Так, викликали машину до літньої жінки біля храму, але коли швидка приїхала, нікого не виявилося. Люди казали, що вона пішла у бік парку, була дуже бліда.
— Пішла? — перепитала Тетяна. — Я не розумію. Мені сказали, що ви її забрали.
— Ні, у нас її немає, — відповів черговий і поклав слухавку.
Весна в провінційному містечку завжди приходила трохи пізніше календаря, але в той квітневий день повітря вже було наскрізь пройняте обіцянкою тепла. У панельному будинку пахло вареним буряком, оцтом і печеним тістом.
— Данько, не лізь у крашанки! — гукнула Тетяна з кухні, витираючи руки об фартух.
Семирічний Данило застиг на півшляху до підвіконня, де в плетеному кошику лежали ще теплі варені яйця, розписані воском та фарбами. Він надув губи, але відступив. Його батько Олексій сидів у залі перед телевізором, втупившись у екран, де йшов футбольний матч.
— Мам, а бабуся знову до церкви пішла? — запитав Данило.
— Ага, — відгукнувся батько, не відводячи погляду. — Як завжди.
Віра Миколаївна, мати Олексія та свекруха Тетяни, справді часто ходила до церкви, а вже перед Великоднем ходити щодня сам Бог велів: святити паски, молитися, приносити онукові маленькі іконки та пластикові свічки з запахом ладану. І кожного разу Віра Миколаївна поверталася з однаковим просвітленим виразом обличчя, ніби несла в собі щось важливе, світле, але невидиме.
— Знову ця свята, — бурмотіла Тетяна тихо, щоб не чув чоловік. — Краще б свою пенсію на онука витрачала, ніж цим попам віддавала.
Тетяна не можна сказати, що не любила свекруху, але тепла між ними не було. Мовчазне співіснування. Дві господині в одній кухні. Олексій вважав, що церква — це мамині заморочки. Нехай ходить, аби була чимось зайнята. Сам він був людина прагматична, начальник ділянки на будівництві, правда, порядком змучений, роздратований, мріючий про тишу. Син Данило був їхньою з Тетяною віддушиною — кмітливий, живий хлопчисько з вічно збитими колінками та купою запитань.
І ось того дня, перед самим Великоднем, у Велику Суботу, Віра Миколаївна повернулася з вечірньої служби. В руках принесла кошик з пасками. Вона зняла пальто в передпокої, повісила акуратно, потім пройшла в кухню й сіла на табуретку.
— Танюш, а ти яйця-то святитимеш? — кивнула свекруха в бік кошика на підвіконні.
— Ні, нам не коли. Та й навіщо?
— Як навіщо? Великдень, все-таки, благословення, світло.
— Мам, — втрутився Олексій з кімнати. — Ну ти ж знаєш, ми не особливо…
— Знаю, але це ж традиція. Хоч би заради Данічки.
— Ось не треба заради Данічки. Ми самі вирішимо, як його виховувати, — спалахнула Тетяна.
Повітря в кухні застигло. Віра Миколаївна кивнула і тихо сказала: «Добре, я зрозуміла».
Наступного ранку зарання Віра Миколаївна знову пішла на святкову службу, нікого не будила, тільки залишила на столі записку: «Зі Святим Великоднем! Повернуся до обіду, нехай Бог береже вас».
Але до обіду Віра Миколаївна не повернулася. Спочатку ніхто не занепокоївся, Олексій тільки махнув рукою: «Знову стоїть біля храму, пісні співає». Але минуло 2 години, потім ще, і тільки ближче до вечора син і невістка занепокоїлися.
Коли стало зрозуміло, що бабуся Віра не повернулася додому до вечора, Олексій відчув різку тривогу, ніби в ньому щось обірвалося. Він не помічав, як вона старіла, а тепер її немає. І все, що залишилося — це порожня кімната та зім’ята записка на столі.
Він раптом зрозумів: він не знає, де вона може бути. Вона не йшла без попередження, не губилася. Вона була як годинник — точна, передбачувана, акуратна. І те, що вона досі не повернулася, він не знав, як пояснити. В голову лізли різні думки. Він шукав опори, але вона вислизала, як привид.
— А може, вона пішла до когось із парафіян? — запитав він у Тетяни.
— Ні, в неї немає нікого, тільки церква й ми.
Тетяна накинула пальто й пішла до церкви прогулятися і заодно перевірити. Там їй сказали: «Віру Миколаївну забрала швидка. Зле стало прямо під час хресного ходу. Спочатку поблідла, потім знепритомніла й більше не приходила до тями».
Тетяна побігла додому. Олексій сидів у кріслі й нервозно крутив пульт.
