fbpx

“Кажуть, в поворот не вписався, він живий, а донька – ні. Таня себе зaживo поxoрoнила вже”

– Знаєш, я від лікаря йду, поки ніхто не знає, ти перша, кому кажу, я дитинку чекаю!

– Це ж здорово, подруго, чоловік напевно зрадіє!

– Та не знаю, він хотів почекати з дітьми, поки на ноги не встанемо.

Таня – моя однокласниця, в школі ми подругами були, наші стосунки обмежувалися фразами «Як справи», та «Дай списати», а після школи ми вступили в один інститут, там то у нас і зав’язалася дружба.

Потім життя розвело нас по різних містах, Таня поїхала до батьків, а я в столицю до батька. Але приїжджаючи щоразу додому до мами поспішала провідати подругу, привозила столичних гостинців, ось і цього разу одразу з поїзда поспішила до неї.

– Ти то як Мариш? – запитала Таня після тривалої паузи.

– Нормально, синок підростає, на роботу вийшла вже, зараз ось мама з ним займається, поки я в справах бігаю, з собою привезла.

– Здорово! Познайомиш нас?

– Звичайно, приходь сьогодні в парк. Погуляємо.

Увечері Таня і справді прийшла до нас в гості, довго грала з моїм карапузом, катала його на каруселях-гойдалці.

– Так у тебе свій скоро буде!

– Ще не скоро

– Не встигнеш помітити, як швидко час пролетить.

Через покладений час Таня наpoдила дочку Машеньку, моя мама, коли повідомляла новинy мені по телефону, сказала, що донька дуже гарненька наpoдилася, а Танюшка вся сяє від щастя.

– Чоловік то задоволений?

– Каже, що дуже!

– Ну і слава Богу!

Машу я побачила лише одного разу в свій наступний приїзд, дівчинка і справді була гарненька, лежала в колясці, кліпала оченятами, а потім заусміхалася, побачивши мене.

– На тебе, Танюш, схожа, такі ж очиська величезні, скоро і кучерики твої з’являться.

– Другу дитинку наpoджу напевно Мариш, – посміхнулася вона – вже дуже мені подобається бути мамою.

– Народжуй, не потрібно собі відмовляти ні в чому.

А незабаром чоловіка відправили у довготермінове відрядження закордон, ми з сином поїхали з ним, так що в рідному місті я не була три роки.

І ось ми знову повернулися на батьківщину. Уже через місяць я була в рідному містечку з чоловіком і сином в гостях у мами. Але до подруги так і не додзвонилася.

– Мам, а ти Таню не бачила?

– Її зараз ніхто не бачить – сумно відповіла вона.

– А що трапилося?

– Хіба ти не знаєш? Ах да, я тобі не говорила. Півтора роки тому Таня потрапила в лікарню з звичайним aпeндицuтом, опеpaція пройшла добре, ще кілька днів і вона повинна була бути вдома, навіть чоловікові зателефонувала, щоб зібрав її речі. Олег зібрав сумку, посадив в машину дитину і поїхав до лікарні. Малятко повинна була залишитися з бабусею, але дуже вона просилася до мами. Йшов дощ, дорога мокра, взагалі кажуть, що не вписався він у поворот

– Живі?!

– Він – так, а маленька – ні

Бідна Таня, втратити дитину – найстрашніше, що може статися в житті.

– Як вона зараз?

– А як можна пережити втрату дитини? Погано. Скільки вже часу минуло – вона ще не оговталася, ходить, як тінь. Ховається від усіх знайомих. Кажуть чоловік у неї запив. Мариш, може у тебе вийде до життя її повернути, ти ж все-таки була їй близькою подругою.

Кілька місяців я намагалася додзвонитися Тані. Кілька разів приїжджала до неї, але двері ніхто не відчиняв. Коли я вже зовсім зневірилася, зустріла Таню в магазині. Я ледь її впізнала: очі згасли, обличчя змарніло, вона стала нагадувати ходячу тінь.

– Танюш, здрастуй!

– Здрастуй, – вона подивилася на мене якось байдуже.

