— Кажуть, материнська любов однакова до всіх, але моя любов була з присмаком полину. Я сорок років чекала на неї. Не на сина, не на онука — на маленьку дівчинку, яку я вже давно назвала Уляною. Я готувала їй світ, у якому сама ніколи не жила, збираючи по краплині золото та шовк. Я перетворила своє життя на зал очікування, де кожен мій крок був присвячений тій, що мала прийти і нарешті зробити мене щасливою.
Коли тридцять п’ять років тому лікар у пологовому сказав: «Вітаю, матусю, у вас богатир!», Марія не відчула радості. Вона відчула порожнечу. Її чоловік, покійний Василь, мало не зніс стіни від гордості — «спадкоємець!», «козак!», «продовжувач роду!». Всі знайомі вітали, а Марія вночі, поки чоловік хропів, потайки плакала в подушку.
Вона любила Андрійка. Вона була доброю матір’ю, годувала його, лікувала розбиті коліна, перевіряла уроки. Але кожного разу, коли вона бачила в магазині рожеві бантики чи лялькові будиночки, серце зрадницько стискалося. Син грався машинками і солдатиками, а Марія мріяла про коси, які можна плести, і про сукенки, які можна вишивати довгими вечорами.
Василь помер рано, залишивши Марію з підлітком на руках. Вона працювала на двох роботах, але навіть у найважчі часи не витрачала того, що почала відкладати… для неї. Для тієї, що колись обов’язково з’явиться.
— Мамо, ну нащо ти знову купила цей турецький ланцюжок? — дивувався Андрій, коли вже дорослим бачив, як мати ховає чергову покупку в оксамитову шкатулку. — Ти ж все це не носиш. Тобі ж зуби треба лікувати, і пальто в тебе зовсім старе.
— Нічого, синку, я переб’юся. Життя — воно молодим належить. А це… це посаг. Онучці моїй, Уляні.
Марія стала фанатиком економії. Вона купувала найдешевшу крупу, вимикала світло в усій квартирі, окрім однієї лампочки, і роками не оновлювала гардероб. Вона була впевнена: її місія — зібрати «царський» спадок.
У шкатулці вже лежали масивні золоті сережки, кілька перснів, браслети. Все з бірками, все нове, блискуче — «турецьке золото», яке в 90-х вважалося символом багатства. В окремій валізі лежали комплекти постільної білизни, мереживні серветки і навіть маленька срібна ложечка з гравіюванням «Уляна».
Коли Андрій одружився з Оксаною, Марія розквітла. Вона дивилася на невістку не як на дружину сина, а як на «грунт», з якого нарешті виросте її квітка.
— Оксаночко, їж більше вітамінів, — шепотіла вона. — Дівчаткам треба, щоб мама була сильна та красива.
Очікування стало сенсом її існування. Кожного разу, коли Оксана скаржилася на втому, Марія бігла купувати рожеву пряжу. Вона вже почала в’язати малесенький кардиган — звичайно ж, рожевий, з перламутровими ґудзиками.
Нарешті — вагітність. Марія щодня ходила до церкви, ставила свічки «за Уляну». Вона вже бачила, як веде онучку за руку в перший клас, як одягає їй ті самі сережки на випускний…
Того дня вона чекала дітей з результатами другого УЗД. Стіл був накритий (хоча Марія знову зекономила на собі, купивши лише найдешевші фрукти, аби лишити гроші «на коляску»).
Двері відчинилися. Андрій і Оксана зайшли, сяючи від щастя.
— Мамо! — вигукнув Андрій. — Ти не повіриш! У нас буде син! Другий Андрій! Козак, мамо!
Світ Марії Іванівни похитнувся. Кімната попливла перед очима.
— Як — син? — прошепотіла вона. — А як же Уляна? А сережки? А посаг?
— Мамо, яка Уляна? — Андрій обережно посадив її на стілець. — Це ж дитина! Наша дитина! Син! Ти що, не рада?
