Баба Параска любила повторювати приказки, ніби розкладала по полицях банки з варенням, кожну на своє місце й на свій час.
– Двічі в одну річку не входиться, – казала вона, коли онука Соломія вкотре збиралася на побачення з Данилом. – Що розбилося, те не склеїш, а що склеїш, те все одно тріснуте.
– Бабусю, то ж приказка про воду, а не про людей, – відповідала Соломія, поправляючи сережки перед дзеркалом.
– Вода й люди однаково течуть, дитино. Тільки вода хоч не ображається.
Соломії тоді було двадцять два, і вона вважала, що світ складається з її власних рішень. Данилові було двадцять п’ять, він вчився на інженера, грав на гітарі в гуртожитській кімнаті й мав звичку приходити на зустрічі то на годину раніше, то на годину пізніше, але ніколи вчасно.
Перший раз
Вони познайомилися на березі Дністра, де студенти збиралися палити вогнище наприкінці травня. Данило сидів із гітарою і фальшивив у кожній третій строфі. Соломія підійшла й сказала:
– Ти ж знаєш, що там мінорний акорд, а не мажорний?
– Знаю, – відповів він, не підводячи очей. – Просто мажорний мені більше подобається.
– Так не можна. Пісня сумна.
– А я хочу, щоб вона була веселішою. Хіба це злочин?
Вона засміялася, і цей сміх він запам’ятав на все життя. Через тиждень вони вже ходили по місту, тримаючись за руки, а через пів року Данило вперше сказав, що не уявляє, як жив до неї.
Перша сварка виникла з дрібниці. Соломія готувалася до конкурсу на стажування в обласній адміністрації, сиділа ночами над паперами, а Данило раз у раз телефонував і кликав то в кіно, то на концерт друзів.
– Ти можеш зрозуміти, що в мене справді важливий тиждень, – втомлено казала вона в слухавку.
– Я розумію. Але ж один вечір нічого не вирішує.
– Для тебе нічого не вирішує, бо ти ні про що не хвилюєшся.
– Це неправда. Я хвилююся за нас, а ти мене відсуваєш на край стола, як зайву чашку.
– Данило, не вигадуй образних порівнянь. Скажи просто, що тобі нудно без мене.
– Мені не нудно. Мені самотньо, це різні речі.
Вони тоді помирилися. А потім, коли Соломія виграла стажування в Києві й запропонувала поїхати разом, Данило довго мовчав.
– Мені тут залишився рік навчання, – нарешті сказав він. – А потім моя мама. Вона не витримає, якщо я поїду за тисячу кілометрів.
– Ти ж не за тисячу, а за п’ятсот.
– Для мами це все одно край світу.
– Для мами, – повторила Соломія. – А я для тебе що, край якого світу?
Він не відповів. Вона поїхала. Провожав її на вокзалі, тримав валізу обома руками, наче боявся, що вона вислизне разом із колесами.
– Я приїду, – пообіцяв він.
– Не обіцяй, – сказала Соломія. – Просто зроби.
Він не приїхав ні через місяць, ні через три. Листи ставали коротшими, дзвінки рідшими, а потім якось само собою виявилося, що розмовляти їм нема про що. Це була перша ріка, і вона пішла водою.
Другий раз
Минуло шість років. Соломія стала помічницею керівника відділу, вона навчилася говорити коротко й рішуче, пити каву без цукру й не озиратися на кожний дзвінок. Данило повернувся до рідного міста, працював на заводі, потім відкрив із другом майстерню з ремонту обладнання.
Зустрілися вони на весіллі спільної подруги. Соломія приїхала з Києва на одну ніч, у темно-зеленій сукні, зі стриманою усмішкою. Данило стояв біля стіни й крутив у руках келих.
– Ти зовсім не змінилася, – сказав він.
– Змінилася, тільки ти цього не бачиш.
– Бачу. Ти тепер дивишся прямо, а раніше дивилася на мене через плече.
Вона не знала, що відповісти. Вони танцювали повільний танець, і Соломія раптом відчула, що шість років були просто довгою паузою в розмові.
Через три місяці вона перевелася на роботу в обласний центр, щоб бути ближче до нього. Вони винайняли невеличку квартиру на другому поверсі, з балконом, що виходив на старі липи.
