Клавдія Василівна повернулася додому. Вона ходила в перукарню, незважаючи на свій поважний вік, їй нещодавно виповнилося 68 років. Вона регулярно балувала себе візитами до свого майстра. Клавдія Василівна приводила до ладу голову, нігті, і ці нехитрі процедури піднімали їй життєвий тонус і настрій.
— Клавочко, до тебе якась родичка приходила. Я сказав, що ти будеш вдома пізніше. Вона обіцяла ще зайти, — повідомив їй чоловік Юрій.
— Яка ще родичка? У мене родичів уже не залишилося. Якась сьома вода на киселі… просити щось буде. Треба було сказати їй, що я поїхала за кордон, — невдоволено відповіла Клавдія.
— Ну як же так? Навіщо брехати? Мені здається, вона з вашого роду, така ж висока, статна, чимось скидається на тещу, царство їй небесне. Не думаю, що вона з проханням. Інтелігентна жінка, одягнена добре, — спробував заспокоїти Юрій дружину.
Хвилин за сорок родичка подзвонила у двері. Клавдія сама впустила її. Справді, схожа на покійну матір, дуже добре одягнена: дороге пальто, чоботи, рукавички, сережки у вухах із крихітними діамантами. У цьому Клавдія розбиралася.
Клавдія запросила жінку за вже накритий стіл.
— Давайте знайомитися, коли вже родичі. Я Клавдія, можна без по батькові, бачу, що ми за віком з Вами близькі. Це мій чоловік Юрій, а Ви по якій лінії мені рідня? — спитала господиня.
Жінка трохи зам’ялася, навіть злегка почервоніла.
— Я Галина… Галина Володимирівна. У нас, справді, невелика різниця у віці. Мені 50 років виповнилося 12 червня. Вам ця дата ні про що не говорить?
Клавдія зблідла.
— Я бачу, Ви згадали. Так, я Ваша донька. Ви тільки не хвилюйтеся, мені від Вас нічого не треба. Просто захотіла подивитися на свою рідну матір. Я все життя прожила в невіданні. Ніколи не могла зрозуміти, чому мене не любить мама. До речі, її вже вісім років немає. Чому мене любить тільки тато? Тата не стало зовсім недавно, два місяці всього минуло. Він в останній момент мені й розповів про Вас. Просив, щоб ви його пробачили, якщо зможете, — хвилюючись, розповідала Галина.
— Нічого не розумію? У тебе є донька? — спитав приголомшений цією новиною чоловік.
— Виходить, є. Я тобі потім усе поясню, — відповіла Клавдія.
— Значить, ти донька? Чудово! Подивилася? Якщо ти думаєш, що я буду каятися і просити вибачення, то ні, не буду. Моєї провини тут немає, — відповіла вона Галині. — Сподіваюся, татусь тобі все встиг розповісти? Якщо ти думаєш, що в мені прокинуться материнські почуття, то теж ні, ані на йоту! Вибач.
— Можна я до Вас ще раз приїду? Я тут у передмісті живу. У нас великий двоповерховий будинок, приїжджайте ви з чоловіком до нас. Ви звикнете до думки, що я є. Я Вам привезла фотографії онука, правнучки, може, подивитеся? — несміливо спитала Галина.
— Ні. Не хочу. Не приїжджай. Забудь про мене. Прощавай, — різко відповіла Клавдія.
Юрій викликав Галині таксі й пішов її провести. Коли він повернувся, Клавдія вже прибрала зі столу й спокійно дивилася телевізор.
— Ну й витримка в тебе! Тобі б арміями командувати, невже в тебе зовсім немає душі? Я й раніше підозрював, що ти безжальна й бездушна, але що до такого ступеня, не думав, — сказав їй чоловік.
— Ми з тобою познайомилися, коли мені було 28 років, правильно? То ось, дорогий чоловіче, душу з мене вийняли й розтоптали набагато раніше.
Я сільська дівчинка, все життя мріяла вирватися в місто, тому й училася краще за всіх, і до інституту вступила єдина з класу.