— Ну що там? — запитав він, коли почув, як Тетяна роздягається в передпокої.
— Не знаю. Кажуть, забрали, без свідомості, здається, інсульт.
Раптом роздався різкий дзвінок. Хтось дзвонив у двері. Тетяна одразу відчинила. На порозі стояла дівчинка років дев’яти, сусідка знизу. Марина.
— А можна? Я просто… бабуся наказала сказати.
— Що сказати? — насупилася Тетяна.
— Я бачила бабусю Вєру удень. Перед тим, як їй погано стало. Вона дала якийсь мішечок бомжу біля храму, а потім усміхнулася й сказала: “Тепер я готова”. А ще… — Марина знизила голос. — Вона мені сказала: “Передай моїм, щоб не сварилися, і нехай Таня зайде до церкви”.
Олексій дивився на дівчинку як на привида.
— Постривай, так і сказала? Ти впевнена?
— Так, я не брешу.
Марина втекла, а в повітрі повис запах ладану, ніби від її слів.
Олексій і Тетяна знайшли номери міських поліклінік і травмпунктів та почали обдзвонювати їх один за одним. Олексій обдзвонював усі лікарні в окрузі. Тетяна — морги. Хтось із чергових у швидкій допомозі сказав:
— Так, викликали машину до літньої жінки біля храму, але коли швидка приїхала, нікого не виявилося. Люди казали, що вона пішла у бік парку, була дуже бліда.
— Пішла? — перепитала Тетяна. — Я не розумію. Мені сказали, що ви її забрали.
— Ні, у нас її немає, — відповіли в трубку.
Ніхто не знав, де бабуся Віра. Вони вийшли з дому, обійшли увесь район: магазини, алеї, лавочки. Данило був з ними, бігав із фото бабусі, показуючи перехожим. Ніхто її не бачив.
Вони повернулися додому опівночі й лягли спати.
Наступного дня у під’їзді біля дошки оголошень сусідка прошепотіла Тетяні:
— Кажуть, її бачили вночі на кладовищі, біля старих воріт коло каплиці. Стояла в білій хустці й дивилася на землю, а потім пішла вглиб. Мужики, що сторожать кладовище, запевняли: вони підійшли, а там нікого немає, ніби розтанула.
— Дурниця, — сказала Тетяна, але голос тремтів. Всередині неприємно кололо.
— Може, — знизала плечима сусідка, — а може й ні. Тільки свічка біля каплиці згоріла повністю, а ніхто її не ставив.
Сусідка пішла сходами вгору, а Тетяна все стояла в ступорі біля дверей і шепотіла: «Дурниця, чортівня якась».
Промайнув ще один день марних пошуків. Вони по-другому разу обдзвонили усі лікарні, ходили до поліції, дали Віру Миколаївну в розшук. Все було марно. Бабуся Віра зникла безвісти.
Вночі Тетяна не спала. Згадувала, як Віра натирала їй спину, коли вона застудилася, як підкидала шкарпетки на батарею, щоб Данило не мерз вранці. Як завжди ставила на стіл три чашки чаю: собі, Олексію та їй. Бабуся нічого не просила. Вона просто жила поруч тихо, непомітно, але завжди з турботою.
Олексій всю ніч крутився. Вранці, нервовий, у зім’ятій сорочці, підійшов до Тетяни на кухні й сказав:
— Слухай, це здасться нісенітницею, але я бачив маму.
Т
етяна завмерла.
— Мені приснився дивний сон. Мама стояла на кухні у нас вдома, мовчки, в хустці, вся мокра, і дивилася на мене. Нічого не говорила, тільки дивилася. Я хотів заговорити, але наче язик відняло, і вона прошепотіла: “Не запізнися, синочку”. А потім я прокинувся в поту, он весь мокрий. Потрогай.
Він випив воду з-під крана й замовк, не наважуючись зустрітися з дружиною поглядом. Тетяна так і стояла з ложкою в руці, потім повільно поклала її на стіл і прошепотіла:
— Усе, я йду до церкви зараз же. Де яйця? Ах, ось вони на підвіконні. Я відчуваю, щось станеться, якщо ми… якщо ми не прислухаємося до неї.
Він кивнув без суперечок, без звичної іронії. І в його погляді раптом з’явилося щось дитяче: страх чи віра.
Тетяна взяла кошик і сіла за кухонний стіл. Перед нею стояв кошик із крашанками, тими самими, що вона не збиралася нести до церкви. Раптом одне з них тріснуло просто від того, що вона стиснула його надто міцно. Всередині жовток, жовтий, яскравий, весняний, як сонце на вулиці. І щось у ній здригнулося.
