Що ми справляємося.
Вона хотіла сказати: «Але ж не справляємося». Але промовчала. Бо що скажеш матері, яка вже два місяці спить у підвалі й боїться виходити у двір за хлібом? Що тут дорога оренда, що діти одягнені волонтерами? Нехай думають, що все гаразд.
— Надсилай, — погодилася вона.
Через три дні зателефонувала сестра. Максим саме годував Дениса вечерею — востаннє перевіряв домашнє завдання. В екрані телефона висвітлилося «Марія Ткаченко». Він підняв слухавку.
— Марія, привіт. Як справи?
— Максиме, ти совість маєш?
Він завмер. Поруч за столом замовкли обидва хлопці. Денис перестав жувати. Матвій підняв голову від планшета.
— Що? — перепитав Максим, відходячи до передпокою.
— Кажу, совість маєш? Я тут з ніг збиваюся, шукаю хоч якийсь підробіток, а ти з дружиною по кав’ярнях ходиш! Фотки в сімейний чат викладаєш! Радієте, значить? Живете в західній Україні, наче курорт!
Максим притулився спиною до холодної стіни. У голові шуміло. Він не чекав цього. Від Марії — так, вона завжди була різкою, завжди знала, як краще. Але не очікував, що вона нападе ось так, без попередження.
— Машо, ти чого? — спитав він, намагаючись говорити спокійно. — Ми не…
— Я сама ніде ніколи не працювала, це ти про мене думаєш, що я ледача? — перебила вона. — У мене дитина! Вона вчиться! Я не можу залишити її саму!
Максим згадав, що доньці Марії — Аліні — вже десять років. Десятирічна дитина цілком могла б залишатися вдома сама на кілька годин. Але він промовчав. Бо знав — кожне слово буде використане проти нього.
— Я нічого такого не казав, — тихо сказав він.
— Та я бачу, як ви живете! Машина в вас дорога! Квартиру знімаєте! А я? В нас із Аліною нічого немає! Ми на аліменти живемо, які колишній мені платить!
Марія виплакувала це все так, ніби Максим був винен, що вона розлучилася три роки тому й так і не знайшла роботи. Він слухав, стискаючи телефон, і думав про те, що її колишній чоловік справно переказує гроші на доньку — і суми непогані. Вона могла б підпрацьовувати. Могла б. Але не хотіла.
— Машо, вибач, — сказав він нарешті. — Я не хотів тебе засмучувати.
— Не треба мені твоїх фальшивих вибачень! — кинула вона й кинула слухавку.
Максим довго стояв у передпокої, дивлячись на чорний екран. Із кухні долинав голос Матвія: «Тату, а що трапилося?» Він не відповів.
За тиждень ситуація загострилася. Тітка Надія — мамина сестра — приєдналася до сварки. Вона не дзвонила сама, але написала в сімейний чат, де висіли ті самі фото з кав’ярні.
«А в нас тут тривоги постійно, а вони каву п’ють, — написала тітка Надія. — Живуть собі, не знають проблем. Справжні біженці. А ти, Максиме, міг би рідні допомогти, замість того, щоб гроші на забаганки дружини витрачати».
Максим прочитав це за сніданком. Олена стояла над плитою й робила кашу. Вона не бачила його обличчя, але відчула щось.
— Що там?
— Нічого, — сказав він і прибрав телефон.
Але вона встигла зазирнути.
— Тітка Надія? За що?
— За те, що ми живемо не так, як вона хоче.
Олена вимкнула плиту. В її очах з’явився той самий вираз, який Максим бачив, коли вони щойно приїхали — коли вперше побачили цю квартиру, коли зрозуміли, що повернення немає.
— То що тепер? Вони хочуть, щоб ми сиділи вдома й не виходили?
— Вони хочуть, щоб ми їм гроші дали, — сказав Максим. — Як думаєш, скільки?
— Скільки в тебе просять.
Він допив каву. Поставив чашку в мийку. Подумав.
— Я перекажу їй дві тисячі гривень, — сказав він. — Сьогодні вранці аванс надійшов. Але це все. Більше не маю.
— Максиме, нам самим…
— Я знаю. Але якщо не дам, буде сварка. Ти знаєш нашу сім’ю.
Олена знала. Вона кивнула. Більше нічого не сказала.
Тітка Надія отримала переказ. Вона написала: «Дякую. Дай Боже тобі здоров’я». Ніяких слів про кав’ярні більше не було. Натомість через кілька днів зателефонувала свекруха.