Спочатку було чудово. Данило готував вечерю, Соломія приносила квіти з ринку, і вони засинали, обговорюючи, де відпочиватимуть улітку. А потім почалося те, що баба Параска називала словом «побут».
– Ти знову не помив посуд, – сказала Соломія одного вечора, стоячи біля раковини.
– Я збирався зранку.
– Ти збираєшся зранку вже другий тиждень.
– Соломіє, я цілий день у майстерні. У мене руки в мастилі до ліктів.
– А в мене мозок у паперах до скроні. Але я чомусь встигаю.
– Бо ти завжди все встигаєш, – різко відповів Данило. – Ти навіть сваритися встигаєш акуратно, за планом, з пунктами.
– Краще з пунктами, ніж взагалі без розуму.
Він замовк, і по його обличчю вона зрозуміла, що сказала зайве.
Окрема тема була його мама, Надія Степанівна. Вона телефонувала щоденно, а в неділю приходила з банками й порадами.
– Соломійко, а чому ти борщ без квасолі варила, – запитувала вона лагідно, і від цієї лагідності Соломії хотілося вийти з кімнати.
– Мамо, ми так любимо, – казав Данило.
– Ну, як хочете. Я ж тільки кажу.
Після одного з таких візитів Соломія не стрималася.
– Ти ніколи не скажеш їй, що це наш дім.
– Вона просто хоче допомогти.
– Вона хоче керувати. А ти їй не заважаєш.
– Вона моя мати, Соломіє. Що я маю робити, вигнати її за двері?
– Ні. Просто сказати, що господиня тут я.
– А я тоді хто, гість?
– Ти той, хто мовчить щоразу, коли треба говорити.
Це було їхнє слабке місце, і обоє знали про нього. Данило вмів мовчати так, що тиша ставала стіною. Соломія вміла говорити так, що слова ставали молотком. Вони били одне одного обережно, але дуже точно.
Розійшлися через дев’ять місяців. Не було гучного скандалу, лише тихий вечір, дві валізи й слова, від яких обом стало порожньо.
– Нам не варто було повторювати, – сказала Соломія.
– Може, й так, – погодився Данило. – Баба Параска казала, що двічі не входять.
– Вона казала не про нас.
– Вона казала про все на світі.
Соломія засміялася крізь сльози, і цей сміх був останнім за той рік.
Третій раз
Минуло ще чотири роки. Баби Параски не стало навесні, тихо, у своєму ліжку, з рушником на плечах. На похороні Соломія стояла біля могили й не могла плакати, а потім підійшов Данило, постарілий, із першою сивиною на скронях.
– Вона мені кожного разу казала, що ти мене пробачиш, – тихо сказав він.
– Мене вона вчила не пробачати, – відповіла Соломія.
– Мабуть, вона казала різне різним людям.
Вони пішли разом до автобусної зупинки. Було тепло, пахло цвітом абрикос, і Соломія раптом помітила, що Данило накульгує.
– Що з ногою?
– Нічого, – відповів він надто швидко.
– Данило.
– Травма на роботі, торік. Уже майже зажило.
– Торік ти мені не телефонував.
– А ти б хотіла, щоб я телефонував?
Вона не відповіла.
Так розпочався третій раз. Тепер вони були обережніші, не поспішали, зустрічалися по неділях. Данило допомагав розбирати бабину хату, а Соломія слухала, як він розповідає про майстерню. Потім у нього заболіло серце, не зовсім, а так, лякаюче, і вона три дні сиділа біля його ліжка в лікарні.
– Чому ти мовчав, що тобі погано, – сердито питала вона, коли лікар вийшов.
– Не хотів тебе турбувати.
– Не хотів турбувати. Данило, ти понад чотири роки не хочеш мене турбувати. Мені що, дякувати тобі за це?
– Я просто думав, що так краще.
– Краще для кого. Для тебе, щоб не пояснювати. Для мене, щоб я нічого не знала й не мала права хвилюватися.
– Соломіє, я не вмію інакше.
– А ти пробував вчитися?
Вона вийшла в коридор, сіла на твердий стілець і довго дивилася на білу стіну. До неї підсіла чужа жінка, подала паперову хустинку, не питаючи нічого.
Тоді вони вирішили жити разом знову, поспіхом, ніби боялися передумати. Данило переїхав до неї, у нову квартиру на п’ятому поверсі. Вона ще не звикла до його присутності, а він вчився не мовчати і робив це невміло, голосно, невчасно.