Ніби уві сні вона пішла в спальню, взяла хустку свекрухи, закуталася в пальто, взяла кошик і вийшла з дому. Йшла швидко, ніби поспішала встигнути на потяг.
У церкві пахло ладаном, мокрою землею й воском. Було багато людей. Тетяна почувалася дивно, безглуздо, незручно. Священик, співаючи, читав молитву. Він благословляв кожного, його голос заворожував, і тоді в ній щось прорвалося. Вона стояла серед чужих людей зі свічкою в руці й раптом зрозуміла: вона хоче, щоб Віра повернулася не тому, що так правильно, а тому, що без неї погано, тому що сумує. І Данька її так любить, і вона теж її любить.
Коли Тетяна вийшла із церкви, телефон у її кишені завібрував. Кілька пропущених дзвінків від Олексія. Вона швидко перезвонила.
— Таню, її знайшли, уявляєш? Знайшли!
— Як? Де?
— У районній лікарні. Уявляєш? Її привезли учора. Сказали, хтось викликав їй швидку, коли побачив, як вона впала на вулиці. Зараз вона в палаті, жива, при свідомості.
Тетяна заплющила очі.
— Я зараз прийду, — прошепотіла вона й пішла вулицею з кошиком, наповненим крашанками, ніби нічого важливішого за ці розписані яйця на світі не було.
Коли вона повернулася додому, Олексій уже збирався їхати до лікарні. Але після повторного дзвінка лікарі сказали, що хоча в неї стабільний стан, до неї не пускають, вона в реанімації. Олексій заплакав уперше за 30 років. А ввечері вони втрьох із Данилом їли паску й мовчки дивилися на палаючу свічку. На столі стояв той самий кошик зі свяченими яйцями.
— Мам, а бабуся буде вдома? — запитав Данило.
— Буде, — прошепотіла Тетяна. — Обов’язково буде.
Олексій із Данилом навідали бабусю в лікарні на четвертий день після її зникнення. До того часу лікарі нікого не пускали. Віра була надто слабка. Виявилося, що перехожі знайшли її на околиці міста, зхаильовану, вона ледь стояла на ногах. Її доставили в приймальне відділення, де лікарі діагностували інсульт і тимчасову амнезію. Перші дві доби Віра мовчала, не впізнаючи ні себе, ні оточуючих. Але потім, ніби з глибини, повернулося ім’я, прізвище, дитячі віршики, молитви.
У лікарні одразу повідомили в поліцію, де відомості зіставили з даними про зниклих безвісти. І тільки тоді Олексію зателефонували.
Олексій йшов коридором, поряд скакав Данилко. Олексій тримав його за маленьку ручку, наче він був його рятувальним кругом. У серці билося занадто багато: страх, провина, надія.
Коли двері палати відчинилися, мати лежала на ліжку-каталці з трохи піднятою подушкою. Щоки впали, очі великі, тьмяні, але в них уже тлів тихий світ упізнання.
— Мамо! — прошепотів Олексій і раптом відчув, як щось гаряче скочується по щоці. Він не плакав з юності, але зараз не міг стриматися.
Віра підняла руку й, як багато років тому, коли він був маленьким, провела пальцями по його щоці.
— Ти в мене все такий же хлопчисько.
Данило підбіг до ліжка, обійняв бабусю й уткнувся в неї носом.
— Бабусю, я сумую. Я боявся, що ти загубилася.
— Я знала, що ви мене знайдете, — слабо усміхнулася вона. — Ви тепер у мене як янголи-охоронці.
Олексій сів поруч, узяв її за руку й не відпускав аж до самого вечора. Слів було мало, але в цій тиші між ними вже було все сказано.
Через тиждень Віра Миколаївна повернулася додому. Посивіла, постаріла, слабка, але усміхнена.
— Таню, — сказала вона з порога. — Дякую.
— За що?
— Я знаю, що ти зробила, — кивнула Віра Миколаївна на кошик з яйцями.
Тетяна зрозуміло усміхнулася.
З часом вона перестала намагатися зрозуміти, що це було. Адже головне, з того часу в домі стало тихіше й тепліше. Вони не сперечалися більше по дрібницях. Якщо хтось починав висловлювати невдоволення то вчасно зупинявся. Стало менше дрібних образ. Не тому, що так треба, а тому, що стало ясно: не все в житті дається назавжди, і варто берегти те мале, що нам дано тут і зараз.
Тетяна тепер щороку на Великдень обережно ставить свічку в церкві, шепочучи, дивлячись у вогонь:
— Дякую, Віро.