Марія не могла відповісти. Вона пішла в спальню, дістала ту кляту шкатулку і висипала все золото на ліжко. Ланцюжки переплелися, як змії. Каміння в перснях дивилося на неї холодними, чужими очима.
— Сорок років… — заридала вона. — Сорок років я чекала. Я не їла, не подорожувала, не жила! Я збирала це все для неї! А її немає! І ніколи не буде!
Андрій зайшов у кімнату. Він довго дивився на купу золота, на старений халат матері, на її вузлуваті від роботи руки. Його обличчя стало суворим.
— Мамо, подивися на себе, — тихо сказав він. — Ти перетворила своє життя на музей для привида. Ти відмовляла мені в дитинстві в поїздці на море, бо «збирала золото». Ти відмовляла собі в теплій куртці. Ти любила не мене, і навіть не майбутню онучку. Ти любила свою ідею фікс. Поживи для себе, нарешті! Ти хоч раз була в санаторії? Ти хоч раз купувала собі сукню просто тому, що вона красива, а не тому, що вона практична? Нам боляче бачити, як ти економиш на ліках і їжі, збираючи міфічне золото. Ми хочемо, щоб наш син бачив щасливу, красиву бабусю, яка подорожує, ходить у кіно і сміється.
Він взяв один ланцюжок.
— Ти думала, що це зробить когось щасливим? Мамо, Уляна — це ти. Та дівчинка, яку ти вбила в собі ще в пологовому будинку. Ти не дала собі бути жінкою, ти стала «охоронцем скрині». Нам не потрібно це золото. Продай його. Купи собі життя. Хоча б зараз.
Марія Іванівна ошелено подивилася на невістку.
— Але ж як… Це ж золото… Оксаночко, може ти носитимеш? А потім правнучці зможеш передати, як фамільні прикраси.
— Мамо, я не ношу золото, ви ж бачите. – ввічливо посміхнулася невістка. – Мені більше до вподоби дизайнерське срібло. Продайте, мамо. Поживіть, нарешті, для себе. Ми самі можемо купити собі і дитині все, що потрібно. Нам не потрібні ваші старі запаси. Нам потрібні ви..
Марія Іванівна хворіла тиждень. Вона просто лежала, дивлячись у стелю. А потім… потім вона встала і зібрала все. І рожеву пряжу, і срібну ложечку, і золото.
Вона пішла в ювелірну майстерню. Вона попросила переплавити кілька масивних перснів у витончену брошку. Для себе. решту вона продала. Грошей виявилося багато Частину грошей вона перевела в долари та поклала їх на депозит. А потім Марія Іванівна пішла в найкращий торговий центр міста. Вона купила собі шкіряні туфлі, від яких пахло розкішшю. Купила пальто кольору стиглої вишні і шовкову хустку. А потім зайшла в кав’ярню і замовила собі найдорожчий десерт.
Далі — пішла в салон краси. Коли вона побачила себе в дзеркалі з модною зачіскою і доглянутими бровами, вона вперше за сорок років посміхнулася собі. Не онучці, не синові — собі.
Потім вона купила квиток на поїзд. До моря. Туди, куди не поїхала з малим Андрієм, бо купувала чергову золоту «кульку».
Через місяць вона повернулася. Вона була засмагла, у світлій лляній сукні, з новими туфлями на невеликих підборах. Вона зайшла до сина і невістки.
— Мамо! — ахнула Оксана. — Ви як королева!
Марія дістала з сумки пакунок. Там була стильна блакитна ковдра для хлопчика і набір інструментів для Андрія — те, про що він давно мріяв.
— Це від мене. Просто так.
Коли народився маленький Андрійко-молодший, Марія Іванівна була найщасливішою бабусею у світі. Вона більше не шукала в ньому рис дівчинки. Вона просто любила його.
Шкатулка тепер стоїть порожня. Марія тримає в ній насіння квітів, які збирається посадити на дачі. Бо життя — це те, що росте зараз, а не те, що лежить під замком для тих, хто може ніколи не прийти.