– Я хочу, щоб ти знала, що я думаю, – оголосив він за вечерею.
– Добре. Слухаю.
– Я думаю, що ти мене контролюєш.
– Що, перепрошую.
– Ти питаєш, де я був, з ким, коли повернуся. Я почуваюся як школяр.
– А я почуваюся як чужа людина в власній квартирі, коли ти не відповідаєш на повідомлення по три години.
– Я працюю.
– Я теж працюю, а відповідаю.
– Бо ти завжди така правильна.
– А ти завжди така втікаючий.
– Не існує такого слова.
– Існує тепер.
Вони зупинилися й подивилися одне на одного, і обидва мало не засміялися. Але сміх не вийшов, бо вже було сказано надто багато. Наступного ранку Данило мовчки зібрав речі.
– Ти знову йдеш, – сказала вона.
– Так. Бо я не хочу робити тобі гірше.
– Ти вже робиш.
– Тоді тим більше.
Він зачинив двері тихо, і ця тиша була найгіршою з усіх сварок.
Між двома річками
Цього разу Соломія не плакала. Вона просто жила, ходила на роботу, ввечері гортала книжки, іноді згадувала бабу Параску, її приказки, її руки, що вміли місити тісто й гладити по голові.
«Двічі в одну річку не входиться», – думала вона. «А я входила тричі. Може, це вже зовсім інша ріка. Або я інша».
Через пів року вона записалася до психолога. Не тому що хотіла когось звинуватити, а тому що хотіла зрозуміти, чому говорить так, ніби б’є.
– Ви завжди так швидко відповідаєте, – сказала їй спокійна жінка з сивими кучерями на сесії. – А якщо спробувати спочатку помовчати?
– Мовчання не моя сильна сторона, – відповіла Соломія.
– Тоді нехай воно буде вашою слабкістю, яку ви тренуєте.
Вона намагалася. Було важко, наче вчитися писати лівою рукою.
Данило тим часом теж ходив до лікаря. Йому порадив колега, і він довго не наважувався.
– Ви кажете, що не вмієте говорити про почуття, – зауважив лікар. – Давайте почнемо з простого. Що ви зараз відчуваєте.
– Втому, – відповів Данило.
– А ще.
– Не знаю.
– Це теж відповідь. Ми зупинимося на ній і підемо далі.
Минув рік. Вони не бачилися, не телефонували, не писали. Тільки двічі Соломія помітила, що на подвір’ї її будинку стоїть знайома машина, а потім зникає.
Четвертий раз
Вони зустрілися випадково, а може й ні. Був листопад, мокрий, сірий, а на ринку продавали останні яблука. Соломія вибирала антонівку, найкислішу, таку, що любила баба Параска, і раптом хтось стукнув її по лікоть.
– Соломіє.
– Данило.
Вони стояли серед ринку, між ящиками й чужими голосами, і не знали, що робити з руками.
– Ти схуд, – сказала вона.
– А ти дивишся інакше.
– Як.
– Повільніше.
Вона усміхнулася.
– Випиємо чаю. Тут неподалік.
Вони сіли в маленькому кафе, де пахло корицею, і довго мовчали, але це мовчання було іншим, ніби порожня кімната, в якій нарешті відчинили вікно.
– Я ходив до фахівця, – сказав Данило.
– Я теж.
– Він сказав, що я боюся, коли мене бачать слабким.
– Мені сказали, що я кажу різке, бо боюся, що мене не почують.
– І що ти зробила з цією думкою.
– Нічого. Носила з собою. А ти.
– Те саме. Тільки в кишені.
Вони засміялися. Потім Данило серйозно подивився на неї.
– Я не прошу початку з нуля. Я просто хочу спробувати, але вже без втеч.
– А якщо знову посваримося.
– Посваримося. Я не обіцяю, що ні.
– А що обіцяєш.
– Що не піду, не сказавши, куди й чому. І що повернуся розмовляти, навіть якщо це буде за годину.
– А я обіцяю, – повільно мовила Соломія, – що спочатку помовчу до десяти. І тільки потім скажу те, що хочу.
– До десяти це багато для тебе.
– До п’яти тоді.
– Домовились.