Мені було 17 років, коли я познайомилася з Володею. Любила його шалено. Він був старший майже на 12 років, але мене це не бентежило. Після мого злиденного дитинства, у місті, де я вчилася, для мене все було, як у казці. Стипендії ні на що не вистачало. Весь час хотілося їсти, тому я із захватом приймала запрошення коханого сходити в кафе або поїсти морозива.
Він мені нічого не обіцяв, але я не сумнівалася, що раз у нас таке кохання, він обов’язково візьме мене за дружину.
Коли одного вечора він запросив мене на дачу, я погодилася не роздумуючи. Я була впевнена, що тепер, коли все сталося, я міцно прив’язала його до себе. Зустрічі на дачі стали постійними. Незабаром стало зрозуміло, що ми «нагуляли», і я стану матір’ю його дитини.
Про це я повідомила Володі. Його радості не було меж. Розуміючи, що скоро моє становище стане явним, я сама спитала його, коли ми одружимося? Мені вже виповнилося 18 років, можна заяву в РАЦС подавати.
— А я хіба обіцяв тобі одружитися колись? — питанням на питання відповів Володя.
— Не обіцяв. І не одружуся. Тим більше я вже одружений… — тим самим спокійним тоном продовжив він.
— Але як же дитина? Як же я?
— А що ти? Ти молода, здорова. З тебе можна скульптуру дівчини з веслом ліпити. В інституті своєму академічну відпустку візьмеш. Поки нічого не помітно, учися, а потім ми з дружиною заберемо тебе до себе.
Ніяк не виходить у нас з дитиною. Може, тому що дружина набагато старша. Коли народиш, дитину ми заберемо. Як це все буде оформлено, не твого розуму діло. Дружина завідувачка відділення в міській лікарні. Тож за дитину можеш не переживати. Після пологів відлежишся і в інститут. Ми тобі ще й заплатимо.
А що мені було робити? У село їхати, сім’ю ганьбити?
До пологів я жила в них в особняку. Дружина Володіна до мене не заходила, може, ревнувала все-таки. Донечку я народила вдома, акушерку привезли, все чин чином. Природньо я її не годувала, дівчинку одразу забрали. Я її більше й не бачила. За тиждень мене делікатно провели. Володя грошей дав.
Повернулася в інститут. Після інституту на завод. Кімнату дали в сімейному гуртожитку. Працювала спочатку просто майстром, потім старшим майстром.
Друзів було багато, а заміж ніхто не кликав, поки ти не з’явився. Мені вже 28 років було, наче й не хотіла заміж, а треба.
Далі ти знаєш. Добре ми з тобою життя прожили, три машини змінили, дім — повна чаша, дача доглянута. Відпочивати щороку їздили. Завод наш у 90-ті вистояв, тому що прилади для тракторів тільки в одному цеху роблять, а що в інших — ніхто не знає. Завод досі колючим дротом і сторожовими вишками оточений.
На пільгову пенсію вийшли. Усе в нас є. Дітей немає, і не треба. Як подивлюся, які дітки пішли… — закінчила свою сповідь Клавдія.
— Погано ми з тобою прожили. Я тебе любив. Усе життя намагався твоє серце відігріти, так і не зміг. Гаразд, дітей не було, але ти ж ні кошеняти, ні цуценяти не пожаліла жодного разу. Сестра просила племінниці допомогти, ти її навіть на тиждень пожити не пустила.
Сьогодні донька до тебе приїхала, і як ти її зустріла? Донька! Твоя рідня, а ти… Будь ми молодші, я б на розлучення подав, а тепер уже пізно. Холодно з тобою поруч, холодно, — заперечив розсерджений Юрій.
Клавдія навіть трохи злякалася, ніколи ще чоловік з нею не розмовляв так різко. Усе її спокійне життя порушила ця донька.
Юрій переселився на дачу. Там у нього три собаки, підібрав покинутих цуценят, і незрозуміло скільки котів і кішок.
Вдома з’являється рідко. Клавдія знає, що він їздить до її доньки Галини, з усіма там перезнайомився, а правнучку дуже любить.
— Завжди малохольним був, малохольним і залишився. Нехай живе, як хоче, — думає Клавдія.
У неї так і не з’явилося бажання познайомитися ближче з донькою, онуком і правнучкою. Вона сама їздить до моря. Відпочиває, набирається сил і почувається чудово.