— Сину, — сказала вона. — Ти чого перестав фотки скидати?
— Мамо, я зайнятий.
— Люди хочуть бачити, що в тебе все добре.
«Які люди? — хотів запитати він. — Ті, що обізвали мене за те, що я п’ю каву?»
— Мамо, я не можу зараз, — сказав він. — Потім.
Вона зітхнула. Він знав цей зітх. Він означав: «Ти мене розчаровуєш». Але він не міг нічого з цим вдіяти.
Після тієї розмови Максим вирішив — більше жодних фото. Ні в сімейному чаті, ні у соцмережах, ніде. Його життя — це квартира, робота, діти. І кав’ярня раз на тиждень — це не розкіш, це єдине, що тримає їх із Оленою на плаву. Але пояснювати це родичам марно.
Три тижні потому. Соломійка навчилася сидіти. Вона сиділа посеред кімнати в колі з подушок, яке спорудив Максим, і тягнула свої маленькі ручки до яскравої брязкальця. Денис і Матвій гралися на килимі в УНО. Олена сиділа на кухні й малювала — перший ескіз для замовниці, яка знайшла її через знайому.
— Дві тисячі за портрет, — сказала Олена, відклавши олівець. — Перший раз за дванадцять років.
Максим підійшов до неї, подивився на малюнок. Насправді вона вміла. І навіть краще, ніж колись.
— Ти молодець, — сказав він. — Я тобою пишаюся.
Вона всміхнулася. Не тією втомленою посмішкою, а справжньою.
— Може, сходимо в кав’ярню завтра? — спитала вона. — Відсвяткуємо?
Максим завагався. Згадав тітку, сестру, чат.
— Давай, — сказав він нарешті. — Але фото нікому не надсилатиму.
Олена засміялася.
Вони сиділи в тій самій «Шарлотці». Те саме вікно, та сама кава. Але без морквяного пирога — грошей не вистачило. Просто дві чашки капучино та розмова про те, як Матвія на уроці хвалили з математики, а Денис вивчив вірша про кобзаря.
— Слухай, — сказав Максим. — А що, як ми залишимося тут?
Олена відставила чашку.
— Як — залишимося? Назавжди?
— Чому ні? Робота в мене є. Діти звикли. Ти починаєш малювати. Тут непогано.
Вона задумалася. Дивилася у вікно на перехожих, які говорили незвичною для неї мовою, але з кожною фразою ставали все зрозумілішими.
— Тут добре, — сказала вона. — Але це чуже.
— Усі місця колись були чужими.
Вона взяла його за руку. Мовчки. Цього було достатньо.
Коли вони вийшли з кав’ярні, на вулиці вже сутеніло. Максим раптом згадав про чат. Він відкрив телефон — жодних нових повідомлень. Тітка не писала. Сестра — теж. Вони відчепилися, коли отримали свої дві тисячі гривень.
— Знаєш, — сказав він уголос. — Мені більше не шкода.
— Про що?
— Про ті гроші. Вони купили нам тишу.
Олена засміялася. І вперше за довгий час сміх її був легким, без гіркоти.
— Ходімо додому, — сказала вона. — Соломійка крутиться у візочку, ось-ось прокинеться.
У квартирі пахло борщем. Олена знайшла на ринку недорогу яловичину. Максим не питав, скільки вона заплатила. Він просто налив собі тарілку й сів за стіл поруч із сином.
— Тату, — спитав Матвій, жуючи. — А ми колись поїдемо додому?
Максим подивився на сина. Потім на Олену. Вона ледь помітно похитала головою.
— Коли там стане безпечно, — сказав він. — Тоді й поїдемо.
Матвій кивнув, задоволений відповіддю, й повернувся до супу. А Максим подумав: ніколи. Ми ніколи туди не повернемося. І це, мабуть, на краще. Він відкрив телефон, зайшов у сімейний чат. Написав: «У нас все добре. Не хвилюйтеся». Ніхто не відповів.
Він усміхнувся. Поклав телефон на стіл.
Того вечора вони грали в монополію до пізньої ночі. Соломійка спала. Матвій виграв, Денис образився, але ненадовго. Олена спекла яблучний пиріг — останні три яблука, які залишилися.
Коли хлопці заснули, Максим і Олена вийшли на балкон. Вогні міста розкинулися перед ними, як мапа нового життя — невідомого, складного, але їхнього.
— Ти смілива, — сказав Максим.
— Це ти такий.
Він обійняв її.
— Ми впораємося.
— Знаю.
І цього було достатньо.