Це була безглузда домовленість, дитяча, але вона спрацювала. Перша сварка після відновлення вибухнула вже через два тижні. Данило забув зустріти її з вокзалу й подзвонив із запізненням.
Соломія стояла на пероні, закутана в пальто, і рахувала до п’яти, до десяти, до двадцяти.
– Ти спізнився на сорок хвилин, – нарешті сказала вона рівним голосом.
– Знаю. Я заснув у майстерні й не почув будильника.
– Мені було прикро.
– Знаю. Мені теж, що я так вчинив.
– Ти міг хоча б написати.
– Міг. І наступного разу напишу.
– Це не вирішує питання.
– Не вирішує. Але я тут, і ти тут. Ходімо додому, і там ти мені все скажеш, що хочеш.
Вона так і зробила. Говорила довго, але без молотка, і Данило слухав, не відвертаючись, не мовчки, а перепитуючи й киваючи.
– Дякую, що не пішов, – сказала вона вночі.
– Дякую, що не била.
– Я не била.
– Била, але ніжніше.
Вони заснули в обіймах, і вперше за всі ці роки ніхто нікуди не збирався.
Те, що росте
Через рік вони розписалися. Тихо, без пишного весілля, у присутності кількох друзів і Надії Степанівни, яка, на подив Соломії, принесла їй не банку, а подарунок, вишиту скатертину.
– Це від мене, – сказала вона. – І ще скажу тобі одну річ. Я була не права тоді.
– Не треба, Надіє Степанівно.
– Треба. Я ревнувала його до тебе. А потім зрозуміла, що чим більше я тримаю, тим швидше він тікає. Не повторюй моїх помилок.
Соломія обняла її, і обидві помовчали.
У них тепер був будинок, невеликий, на околиці, з садом, де росла стара груша. У саду стояла лавка, збита власноруч Данилом, і щовечора вони сиділи на ній, дивилися на захід і розмовляли.
Іноді вони все ще сварилися. Наприклад, про те, чия черга прати, куди їхати у відпустку, чи варто брати собаку.
– Я вважаю, що собака нам потрібен, – казав Данило.
– А я вважаю, що ми не готові.
– Ми готові до всього.
– Ти завжди так кажеш, а потім я вигулюю.
– Я вигулюватиму.
– Ти й посуд збирався мити.
– Це підступний удар.
– Це історичний факт.
– Гаразд. Давай по черзі.
– По неділях я, по буднях ти.
– Домовились.
Вони взяли рудого цуцика, що чомусь з першого дня полюбив лізти під стіл і гризти шнурки. Назвали його Дністром, бо де ж іще брати імена, як не з рідної води.
Вечір на лавці
Одного осіннього вечора, коли груші вже були зібрані, а повітря пахло димом і мокрим листям, Соломія сиділа з чашкою чаю, а Данило мовчки стругав якусь дощечку.
– Ти про що думаєш, – запитала вона.
– Про бабу Параску.
– Чому раптом.
– Згадав її приказку. Двічі в одну річку не входиться.
– Мені здається, вона помилялася.
– Чи помилялася, – замислився Данило. – Може, не помилялася. Може, ми тоді входили вже в іншу річку.
– Бо вода інша.
– І ми інші.
– Тобто це не повернення, а нове.
– Так мені здається.
Соломія притулилася до його плеча.
– А знаєш, що вона мені сказала перед смертю.
– Що.
– Що я упертюха, але якщо вже візьмуся, то дотягну. Що річок буває багато, а берег один. Я тоді не зрозуміла.
– А тепер.
– А тепер розумію. Берег то не місце, а людина. Ти можеш тричі пливти й не доплисти, а на четвертий раз просто прийти й сісти на лавку.
– І почути, що чай стигне, – усміхнувся Данило.
– Чай стигне, – погодилася вона.
Він подав їй чашку, і вони ще довго сиділи під грушею, поки Дністер не прибіг з-за рогу з черевиком у зубах і не заявив, що час вечеряти. Він, звісно, нічого не казав, але так дивився, що обоє зрозуміли без слів.
Вони піднялися й пішли в дім, де горіло світло й чекала тепла кухня. А стара приказка залишилася на лавці, зі своєю правдою й своїм сумнівом, наче стара мудра жінка, що вже давно все знає, але не поспішає нікого поправляти.
Світлана Малосвітна