-Я тобі дзвонила багато разів, приходила.

-Навіщо?

– Просто хотіла побачитися. Ми переїхали. Тепер тут живемо з мамою.

– А я до Марійки їздила, квіточки посадила, прибрала, їй би сьогодні виповнилося шість.

– Я знаю … про твоє горе.

Весь шлях, що залишився до будинку ми пройшли мовчки. А потім також розійшлися по домівках.

Наступного разу я запросила подругу в кафе кави випити, провітритися, вона знехотя погодилася. Сиділа з відсутнім виглядом і нічого не їла.

– Танюш, ти скуштуй щось.

– Нічого не хочу. Я як дочку згадаю мені взагалі жити не хочеться.

Потім ми довго розмовляли з нею, згадували Машу, Таня багато історій розповіла про малечу.

– Ось бачиш, вона завжди з тобою. А тобі треба жити далі. Схаменись, подруго. Повір, Маша там буде тільки рада за тебе.

-А навіщо далі жити. Чоловік запив. Найстpaшніше – він не вважає себе винним.

-Тут немає винних. Знаєш. Вилазь зі своєї шкаралупи. Думаю твоя дівчинка не схвалила б таку маму, ти тільки подивися на себе, пам’ятаєш, яка ти була у неї красива!

– Думаєш? – подруга недовірливо подивилася на мене.

– Впевнена.

З того дня ми стали бачитися з Танею частіше: ходили в кафе, багато гуляли по місту. Повільно, але вірно вона почала одужувати. З’явився колишній блиск в очах, інтерес до життя. Таню взяли на колишню роботу, яку вона кинула.

Якось перед вихідними вона забігла до мене додому.

– Ой Маришкj, на роботі завал, проект здаємо. Та ще новий начальник, – вона подивилася на мене і почервоніла – кажуть хороший мужик.

– І тільки?! – я примружилася.

– А що ще? Ну да, він мені подобається.

– Одружений?

– Кажуть розлучений. Дітей немає.

– Тобі і карти в руки!

– Я ж заміжня! – злякалася Таня.

– Слухай, не моя справа, але кидай ти свого чоловіка-aлкoгoліка, його вже не витягнеш. До того ж ти сама говорила, що він тобі зpaджує.

– Це так

Ще півроку ми з Танею намагалися витягнути її чоловіка, не змогли, так він і сам не хотів.

А одного разу вона прийшла і заревіла.

– Все, не можу більше! На розлучення подала. Не хочу з ним жити. Навіть в пам’ять про дочку.

І вони розлучились.

З новим начальником, Дмитром, Таня порозумілася. Вони були майже ровесниками.

– Ну що Дмитро?

– Він мене в кафе запросив

– І?

– Я сказала, що подумаю.

– Ну ти балда! Він тобі подобається?

– Так.

– Так чого ти думаєш то. Погоджуйся!

І Таня пішла на побачення. А потім ще і ще. І у них закрутився роман.

Якось чоловік приніс після роботи красивий конверт. Всередині було запрошення на весілля.

– Тетяна і Дмитро запрошують вас …, – почав читати чоловік.

– Невже! – я підлетіла і вихопила запрошення. – Ну тепер я за Танюшку спокійна.

І ми відгуляли весілля. Молодята полетіли відпочивати.

Не бачилися ми потім місяці три.

Читайте також: “Коли здорова була, молода, про дітей не думала. Роздала по інтернатах, а сама втікла з заробітчанином. Не пущу до хати, на вулиці ночуй!”

Якось Таня зателефонувала і тремтячим голосом сказала:

– Мариш, я здається вaгiтна

– Ура!

А незабаром на світ з’явився чудовий хлопчик Ярослав. Зараз йому вже сім, і батьки його дуже люблять.

– Я і не думала, що можна бути такою щасливою. Трохи хpeст на собі не поставила. Спасибі подругo! Ось тільки мені іноді соромно за своє щастя перед дочкою.

– Танюш, дівчинка твоя радіє за тебе. І думаю дуже рада братикові!

Джерело.

You cannot copy content of this page